2.Постіндустріальний розвиток провідних економік світу.

Найбільш показовими прикладами цього процесу можна вважати економічний розвиток США та Великобританії, що відбувся в цей період у великій мірі завдяки  економічній політиці керівників цих держав – Прем’єр-Міністра М. Тетчер і Президента Р.Рейгана. Уряд консерваторів, що прийшов до влади в 1979 р., очолила енергійна М. Тетчер, яка запропонувала абсолютно нову економічну програму розвитку, що радикальним чином відрізняється від всіх колишніх програм. Така стратегія економічного розвитку увійшла до історії під назвою неоконсерватизму. Вона відкидала жорстке державне регулювання економікою, тобто ідею кейнсианства. Новий уряд провів аналіз економічних проблем, що накопичилися, і прийшов до висновку, що для виходу країни з даної ситуації необхідно усунути ряд недоліків в соціально-економічній системі: 1) у країні надмірна влада опинилася у руках профспілкових лідерів, які частіше керувалися особистими інтересами і шантажували крупних підприємців погрозами страйків; 2) у Англії діяло надмірне оподаткування з найвищими у світі податковими ставками на особисті доходи - стандартна ставка 33% прибуткового податку піднімалася до 83%; 3) надмірна інфляція; 4) надмірна влада у руках держави, здійснювана повільною та все більш громіздкою бюрократією, що старішає. Консервативний уряд М. Тэтчер усьому цьому вирішив покласти край. Ідеологічною основою нової політики були декілька основних елементів: а) вільне підприємництво; б) особиста ініціатива; у) крайній індивідуалізм. Важливими елементами ідеологічної концепції «тетчеризму» стали проголошене консерваторами повернення до «вікторіанських цінностей» – пошана до сім'ї і релігії, закону і порядку, ощадливість, акуратність, працьовитість, самостійність, примат права особи і т.д. М. Тэтчер мала намір зупинити процес довготривалого спаду економіки шляхом політики «монетаризму», скорочення витрат і оподаткування, приборкання влади профспілок, відмови у субсидіях збанкротілим підприємствам і «приватизації» тих галузей промисловості, що належали державі. Вона виступила проти корпоративізму, колективізму і кейнсианства. Вона вважала, що інфляція представляє більшу небезпеку, ніж безробіття. Тому одним з перших кроків, зроблених консерваторами, було ухвалення законів, які значно звузили майже безмежні права профспілок на оголошення страйків. А у 1980, 1982 і 1984 рр. були прийняті закони, які дозволили уряду вистояти у боротьбі зі страйковим рухом, зокрема під час страйків шахтарів у 1984 – 1985 рр. і друкарів у 1986 р. У 1979 р. кількість націоналізованих галузей промисловості відповідала 10% валового національного продукту, і багато які з цих галузей стали символом лінощів і неефективності. Як показала практика історичного розвитку, без підстібання конкуренцією або страхом банкрутства прагнення до підвищення ефективності слабшає. Тому одним з найважливіших елементів програми М. Тэтчер була приватизація усуспільненого сектору. З серпня 1984 р. по травень 1987 р. у приватну власність було передано 9 найважливіших концернів, або близько 1/3 всієї власності держави у промисловості, зокрема телекомунікації і підприємства газової промисловості. У жовтні 1987 р. уряд провів ще більшу операцію - продаж акцій нафтовій компанії «Брітіш петролеум». Наступними галузями у списку денаціоналізації стали сталеливарна промисловість, а потім електроенергетика і водопостачання. Масовий продаж цих галузей промисловості значно збільшив число утримувачів акцій, які були безпосередньо зацікавлені у прибутковості своїх підприємств. У 1979 р. число власників акцій складали 7% виборців, тобто чоловіків і жінок старше 18 років, у 1988 р. – 20%. За числом акціонерів Великобританія займала друге місце у світі після США. Державні компанії, які поки що не стали предметом приватизації, теж були віддані перебудові. Їм було надано велику господарську самостійність і фінансову автономію. Відносини держави з такими компаніями все більше будувалися на основі контрактів. Державні підприємства були виведені з системи штучного сприятливого клімату, в якому вони раніше знаходилися. Зокрема, ціни на вироблені ними товари і послуги більше не підтримувалися спеціальними заходами, а повністю визначалися умовами ринку. Уряд М. Тэтчер всіляко прагнув створити «здорову конкуренцію», причому ця конкуренція все більше переносилася у сферу ціноутворення, де компанії, що змагалися, у боротьбі одна з одною були вимушені знижувати ціни. Ще один важливий напрям в економічній програмі консерваторів - це пріоритет розвитку дрібного і середнього бізнесу. Дрібний