2.Господарство Римської імперії

Рим як місто з’явилося в VIII ст. до н.е. у Лації, в нижній течії Тибру. Саме місце розташування сприяло його росту завдяки здоровому клімату, річці, в усті якої добувалася сіль, невеликій від­даленості від моря, що полегшувало зв’язки з італійськими і замор­ськими народами. Історія Стародавнього Риму поділяється на три періоди: Рим царський, Рим республіканський і Рим імператорсь­кий. Протягом царської епохи в VIII—VI ст. до н.е. створювалися елементи держави в специфічній античній формі поліса, тобто гро­мади общини, соціально-економічною основою якої була антична форма власності. У 510 р. до н.е. у Римі встановився лад під назвою республіка, що означає «загальна справа». У республіканський період Рим покорив багато країн, розташованих навколо Середзем­ного моря, і перетворився у велику світову державу. У І—II ст. н. є. народи Середземномор’я вперше в історії виявилися в межах однієї величезної держави — Римської імперії. Кордони між окремими державами, що стали римськими провінціями, були знищені, мо­нетні системи уніфіковані, війни і морський розбій припинені.

Створилися умови, що сприяли встановленню економіч­них і культурних зв’язків між різноманітними регіонами Серед­земномор’я, прогресу сільського господарства, ремесел, будів­ництва, розвитку зовнішньої і внутрішньої торгівлі.

Головною галуззю господарства Аппенінського півостро­ва було землеробство. Родючі грунти і м’який клімат забезпечували високі врожаї. Земля оброблялася за допомогою різно­манітних плугів і мотик. У найбільш розвинутих областях Італії культивували пшеницю, ячмінь, просо, боби, нут.

На посушливих і горбкуватих землях, мало придатних для землеробства, процвітало відгінне скотарство. Пізніше на зміну пасовищному скотарству, що потребувало величезних просторів, прийшло стійлове тваринництво зі спеціальним відгодуванням худоби на забій. Поширюється також присадибне птахівництво.

Бурхливий розвиток сільського господарства Італії в 11—І ст. до н.е. можна пояснити трьома причинами: широким впро­вадженням рабства, розвитком простого товарного виробництва, переходом від дрібного господарства до виробництва на значних площах. Пануючим типом господарства стає рабовласницький маєток у декілька сот югерів землі, що оброблялася півтора-двома десятками рабів. У рамках одного маєтку існувало товарне вироб­ництво і натуральне господарство одночасно. Існувала також практика роздачі землі дрібними ділянками в оренду безземель­ним і малоземельним вільним орендарям — колонам. Але подібні господарства були менш прибутковими і більш відсталими.

Територіальна експансія Риму призвела до концентрації земельної власності в руках патриціанської знаті і до обезземе­лення значної частини італійського селянства. Наростаючий у зв’язку з цим антагонізм між патриціями і плебеями призвів до необхідності реформ.

Першими взялися за проведення рішучих аграрних ре­форм у II ст. до н.е. народні трибуни братиТиберий (162-133рр. до н. е.) іГай (153-121 р. до н.е.)Гракхи. Висунутий Тиберієм аг­рарний проект містив такі вимоги:

1)дозволити орендувати не більш 500 югерів (125 га) дер­жавної орної землі (не більш 1000 югерів на сім’ю);

2) усі надлишки підлягають поверненню державі і роз­поділяються серед безземельних по ЗО югерів на умовах спадко­вого володіння і сплати невеликого податку.

У результаті землю одержали декілька тисяч селян. Але Тиберія, що добивався реалізації свого проекту дуже сумнівними засобами, вбивають у результаті вуличної бійки. Гай Гракх, про­довжуючи справу брата, удався до колонізації провінцій, щоб знайти нові земельні фонди для надання наділів безземельним. Йому також належить закон про продаж за низькими цінами міським біднякам хліба з державних сховищ.

У 111 р. до н.е. було видано закон, що звів нанівець ре­зультати реформи Гракхів. Цей закон оголосив приватною власністю італійські і провінційні землі, що знаходилися у влас­ності приватних осіб, і дозволив продаж наділів, розданих аграр­ною комісією Гракхів.

