6. Економічні концепції соціал–демократії Виникнення та основні напрямки розвитку соціал–демократичних теорій

Соціал–демократичний рух є одним з різновидів трактування соціалістичних ідей, що відбив прагнення людства до побудови щасливого, справедливого суспільства на засадах загальнонародної власності на засоби виробництва, усуспільнених форм розподілу сукупного продукту та безкризового, безпроблемного розвитку народного господарства.

Багатовікова еволюція соціалістичної ідеї призвела до формування в другій половині ХІХ ст. двох її головних теоретичних напрямків: марксизму та соціал-реформізму.

В свій час марксизм розколовся на дві течії:

1. Автентичний (ортодоксальний) марксизм, який в ХХ ст. став теоретичною платформою практичних революційних експериментів в ряді країн світу.

2. Ревізіонізм, який переглянув основні положення першородного марксизму, відкинув його радикалізм і безкомпромісність і замінив революційність на реформізм в економічній і політичній сферах.

Практика господарювання на засадах ортодоксального марксизму не змогла довести вірність основних теоретичних положень цієї доктрини. Навпаки, теоретичні положення реформізму, які лягли в основу партійних платформ та економічної політики сучасних соціал–демократичних та соціалістичних партій, показали, що вони краще відображають прогресивні тенденції. Соціалістична складова цієї концепції стає більш зрозумілою при перекладі цього поняття на рідну мову. Воно походить від латинського слова “socialis”, що означає “суспільний”. Соціалісти і соціал–демократи другої половини ХІХ ст. – першої половини ХХ ст. виступили за суспільну власність на засоби виробництва, суспільні форми розподілу, планування народногосподарської діяльності в масштабах всього суспільства. Така позиція тісно єднала соціалістів і соціал-демократів з комуністами, які стояли на принципах ортодоксального марксизму. Але коли теоретична та практична неспроможність останнього стала проявлятись все більш і більш наочно, соціалісти і соціал–демократи Західної Європи стали суттєво переглядати свої економічні програми. На відміну від комуністичних (ортодоксально–марксистських) програм, економічні концепції сучасних соціалістичних і соціал–демократичних партій майже повністю позбавлені таких положень як “диктатура”, “експлуатація праці капіталом”, “націоналізація основних засобів виробництва шляхом конфіскації” тощо.

Суттєвий відхід вправо соціал–демократичного руху від комуністичного було констатовано на першому Міжнародному конгресі представників 33-х соціалістичних і соціал–демократичних партій, що відбувся у Франкфурті–на–Майні в 1951 році. Конгрес виголосив створення Соціалістичного Інтернаціоналу, ухвалив Декларацію “Мета і завдання демократичного соціалізму”, в якій було визначено стратегію і тактику соціал–демократії, а також проголошено мету побудови “демократичного соціалізму” як “третього шляху”розвитку суспільства.

В Декларації наголошувалось, що головною умовою побудови соціалізму є дотримання принципів демократії і утвердження її в трьох сферах: економіці, політиці, соціальному житті.

Політична демократіязабезпечується завдяки парламентській формі правління за умов створення в парламенті соціал – демократичної більшості.

Економічна демократіядосягається через побудову “змішаної економіки”, рівноправне співіснування та поєднання різних форм власності; залучення працівників до управління виробництвом шляхом їх участі в роботі робітничих рад, робітничих представників в акціонерних товариствах.

Соціальна демократія означає створення та розвиток соціальної інфраструктури, демократизацію систем освіти, охорони здоров‘я, запровадження різноманітних форм соціального забезпечення, забезпечення свободи вибору роботи, вільної міграції в межах країни тощо.

Змішана економікастановить основу демократичного соціалізму, який забезпечує як ефективне виробництво, так і справедливий розподіл. Демократичний соціалізм – це своєрідне поєднання двох економічних систем – капіталізму і соціалізму. Головними функціями держави стають: (1) перерозподіл доходів задля досягнення суспільного добробуту (“держава добробуту”) і (2) індикативно–планове регулювання суспільного виробництва.

У соціалістичних та соціал–демократичних партіях нема оригінальної власної теоретико–економічної концепції. Вони творчо запозичують елементи кейнсіанства, інституціоналізму для розробки рекомендацій щодо розв‘язання конкретних соціально–економічних проблем.