і середній бізнес став новою силою у структурі господарства Великобританії. Він успішно уживався з монополіями, доповнював їх навіть у найсучасніших галузях, а також у сфері послуг. Невеликі, добре технічно оснащені дрібні і середні фірми були у змозі гнучко реагувати на зміни господарської кон'юнктури, чого не можна було сказати про більшість гігантів промислового виробництва. Уряд активно підтримував і захищав транснаціональні корпорації, у яких британський капітал грав важливу роль. Однією з найважливіших специфічних особливостей англійської економіки був високий ступінь «інтернаціоналізації» у провідних галузях виробництва. Лише небагато сфер промислового виробництва спиралися на міцний внутрішній ринок, мали високий рівень капіталовкладень, розвинену базу НІОКР. У першу чергу це хімічна і аерокосмічна галузі, інші ж переважно були пов'язані з міжнародними корпораціями. Наслідками економічної політики, що проводилася урядом М. Тэтчер, було економічне зростання країни у 80-і рр. у середньому на рівні 3-4% в рік, що було вище, ніж у інших західноєвропейських країнах. Кожного тижня у середньому створювалося 500 нових фірм. За 80-і рр. продуктивність праці у середньому росла на рівні 2,5 % у рік, поступаючись лише Японії. Ще переконливішим було зростання ефективності використання основного капіталу – капіталовіддачі. Англія, окрім Японії, була єдиною з розвинених країн, де цей показник зріс у порівнянні з 70-ми рр. Велике значення у програмі перебудови британської економіки приділялося питанням приватизації житла. Значна частина населення в Англії орендувала житло у місцевої влади, що тяжким тягарем лягло на місцевий бюджет, і як результат – на плечі держави. Уряд М. Тэтчер поставив завдання зробити більшість англійців власниками свого житла. З цією метою уряд провів через парламент закон, що примушував місцеву владу продавати житло за пільговими цінами мешканцям-орендарям. Підсумком такої діяльності уряду стало те, що значно збільшився відсоток домовласників – з 52 до 66% до 1989 р. У подальші роки цей процес продовжувався. Найважливішими заходами, що стимулювали розвиток економіки Англії, були: ухвалення закону про зниження стандартної ставки податку на прибуток, скорочення чисельності державного апарату і витрат на його утримання. Так, центральні міністерства були зведені до мінімуму – їх налічувалося 16, причому серед них практично не було галузевих. Держава усувалася від прямого втручання у вирішення суто господарських задач. Достатньо важковирішуваним завданням для уряду М. Тэтчер виявилася боротьба з інфляцією, проте і тут завдяки вищевказаним заходам намітилися зрушення: якщо у 1980 р. вона складала 16%, то вже у 1983 р. знизилась до 4% і у подальші роки коливалася у межах 6%. Підйом в економіці почався з середини 1985 р., хоча у подальші два роки він не відрізнявся стабільністю. З другої половини 1987 р. разом із помітним прискоренням темпів розвитку економіки позначилися і інші ознаки переходу до нової стадії підйому – розширилися обсяги наданих кредитів, досягли «піку» курси акцій, зросли і без того високі ціни на житло. Найбільш динамічними чинниками внутрішнього попиту були споживчі витрати населення, які виросли на 6,5%, і приватні капіталовкладення, зростання яких склало 10,3%. Швидко росло виробництво у базисних і наукоємких галузях оброблювальної промисловості, а також у житловому будівництві. Проте задовольнити попит у повному обсязі вдавалося тільки за допомогою небувалого за своїми масштабами притоку іноземних товарів. Серед компонентів попиту особливо стійко за роки підйому розширювалося особисте споживання. Це було викликано підвищенням доходів населення на 5% і різким зниженням норми заощаджень до 1,3%. Важливу роль у стимулюванні споживчих витрат населення відігравало також активне використання кредитів. Зняття обмежень у кредитній сфері, впровадження сучасної розрахункової електронної техніки прискорили конкуренцію, кредит став доступнішим для широких мас населення. У 1988 р. сума наданого споживчого кредиту фінансовими домами, будівельними товариствами, іншими спеціалізованими товариствами, а також за банківськими кредитними картками зросла до 42 млрд. ф.