Другу спробу реформ здійснили в 100 р. до н.е. консул і видатний воєначальник Гай Марій і народний трибунСатурнін. На плодородючих землях провінцій Африки і Нумідії були розсе­лені ветерани двох легіонів Марія. Проте подальший розподіл землі було припинено. Усі ворожі сили об’єдналися проти Сатурніна і змусили самого Марія розправитися з ним.

Третім воєначальником, що наділив своїх воїнів землею, був диктатор Сулла. Він оформив муніципальну організацію італійських міст з магістратами, радами і народними зборами.

За 50 останніх років існування римської республіки близь­ко 50 тисяч воїнів, що відслужили свій термін, одержали по декілька десятків югерів землі, на яких вони вели невелике, пере­важно натуральне, господарство.

Широкий розвиток приватної власності на землю, ліквідація всіх обмежень по купівлі-продажу землі послужили ос­новою краху полісних порядків, сприяли широкому і глибокому впровадженню рабовласницьких відносин у виробництво, швид­кому розвитку римської економіки.

У 63-62 р. до н.е. світський кутила й авантюрист Катиліна організував змову з метою захоплення влади й анулювання боргів лихварям, але був викритий і засуджений протидіючою партією на чолі з відомим ораторомМарком Тулієм Цицероном (107-44 р. до н. е.) — ідеологом панівного класу, прихильником великого землеволодіння й оптової торгівлі, відомого прихиль­ним ставленням до лихварів через крайню необхідність отриман­ня значних кредитів для держави.

Побут римлян ранньореспубліканського часу був неви­багливим, підпорядкованим інтересам общини. Римляни були старанними, скупими господарями, і навіть багаті люди жили скромно і просто: у них було багато землі, рабів, клієнтів, але ма­ло грошей. Римські сенатори і консули жили в напівтемних домівках, носили домотканні тоги, користувалися глиняним і де­рев’яним посудом.

Але між серединою III ст. і серединою II ст. до н.е. у ре­зультаті серії переможних війн у Рим ринулись потоки золота, дорогоцінностей, рабів. Ремісниче виробництво росте і витон­чується; селяни масами кидають землю і йдуть у Рим, де жити легше і веселіше. У багато разів збільшилося виробництво та імпорт предметів розкоші. Наприклад, шовк, що імпортувався з Китаю, коштував по вазі в три рази дорожче золота.

Мода в Римі за тисячу років мало змінилася. Більшість римлян носили одяг із вовняних або лляних тканин. В епоху імперії тонкі бавовняні тканини імпортувалися з Індії і були дуже дорогими. Одяг також робили з хутра і фетру, особливо у північ­них володіннях Риму. Чоловіки носили набедрену пов’язку, а по­верхне туніку. Зверху туніки одягалась тога, носити яку мав пра­во тільки римський громадянин. Серед нижнього жіночого одягу в Римі одержали поширення щось подібне сучасним корсетам. Поверх них римлянки надівали туніку, а на неї — столу, довге, до п’ят, вбрання.

Більшість вбрання як і раніше виготовлялося із суцільних шматків тканини, які обкручувались навколо тіла. Зшитий одяг був рідкістю, тому що голки все ще робилися з кісток тварин і бу­ли досить грубими.

Римляни коротко стригли волосся, але в епоху імперії де­які модники відпускали довгі коси, які завивали і змащували олією. Римлянки іноді відрізали гарні локони в рабів і робили з них перуки. Особливо модно в еллінський та римський періоди вважалася сильна блідість. Жінки білили собі обличчя і руки тов­ченою крейдою.

Римляни використовували слово «вілла» для позначення сільського будинку. Хазяїнами вілл, як правило, були багаті го­родяни. Більшість вілл були центрами сільського господарства. Лише деякі існували за рахунок таких джерел прибутку, як гон­чарне ремесло або видобуток корисних руд.

В епоху пізньої республіки в Римі більшість городян жили у великих багатоповерхових будинках, що носили назву інсули. Кожна окрема квартира називаласяценакул. Лише дуже заможні люди могли дозволити собі жити у своєму власному окремому будинку(домусі).

У І ст. до н.е. римляни створили свою систему централь­ного опалення — так званий гіпокауст. У теплих країнах його за­стосовували головним чином у римських лазнях, тоді як у холод­них володіннях імперії ця система зустрічалася в міських будин­ках і навіть у сільських віллах.

