Політика “Воєнного комунізму”

6 січня 1919 року більшовицький «Тимчасовий робітничо-селянський уряд» (утворився 28 листопада 1918 р. в м.Суджа Курської губернії, на чолі з Георгієм П'ятаковим) відмовився від попередньої назви держави (УНР) та за аналогією з Радянською Росією встановив нову назву — Українська Соціалістична Ра дянська Республіка (УСРР).

В керівництві українських більшовиків існували суперечності, тому Ленін направив в Україну на посаду голови уряду (обійняв її 29 січня) Християна Раковського (болгарський революціонер, син поміщика, матеріально підтримував більшовиків, які перебували в еміграції в Швейцарії. В 1918 році очолював російську радянську делегацію на переговорах з представниками гетьмана у Києві).

Уряд, на кшталт російського став називатися Радою Народних Комісарів. У губернських центрах створювались Ради, у містах та повітах— Ревкоми. Опорою нової влади на селі стали не Ради, а комітети бідноти, які створювалися за російським зразком (в РСФРР існували з 1918 р.).

На початку лютого було досягнуто угоди про спільні дії з рядом отаманів — Никифором Григор'євим, Нестором Махно та ін. 5 лютого війська Богунського і Таращанського полків під командуванням Миколи Щорса та Василя Боженка вступили в Київ. 18 березня радянські війська зайняли Вінницю, 6 квітня — Одесу.

В березні 1919 р. у Харкові відбувся 3-й з'їзд КП(б)У, який прийняв рішення: при опрацюванні Конституції УСРР за основу взяти Конституцію Росії. Пленум ЦК КП(б)У вперше утворив Політбюро ЦК КП(б)У. Секретарем ЦК КП(б)У був обраний Г.П'ятаков. З'їзд оголосив курс на швидке і тверде утвердження диктатури пролетаріату. 6-10 березня, у Харкові відбувся 3-й Всеукраїнський з'їзд Рад. Вищим органом влади був визнаний Всеукраїнський з'їзд Рад, між з'їздами — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який очолив Григорій Петровський.

25 березня укладено угоду між Вищою радою народного господарства РСФРР та радою народного господарства УСРР про проведення єдиної економічної політики. 1 червня російський ВЦВК, спільно з представниками УСРР, Білорусії, Латвії, Литви, проголосив декрет, в якому керівництво п'ятьма галузями зосереджувалося в єдиних московських колегіях (військове командування, рад- наргоспи, залізниця, фінанси, праця).

Ще з січня 1919 р. на Україні починають розгортатися насильницькі експе-рименти в економіці, які вже давно тривали в Росії: видано декрет про націоналізацію підприємств, запроваджено продовольчу розверстку з селянських господарств, ліквідовано товарообмін. Для кожної губернії, повіту було визначено кількість зерна, яку необхідно було здати державі. Радянські чиновники визначали від кого, кому і скільки передати для споживання і що виробляти. Ці заходи дістали назву політики «воєнного комунізму».

«Воєнний комунізм» - це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку – це була реакція на критичні обставини і тому «воєнний комунізм» являв собою набір вимушених, тимчасових заходів, з іншого – його реалізація на практиці стала спробою переходу до нового суспільного ладу.

Своєрідним стрижнем політики «воєнного комунізму» була продрозкдадка запроваджена 11 січня 1919 року. Вона була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що виявлялась в запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі.

Складові політики «воєнного комунізму»:

• націоналізація всіх підприємств;

• заборона свободи торгівлі;

• згортання грошового обігу;

• запровадження карткової системи розподілу продуктів;

• мілітаризація народного господарства;

• встановлення державного контролю за виробництвом;

• запровадження загальної трудової повинності;

• введення продовольчої розкладки.

Селянство опиралося насильному вилученню продовольчих запасів, створенню радгоспів і комун, у тому числі й збройним шляхом. Цей рух більшовики назвали «куркульським бандитизмом».