Міжнародну соціал – демократію єднає визначення таких проблем змішаної економіки:

• форми економічної демократії і пов‘язані з ними питання самоуправління, форми участі трудящих в управлінні підприємствами;

• межі втручання держави в економіку та форми участі держави у виробництві;

• межі контролю за виробництвом і розподілом з боку суспільства;

• методи державного регулювання змішаною економікою, співвідношення поєднання планового та ринкового механізмів управління економікою;

• засади політики соціального реформування, принципи регулювання соціальної сфери та розбудови її інфраструктури, і в зв‘язку з цим, визначення головної мети економічної політики і шляхів її досягнення.

Деякі соціал–реформістські моделі змішаної економіки в Західній Європі

Вищеперераховані основні проблеми побудови змішаної економіки різні соціалістичні, соціал–демократичні партії пропонують вирішувати різними шляхами, в залежності від специфіки розвитку їх національних економік.

В повоєнний період в Західній Європі виникло декілька основних моделей змішаної економіки, найвідомішими з яких визначають німецьку і австрійську, скандинавську, французьку, лейбористську.

Німецька модель, в якій державне втручання вважалось інструментом переходу до соціалізму. Автори цієї моделі Х. Дайст та Г.Вайссер поклали в її основу теорію “економічної демократії”.

Основними елементами цієї моделі стали економічна влада і суспільний контроль над нею. “Економічна демократія” розумілась як:

• формування влади, що буде альтернативною владі капіталу;

• поділ відповідальності між учасниками управління економікою;

• гласність відносно рішень, прийнятих як на окремих підприємствах , так і на рівні держави;

• розробка системи самоконтролю;

• унеможливлення зловживання економічною владою;

В рамках цієї моделі змішаної економіки капіталізму відводилась задача забезпечення ефективного розвитку та зростання економіки. На соціалізм покладалась функція забезпечення неухильного підвищення рівня добробуту, соціальної справедливості, якості життя.

Модель передбачала поєднання трьох форм власності, трьох секторів і трьох типів підприємств:

• приватна власність, приватний сектор, приватні фірми;

• державна власність, державний сектор, державні підприємства;

• суспільна власність, суспільний сектор, підприємства суспільної орієнтації.

Усі три сектори охоплені ринковими відносинами і конкурують між собою як рівноправні суб‘єкти господарювання.

За діяльністю монополій встановлюється контроль з боку всіх немонополізованих підприємств. Централізованого планування виробничої діяльності модель не передбачає. Плануються лише державні фінанси і програми розвитку соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров‘я, транспорт загального користування, інформаційна мережа тощо), тобто те, що забезпечує нормальний розвиток економіки.

Дотримання принципів економічної демократії забезпечує такі демократичні форми контролю як:

• створення умов для появи економічної контрвлади;

• участь робітників і службовців в управлінні (через ради), що забезпечує захист інтересів виробників і споживачів (на противагу контролю з боку профспілок);

• гласність і прозорість підприємницької діяльності.

Регулююча функція держави обмежена її втручанням у макроекономічну та соціальну сфери. В сфері економіки макроекономічний менеджмент зводиться до регулювання кон‘юнктурних та структурних порушень ділового циклу, запобігання рецесіям та депресіям, підтримки стабільності грошового обігу, рівня цін, забезпечення зростання ВВП як фактора підвищення добробуту, управління фінансами, податками, застосування грошових та кредитних важелів, здійснення раціональної митної політики. Підсумовуючи вищеперераховане, можна стверджувати, що німецькі соціал–демократи прагнуть створити макроекономічні умови, які б сприяли розвитку ринкових засад господарювання.

У соціальній політиці вони вбачають могутній інституціональний важіль розвитку “демократичного соціалізму”. В цій сфері держава має забезпечити створення і підтримку соціальної інфраструктури, справедливий розподіл, повну зайнятість.

В оновленій соціал–демократичній програмі з‘явились доповнення, згідно яким змішана економікабудується на засадах свідомого “глобального регулювання”, поєднання мікроекономічного саморегулювання і державного макроекономічного регулювання з метою підпорядкування виробничої сфери потребам сфери соціальної, що дістало назву “глобальної економічної політики”.

Розробники оновленої програми К.Шиллер, Х.Еренберг, Л.Пашке наголошували, що побудова “змішаної економіки” спрямована на поєднання двох напрямів: 1) зміцнення (під контролем держави) конкуренції на мікрорівні і 2) планування на макрорівні.

Австрійська модель“змішаної економіки” мала не тільки теоретичне обґрунтування, але й практичну реалізацію, завдяки тому, що відразу після ІІ-ї світової війни соціалістична партія Австрії прийшла до влади.

