Загарбання земель України Литвою

Ще в 1321-22 рр. литовський князь Гедимін заволодів Берестейською та Дорогочинською землями, що були розташовані на самій півночі Волинського князівства. Син Гедиміна Любарт був зятем останнього галицько-волинського князя Юрія II, тому після його смерті став правителем князівства (в 1340 p.). Після довгої боротьби з Польщею та Угорщиною, які претендували на галицько- волинські землі, Любарту вдалося зберегти за собою Волинь, згідно умов договору 1366 р.

В 1350-х рр. Ольгерд Гедимінович захопив Чернігівщину. Пізніше він заволодів Києвом. В Києві став правити старший син Ольгерда Володимир. В 1362 р. Ольгерд розбив трьох татарських ханів, які володіли Подільською землею, та поставив тут правителями своїх племінників — князів Коріатовичів.

В 1385 р. у місті Крево укладено унію Литви з Польщею. Литовський князь Ягайло Ольгердович ставав королем Польщі (при хрещенні за католицьким обрядом отримав ім’я Владислав Ягелло). Він пообіцяв привести до католицтва всю Литву.

Литовських феодалів, які були незадоволені Кревською унією, очолив князь Вітовт, двоюрідний брат Ягайла. Після довгої боротьби він все ж таки визнав верховну владу Ягайла. Вітовт у 1393 р. вигнав з Поділля князя Федора, останнього з Коріатовичів. З 1396 р., після смерті київського князя Свиргайла Ольгердовича, Вітовт став правити ще й Києвом. Він ліквідував також удільні Волинське та Новгород-Сіверське князівства.

Вітовт продовжив приєднання земель на півдні, пересунувши кордони Литви в 1420-х рр. аж до Чорного моря.

Після смерті Вітовта Ягайло почав війну з новим правителем Литви Свидригайлом. В 1435 р. Свидригайло зазнав поразки, тоді ж загинуло 13 українсько-білоруських князів та ще 42 потрапили в полон. Свидригайло зрікся престолу, проте йому довічно було залишено Волинське князівство.

Після смерті київського князя Семена Олельковича (1471 р.) литовський уряд не визнав право брата покійного зайняти київський стіл, було утворено Київське воєводство. Михайло Олелькович підготував змову в 1480 р., але її було викрито — більшість змовників стратили.

У 1508 р. стався останній виступ українських феодалів під керівництвом князя Глинського.

Кодекс права Великого князівства Литовського — Литовський статут — (перша його редакція з’явилася в 1529 р.) мав своїм попередником “Руську правду”. Артикули Литовського статуту містили норми кримінального, цивільного та господарського права, постанови державного права. Провідною ідеєю Статуту була охорона інтересів держави та шляхти.

Загарбання земель України Польщею

В квітні 1340 року відбулася боярська змова, через яку загинув галицько-волинський князь Юрій ІІ Болеслав. Це стало своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здійснювалась під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та пограбувавши княжий палац на Високому Замку, польський король Казимир ІІІ готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю. У відповідь місцеве населення підняло повстання, на чолі з боярином Дмитром Дедьком. Повсталі визволили власні землі і запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилось компромісом: Казимир ІІІ був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той – формальне верховенство польського короля. На деякий час на землях Галицько-Волинського князівства утворилось два державних утворення: Волинське князівство, на чолі з князем литовського походження Любартом (Дмитром) Гедеміновичем і олігархічна боярська автономна республіка у Галичині, лідером якої був «управитель і староста Руської землі» Дмитро Дедько.

Смерть 1344 року Дмитра Дедька стала приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Казимир ІІІ розпочав 1349 р. другу широкомасштабну експансію на українські землі.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина , а Литву – місцеве українське населення, польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині. Внаслідок експансії до коронних польських земель було доточено майже 52 тис. кв. км. Із населенням 200 тис. осіб, що збільшило територію Польщі майже в 1,5 раза.

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав’язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ’я шляхом насадження католицизму, що викликало опір та протистояння місцевого населення.

Люблінська унія і її наслідки для українських земель

Починаючи з унії в Кево 1385 р. було укладено чимало державних угод між Польщею та Литвою, але на середину XVI ст. унія ("союз") між ними була лише персональною. Об’єднання Польщі та Литви в одну державу — “єдину спільну Річ Посполиту” було здійснено на сеймі в Любліні, що тривав з 10 січня по 12 серпня 1569 р.

Польську шляхту здавна вабили безкраї простори "руських" (тобто українських і білоруських) земель Великого князівства Литовського. Але литовці ревно обстоювали свою державну самостійність. Змінити своє ставлення до об’єднавчих проектів їх змусила Лівонська війна з Москвою (1558-1583), яка виснажила матеріальні ресурси країни та помітно позначилася на позиціях литовської шляхти, котра стала вбачати вихід із скрутного становища в унії з Польщею. До того ж їй імпонували широкі права, якими користувалася шляхта в Польщі. Населення українських земель Волині та Підляшшя сподівалося, що унія покладе край постійним прикордонним конфліктам. Проте найзначніших феодалів Литви відлякувала перспектива втрати свого політичного всевладдя, тому в ніч на 1 березня вони потайки покинули Люблін.

Польська сторона вжила рішучих заходів. Сейм зажадав від короля Сигізмунда-Августа, який одночасно був великим князем литовським, “повернення” Волині та Підляшшя Польщі, вирішення питання про унію, а в разі необхідності — розгортання воєнних дій. 5 березня королівською грамотою Підляшшя і Волинь були приєднані до Корони. Представники цих земель не поспішали присягнути на вірність Польщі, тому їм пригрозили конфіскацією маєтків, чим і було залагоджено справу.

Легкість, з якою вирішилася доля Волині і Підляшшя, спонукала польську шляхту до подальших дій. Було побудовано цілу теорію, за якою вся Русь здавна підлягала польським королям. Київщину та Брацлавщину було “возз’єднано” з Польщею на початку червня. Коли на сейм прибула литовська депутація (6 червня 1659 р.), вже всі українські землі перейшли під владу Польщі.

Згідно з актом від 1 липня 1569 р. Польща і Литва злилися воєдино й надалі мали управлятися одним загальнообраним володарем, котрий коронувався у Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втратила право на власні сейми та зовнішні зносини, водночас втративши й будь-яке політичне значення, хоча й не припинила свого державного існування. Литовці намагалися протестувати проти захоплення українських земель. Проте наслідком цього стало лише внесення пункту про їх “повернення” Польщі у додатковий акт унії від 11 серпня 1569 р. Спроби литовців повернутися до цього питання після смерті короля Сигізмунда-Августа (червень 1572) не увінчалися успіхом.