Політичний устрій Київської Русі

Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом ІХ – ХІІІ ст. влада пережила складну трансформацію.

На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на основі княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує роль не тільки війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник , а не як державний діяч.

У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та бояри (вихідці зі старої племінної аристократії).

У період феодальної роздробленості з’являється нова форма державного устрою: федеративна монархія, за якої долю Русі вирішував не великий князь, а група найвпливовіших князів, які шукали компромісних рішень на своїх зібраннях - «снемах» .

Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади. В його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу.

Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі

Освіта в Київській державі була предметом піклування князів. Першу школу відкрив у Києві Володимир Святославич. Ярослав Мудрий зібрав велику бібліотеку, сам переклав з грецької мови цілий ряд книжок. Син Ярослава Мудрого Всеволод знав 5 мов.

Свідченням поширення писемності серед киян є графіті (написи на стінах) у Софіївському соборі їх відкрито понад 400. На одній зі стін навіть було виявлено абетку.

Усну народну творчість дослідники розглядають як передісторію літератури. Багато українських народних пісень та казок мають корені часів Київської держави. У Києві складалося чимало билин, особливо про князя Володимира і його богатирів — Іллю Муромця, Добриню та інших.

Митрополит Іларіон в першій половині XI ст. написав філософський твір “Слово про закон і благодать ”, Князь Володимир Мономах залишив “Повчання дітям”. Видатне місце належить “Слову о полку Ігоревім”. В цьому творі, присвяченому невдалому походу проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича (1185), невідомий автор звернувся до всіх князів із закликом припинити усобиці.

В кінці XI ст. чернець Києво-Печерського монастиря Нестор уклав літопис (“Повість минулих літ"), в якому виклав історію Київської держави з 860 по 1111р. Пізніше над “Повістю минулих літ” працювали інші люди, вони доповнили літопис розповіддю про події, сучасниками яких стали (“Київський літопис” розповідає про події 1111-1199 рр.).

Ще в XI ст. деякі міста вели свої літописні записи. Починаючи з середини XII ст. в зв’язку з процесом роздроблення Русі, відбувається уособлення літописання окремих князівств. У цих літописах проступають місцеві риси і особливості, місцеві літературні манери. “Повість минулих літ”, як правило, вміщували на початку всіх літописів. Далі у місцевому літописанні продовжувалася розповідь у зв’язку з конкретними подіями того чи іншого регіону.

Галицько-Волинський літопис — один з найвизначніших. Він відрізняється, крім певних художніх засобів, своїм змістом. У епізодах історії Галицько- Волинської землі літописці уміло передають риси епохи, деталі неспокійного часу. Вони із захопленням описують військові події: іноді як очевидці та майже завжди як сучасники. Особливо цікава центральна частина літопису — життєпис князя Данила Романовича. В літописі детально подані військові промови князя, в яких йдеться про честь воїна і любов до Батьківщини. Події в Галицько-Волинському літописі викладаються іноді дуже коротко, а іноді — з залученням цікавих деталей. Літопис закінчується кінцем XIII ст. Вчені вважають, що над цим літописом працювало не менше п’яти літописців.

Першим кам’яним християнським храмом на Русі була Десятинна церква, збудована в Києві у 992-996 рр. з каменю і цегли. Це був великий багатоярусний храм, що мав багате внутрішнє оздоблення. Підлога Десятинної церкви була викладена мозаїкою з шматочків мармуру, стіни вкривали мозаїки та фрески.

За князювання Ярослава Мудрого в Києві споруджено Софіївський собор. Зовнішній вигляд храму відзначається винятковою красою. Масивні стовпи підтримують арки і склепіння, що увінчуються куполами. Внутрішній простір складається з п’яти нефів — повздовжніх просторів між рядами стовпів. З трьох боків храм був оточений галереями.

У другій половині XI ст. споруджено Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський собор Видубецького монастиря. Визначні архітектурні споруди зводилися і в інших міста Русі: Спаський собор в Чернігові, Михайлівський собор у Переяславі та ін.

Оборонні споруди того часу були переважно дерево-земляними: вал з ровом, дерев’яні кліті всередині валу і дерев’яна стіна над ним. У Києві на валу "міста Ярослава" з цегли та каменю були споруджені Золоті ворота, які стали парадним в’їздом до міста. Споруда складалася з двох ярусів башти з проїзною брамою і невеликої церкви на горі.

У ХІІ-ХІІІ ст. сформувалися дві архітектурні школи: Волинська і Галицька. На волинських будівничих відчутний вплив мала київська школа. Галицькі архітектори використовували традиції Подніпров’я і надбання західноєвропейських будівничих.

В 1160 р. споруджено Успенський собор у Володимирі-Волинському, який зберігся до нашого часу. Це чудова однокупольна споруда, форми якої прості і величні. Внутрішнє приміщення храму шістьма стовпами розділене на три приміщення (нефи).

Живопис представлено монументальним живописом (мозаїка і фрески), станковими творами (ікони), книжковими мініатюрами.

Мозаїка і фрески широко використовувалися для оздоблення кам’яних будівель. У Софіївському соборі Києва під хорами на стінах збереглася композиція, яка змальовує князя Ярослава Мудрого з сім’єю.

Великого розвитку набула книжкова мініатюра. Найдавніша книга, що збереглася — євангеліє, написане і 1056-1057 рр. у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира. Книга оздоблена декоративними заставками, заголовними літерами і мініатюрами.

Цікавою пам’яткою галицького живопису ХНІ ст. є ікона “Покрова Богоматері. Знахідки на території Галицько-Волинської держави речових скарбів свідчать про те, що місцеві ювеліри добре знали різні технічні прийоми: лиття, кування, чеканку, позолоту, інкрустацію.