В силу масштабної націоналізації в повоєнній Австрії створюється найбільший в Західній Європі державний сектор, який став планово-регульованим, керованим державою. Цей сектор використовувався державою як інститут забезпечення в країні економічної рівноваги та сталого підвищення народного добробуту, важелем перерозподілу ресурсів на користь приватного сектора. Державний сектор став запорукою практичного втілення ідеї планового індикативного управління приватним сектором та непрямих методів його регулювання.

В Австрії було прийнято ряд законів, які дозволили втілити у практику ідеї демократизації управління в приватному секторі. Ці закони уможливили створення потужних профспілок з правовим регулюванням трудових відносин у приватному секторі на основі колективних угод. В країні була розбудована система “соціального партнерства”, яка на правовій основі узгоджувала інтереси найманих працівників і роботодавців на загально-національному рівні.

У другій половині 60-х років ХХст. австрійські соціалісти поступилися владою коаліційному уряду, який став здійснювати іншу, неоліберальну економічну політику, спрямовану на згортання широкомасштабного державного управління та протекціонізму, реприватизацію національних підприємств шляхом акціонування, створення фірм з участю іноземного капіталу. Економічна криза, яка сталася в ході реалізації нового неоліберального курсу, зумовила повернення коаліційного уряду до соціал-демократичної економічної політики.

Впродовж останніх років відбувається певна корекція австрійської моделі ”змішаної економіки”, яка еволюціонує у бік скандинавської моделі “шведського соціалізму”.

Лейбористська модель”змішаної економіки” Великої Британії передбачала трансформацію приватної власності у суспільну (державну) як через акціонування, так і шляхом безпосередньої націоналізації. Співіснування різних форм власності планувалось реалізувати на основі публічної корпорації. Це означало, що в націоналізованому секторі підприємство є підконтрольним парламенту (а не Кабінету Міністрів), а на фірмах з акціонерною формою власності – загальним зборам акціонерів. Підприємства всіх форм власності (державні, приватні, кооперативні) функціонують на принципах самофінансування і самоокупності. Щоправда, націоналізовані підприємства мали право на пільгові позики та субсидії.

По закінченню другої світової війни на парламентських виборах перемогла лейбористська партія, яка, втілюючи свою соціал-демократичну програму, проводить широкомасштабну націоналізацію та корпоратизацію. Британські підприємства ключових галузей промисловості, Англійський банк (центральний банк країни), всі види транспорту спільного користування, зв’язку, перейшли у власність держави.

Ще однією суттєвою рисою лейбористської моделі змішаної економіки було широке використання централізованого планування. Його необхідність обґрунтовувалась зростанням розмірів підприємств, обсягів державного сектора в загально-національній економіці, розвитком картельної форми монополізації промисловості. Директивне планування передбачалось відносно державних підприємств, а індикативне – по відношенню до акціонерних товариств (корпорацій).

Лейбористська модель поєднувала план і ринок на засадах використання ринкових переваг. Ось чому планування не розповсюджувалось на ринкові механізми, наприклад, на процес ціноутворення, тому планування не обмежувало вільне функціонування всіх видів ринків, не заважало переливанню капіталів.

Урядовий контроль за розвитком соціальної сфери та планове управління її інфраструктурою стали можливими й суттєвими завдяки націоналізації і державному впливу на діяльність акціонерних компаній. Витрати на соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров’я, житлове будівництво та інші соціальні потреби досягли майже половини витратної частини державного бюджету в часи правління лейбористів (до 1979 року, тобто до приходу до влади уряду консерваторів на чолі з М.Тетчер).

За умов єдиної “публічної корпорації” значне місце в лейбористській моделі “змішаної економіки” посідала система контролю над економічною владою. Вона здійснювалась так званою третьою силою – профспілками. Крім функцій контролю профспілки також виступали у ролі організатора виробництва. Вони брали участь в управлінні через “робітничий контроль”.

Скандинавська модель“змішаної економіки”.Шведський соціалізм. Теоретичною базою скандинавської моделі “змішаної економіки” стала концепція “функціонального соціалізму” шведських соціал–демократів. Вона передбачала поєднання приватних і суспільних засад економічного розвитку на функціональній основі.

Протягом більш як 50 років правління соціал-демократична робітнича партія Швеції ніколи не виступала за націоналізацію. Соціалізація суспільства в Швеції вбачається не в усуспільненні засобів виробництва, а в перерозподілі і вирівнюванні доходів за активної участі держави. При 95% приватної власності на основні засоби виробництва Швеція, тим не менш, роз­будувала могутню систему соціального забезпечення та колективних форм споживання. Половина ВВП контролюється державою, 50% цих засобів ви­ко­ристовуються на соціальні потреби.