ст. У структурі споживання випереджаючими темпами росли витрати на товари тривалого споживання, що виросли на 12% у 1988 р. проти 6,8% у 1987 р., і в першу чергу на автомобілі, побутову електроніку, персональні комп'ютери, житло. Найбільший приріст капіталовкладень у 1988 р. був зафіксований в автомобілебудуванні (майже на 1/3) і в целюлозно-паперовій і поліграфічній галузях (на 1/4). Найбільш високі обсяги інвестицій надійшли у хімічну промисловість. Слід також відзначити, що продовжувалися або завершувалися програми технічної реконструкції і модернізації ряду базових галузей - загального електротехнічного машинобудування, текстильної та ін. Все це сприяло швидкому зростанню виробництва інвестиційних товарів, яке було на рівні 10%. Разом з тим виключно високі темпи зростання імпорту продукції оброблювальної промисловості були досягнуті за рахунок того, що компанії вважали за краще переоснащувати виробництво закордонним устаткуванням. Значні масштаби імпорту у таких наукоємких галузях, як електронна, оргтехніка і програми з обробки інформації, які фактично відповідали розмірам англійського ринку, викликали занепокоєння уряду. У роки підйому посилився дисбаланс зовнішньої торгівлі. З 1985 р. темпи зростання обсягів імпорту товарів у 3 рази випереджали експорт. Зростання курсу фунту стерлінгів на 5,2% у 1988 р. погіршило конкурентоспроможність англійських експортерів і сприяло імпорту готових товарів, що у результаті призвело до дефіциту платіжного балансу. В умовах в цілому сприятливої кон'юнктури зайнятість в економіці зросла на 1,2%. Переважна більшість тих, що отримали роботу, працювали у сфері послуг, в оброблювальній промисловості чисельність зайнятих скоротилася. Паралельно з розширенням зайнятості знижувалося безробіття. У лютому 1989 р. без роботи залишалося 1,9 млн. чоловік, або 6,8% робочої сили, проти 2,6 млн. або 9,8%, у грудні 1987 р. У вересні 1988 р. уряд М. Тэтчер оголосив про початок реалізації програми професійного навчання безробітних вартістю 1,4 млрд. ф.ст. Програма була розрахована на щорічне навчання виробничим спеціальностям і подальше працевлаштування близько 600 тис. чоловік, що тривалий час знаходилися без роботи. Таким чином, можна відзначити, що з моменту початку перебудови у британській економіці намітилися серйозні зрушення і зміни. У цілому в 80-і рр. Британія була єдиною з провідних країн світу, де сукупний показник ефективності виробництва збільшувався, в інших державах він або не мінявся, або знижувався. Проте перебудова в Англії відбувалася зовсім не без перепон. У суспільстві посилилася соціальна поляризація. Річ у тому, що уряд М. Тэтчер проводив програму скорочення витрат на соціальні потреби, а також жорстко контролював заробітну плату. Одним з найважливіших пунктів програми консерваторів було: примусити працівників «жити за коштами», а підприємства – «звужуватися», скорочувати робочу силу за рахунок інтенсифікації виробництва, завдяки чому можна було додавати бажаний динамізм британської промисловості. Результатом такої політики стало те, що середній дохід на душу населення у реальному вимірі за десять років виріс на 23%. У той же час близько 20% сімей мали середньорічний дохід нижче 4000 ф.ст., що було достатньо низьким прожитковим рівнем для англійців. Уряду М. Тэтчер довелося зіткнутися з проблемою зміни психології основної маси населення, бо доводилося руйнувати систему соціальних гарантій, що склалася століттями, «для всіх» і замінити новою шкалою цінностей, індивідуалістичною, – «кожен за себе». І все-таки за десять років (з 1979 по 1989 р.) вдалося змінити морально-політичний клімат в країні, чому в значній мірі сприяли глибокі структурні зміни у самому суспільстві. Скорочувалася чисельність робочого класу, зайнятого безпосередньо у виробництві, розширювалася зайнятість у сфері обслуговування, ріс прошарок власників дрібних, зокрема сімейних, фірм, з'явилася соціальна група високооплачуваних менеджерів середнього рівня. Все це призвело до того, що у 80-і рр. до «середнього шару» стали відносити себе більшість англійських виборців. До кінця 80-х рр. 64% англійців мали власні будинки, більше 70% – автомобілі, 46% – відеомагнітофони, більше половини могли дозволити собі забезпечити платну освіту для дітей. На зламі 80-90-х рр. у соціально-економічному і політичному житті Великобританії з'явилися тривожні ознаки. Так, серйозним прорахунком консервативного кабінету М. Тэтчер стало проведення навесні 1990 р. реформи місцевого оподаткування, що передбачала введення нового виборчого закону. Економічні вигоди виявилися незначними, а соціально-психологічні наслідки вкрай негативно позначилися на престижі уряду, соціально-економічна політика якого викликала «роздратування» у багатьох англійців. У 1990 р. новим лідером консерваторів і прем'єр-міністром Великобританії став Дж. Мейджор, а М. Тэтчер подала у відставку. Новий прем'єр Сполученого Королівства практично не змінив економічної програми М.