Будинки перших бань, побудованих у Римі в II ст. до н.е., були простими помешканнями для миття, що призначалися тільки для чоловіків. Але в 20 р. до н.е. були відкриті перші дер­жавні суспільні лазні(терми), величезні спорудження, що відріз­нялися розкішним внутрішнім оздобленням.

Блискуче була вирішена складна проблема водопостачан­ня Риму: 11 водопроводів подавали в місто 1,5 млн. кубів питної води в день — по 1,5-2 тонни на одного жителя. Це в багато разів більше, ніж у деяких сучасних містах. Міські нечистоти виводи­лися через підземну каналізацію далеко за місто. Але в приватних будинках каналізації не було, і нечистоти часто просто вихлюпу­вали на вулицю. Потоки бруду і нечистот у Римі досягали глиби­ни 5-6 дюймів (12-15 см). І для того щоб, не забруднити дороге взуття, римлянки стали використовувати спеціальні підставки — котурни, що пройшли через століття і стали прообразам високої платформи в сучасному жіночому взутті.

Видатним досягненням римського будівельного мис­тецтва стала римська дорога. Кам’яна або плиткова бруківка ле­жала на особливо твердій підстилці з прошарків піску, щебеню, дрібного каміння і глини. Прямі римські дороги оперезали спо­чатку Італію, а пізніше і провінції густою мережею. Відмінні до­роги дозволили створити поштову службу. Повідомлення з Риму досягали околиць імперії набагато швидше, ніж наприкінці Се­редньовіччя новини з Парижу або Лондону - віддалених графств.

Структура античного суспільства

Типове поселення античності — поліс — міська, землероб­ська община. Населення поліса — від декількох сот до декількох тисяч чоловік. Найбільш значні: Рим, Афіни, Олександрія, Кар­фаген, Фіви — по декілька сотень тисяч жителів.

У ранньоантичний період зберігається общинне землево­лодіння і переважно родовий лад, що повільно розкладається внаслідок технічного прогресу, зміцнення великої патріархальної сім’ї і держави.

Вільний землероб, сім’я якого веде напівнатуральне госпо­дарство, протягом майже 1000 років був головною фігурою антич­ності. Його частка в населенні складала від 35 до 75%, скорочуючись у періоди загострення протиріч і збільшуючись у результаті реформ.

Рабство не було пануючою формою економічних відно­син. Частка рабів у населенні Середземномор’я складала: 2-7% —у Єгипті ІІ ст. до н.е., 10-15% — в Італії ІІІ ст. до н. є., 25-33% в Італії І—IV ст. н.е., 33-66% в Аттиці І—IV ст. (Цікаво, що й у Китаї IV—I ст. до н.е. частка рабів оцінюється всього в 3-10% населення). У Греції головною сферою застосування рабської праці було ремесло і морська торгівля. У Римі — сільське і домашнє господарство. У майстерні, крім самого майстра, трудилися його діти, вільні учні і у середньому 2-4 раби. Лише на рудниках пра­цювало по 100 - 150 рабів під наглядом десятка майстрів і двох де­сятків наглядачів.

Проблема ефективності рабської праці с однієї з цент­ральних у цей період. З одного боку, два або три раби могли за­безпечити своєю працею скромний достаток сім’ї з 4-7 чоловік, що володіли ЗО югерами землі, а 20-30 рабів були спроможні об­робити поле в 500 югерів і вести господарство аристократичної сім’ї з 7-15 чоловік. Але, з іншого боку, раби потребували постій­ного нагляду, «людського» ставлення, стимулювання й інших за­охочень, головним із який було звільнення. У іншому випадку во­ни виробляли продукту менше, ніж споживали самі, псували зна­ряддя праці і повставали. Найбільш потужними були Сицілійське повстання 106-103 р. до н. є., коли рабам вдалося навіть створи­ти свою державу, яка проіснувала декілька років, і повстання Спартака 73-71 р. до н.е.

Ремеслом в античному світі було зайнято від 7 до 12% на­селення. Меншою, але все-таки значною, була частка осіб, пов’я­заних із торгівлею. Частка аристократії в будь-якому суспільстві не перевищувала 1,5%. А от частка міських люмпенів — особис­то вільних, але позбавлених самостійних джерел існування — не­значною (0,5-1%) у республіканський період, а до кінця імперсь­кого періоду досягає 3-4%.