Шведські соціал-демократи шляхом удосконалення системи соціального забезпечення домагаються м’якого реформістського переходу до соціалізму, вирішуючи такі головні завдання, як встановлення повної економічної демократії; економічне зростання; досягнення повної зайнятості; справедливий розподіл і вирівнювальний перерозподіл доходів.

Основною цінністю демократичного соціалізму визнається принцип “солідарності”, який означає компроміс “зацікавлених суспільних груп”, тобто профспілок, об’єднань підприємців тощо.

На практиці принцип “солідарності” набув форми політики “солідарної заробітної плати”, яка формується на основі угоди між профспілками і союзами підприємців стосовно меж її зростання, тарифних ставок, умов праці.

Важливим моментом політики забезпечення соціальної справедливості є сувора регламентація розмірів заробітної плати та всіх інших видів доходів, їх вирівнювання.

Досягнувши найвищого в світі рівня заробітної плати, шведські соціал-демократи впритул зайнялись питанням “справедливого розподілу власності”. Шведська модель передбачала створення профспілкових фондів як інструменту перерозподілу капіталів між секторами , що гарантувало формування економічної контрвлади. Так, у розпорядженні об’єднання шведських підприємців, центрального об’єднання службовців і центрального об”єднання профспілок Швеції знаходяться капітали у таких відповідних обсягах – 1:1,07:2,3.

До процесу управління суспільством залучаються різні суспільні сили, які перебирають на себе частину управлінських функцій держави. Це складає базу “функціональної соціалізації” по відношенню до приватного капіталу.

Швеція під керівництвом соціал-демократів поставила за мету перехід від ідеї “політичної демократії” (тобто реалізації демократичних реформ і перебудови політичної системи) до ідеї “соціальної демократії” (ліквідація відсталості та злиднів) і нарешті до “економічної (індустріальної) демократії”, яка передбачає подолання традиційного підкорення праці капіталу, підвищення статусу праці (її соціального престижу, покращення якості життя).

Подібні засади функціонального соціалізму, соціального партнерства та солідарності в смислі компромісу зацікавлених груп та різних соціальних сил включили до своїх програм соціал-демократи Данії та Норвегії.

Французька модель“змішаної економіки” суттєво відрізняється від попередньо розглянутих концепцій та практики їх втілення в життя. Французьких соціалістів можна віднести до “лівого крила” соціал-демократичного руху. Їх програма включає такі пункти:

- націоналізація ключових підприємств, кредитно-фінансових установ, підвищення долі і ролі державного сектора;

- посилення дирижизму, тобто централізованого індикативного планування суспільної економіки і директивного планування націоналізованого сектора економіки, довгострокове та поточне планування і програмування;

• участь трудящих у розподілі прибутків;

- залучення трудящих до управління (підзвітність управлінських органів на всіх рівнях) на основі суспільних угод, розвиток самоуправління в господарському та регіональному аспектах;

• контроль за процесом ціноутворення;

• контроль за використанням ресурсів;

• захист вітчизняних виробників через реалізацію політики протекціонізму;

• регулювання державою зовнішньоекономічних відносин;

• державний контроль за іноземними інвестиціями;

• розбудова системи соціальної допомоги, здійснення різноманітних програм.

Цю програму “третього шляху”, що здобула назву політики “соціально-економічної модернізації”, французькі соціалісти запроваджували в життя з кінця 50-х років XX ст. На початку 70-х років в їх теоретичній платформі відбуваються певні зміни. Так, націоналізацію вони вже не розглядають як альтернативу ринковій економіці. Механізми ринку проголошуються умовою формування “здорової” економіки, в той час як централізоване планування визнається “глобальним регулятором”, на який покладається задача визначення орієнтирів розвитку, забезпечення соціальної орієнтації, умов економічної рівноваги, боротьби з кризами та стабілізації економіки. Не відмовляючись від директивності (безперервності і загальної обов’язковості) планування, французькі соціалісти зауважували, що воно повинно здійснюватись на основі угод та принципу демократичного централізму (тобто загальнодержавний план складається на базі низових планів). Крім того, централізоване планування не поширюється на заробітну плату, торгівлю та сферу послуг. Головним об’єктом планування повинні стати інвестиції.

Таким чином, маючи такі складові, як державний, колективний і приватний сектори, французька економіка управляється на соціальних засадах.

Французька модель “самокерованого соціалізму” була своєрідною альтернативою західнонімецькому “етатичному (державному) соціалізму” та лейбористській моделі “корпоративного соціалізму”.