Тэтчер, і перша половина 90-х рр. була логічним продовженням розвитку приватного підприємництва і активної державної політики в області фінансування наукоємкого виробництва, дрібного і середнього бізнесу. Завдяки зусиллям нового прем'єра Англія 2 серпня 1993 р. підписала Маастріхтську угоду. Цей договір був логічним розвитком економічних і політичних відносин, що склалися між європейськими державами і Англією в рамках ЄЕС. При його повній реалізації Європейський союз повинен перетворитися, по суті, в економічну «наддержаву», принаймні рівну США і значно перевершуючу Японію. Договір передбачає введення єдиної грошової одиниці, «відміну» меж і створення наддержавних органів регулювання економічних і політичних питань. У першій половині 90-х рр. в економіці Великобританії відбувалися позитивні процеси. Так, достатньо стабільно ріс валовий внутрішній продукт і скорочувалося безробіття. Якщо у першому кварталі 1993 р. ВВП складав 2,5%, то в першому кварталі 1994 р. – 4%; рівень безробіття в першому кварталі 1993 р. дорівнював 10,5%, в першому кварталі 1994 р. – 9,9, а в четвертому кварталі 1994 р. – 8,9%. Особливо важливим досягненням нового уряду було поліпшення торгового балансу. За період з 1991 по 1995 р. вдалося забезпечити сприятливе поєднання стійких високих темпів зростання і найнижчих за період з початку 60-х рр. темпів інфляції. Крім того, помітно покращав стан платіжного балансу, який у 1995 р. вперше починаючи з 1987 р. був зведений з активним сальдо. Друга половина 90-х рр. виявилася достатньо складною для партії консерваторів. Хоча у своїй передвиборній програмі у 1997 р. Дж. Мейджор пообіцяв виборцям поступове зниження податку на прибуток на 20% і державних витрат до 40% ВНП, а також побудову більш процвітаючої Британії, на виборах все ж таки перемогли лейбористи. Новий прем'єр Тони Блер практично не зрадив основному економічному курсу консерваторів, визнавши, що «торі зробили немало вірних кроків у 80-і роки...». Він пообіцяв, що головними його завданнями будуть: по-перше, боротьба з безробіттям; по-друге, введення мінімуму заробітної плати; по-третє, підписання соціальної хартії ЄС, проти якої виступали консерватори, щоб не зв'язувати себе зобов'язаннями, які могли б негативно позначитися на конкурентоспроможності національної продукції; по-четверте, розвиток системи освіти і вдосконалення технічної підготовки. Крім того, він пообіцяв створити асамблеї Шотландії і Уельсу, провести референдум про доцільність переходу до «євро» і про внесення поправок до конституції, а також ввести нефіксований податок. Важливим моментом у програмі Т. Блэра стала відмова від націоналізації, що привернуло на його сторону багато представників бізнесу. «У політиці важливо ставити перед собою мету, що може бути досягнена - говорить він, - і дуже чітко зосередитися на тому, що треба робити». Таким чином, підводячи підсумки економічного розвитку Англії у 80 - 90-і рр., слід зазначити, що «тетчерізм» стосовно умов Британії виявився достатньо ефективним. Обличчя Англії істотно змінилося. «Тетчерізм» як британська модель неоконсерватизму довів, що капіталізм виявився гнучкою системою, здатною пристосовуватися до соціально-економічних умов, що змінюються, перебудовуватися і модернізуватися. В цей час у США ядром проголошеної революції Р. Рейгана складала «рейганоміка», орієнтована на пропозицію економічної програми, яка була відповіддю на економічні проблеми 70-х років. Згідно з нею повинні були бути значно знижені податки, запропоновані можливості амортизації, та викреслені або спрощені державні розпорядження, що перешкоджають інвестиціям, щоб викликати зростання економіки. Втрати доходів повинні були короткостроково заміщені економією на соціальних програмах, а довгострокові – покриватися збільшенням доходів з народного господарства, що розширюється, – і все це за урівноваженого бюджету. Було зрозуміло, що тут виникнуть цільові конфлікти, тим паче, що одночасно повинні були значно зрости оборонні витрати. Рейган дійсно добився ухвалення основних положень своєї економічної програми із затвердженням бюджету на перше півріччя 1981 року. Було вирішено скоротити податки на 25%, 5% в першому і по 10% у два подальших роки. З 1985 року податки були індексовані з темпом інфляційного зростання цін, так що за знеціненням грошей не було більше автоматичного підвищення реальних податків. Податкова квота дійсно знизилася для більшості платників податків. Проте, не в останню чергу перед загрозою дефіциту бюджету, ще за Рейгана було зроблено 13 підвищень податків, які скасували майже чверть скорочень податків. До цього додалося підвищення внесків за соціальним страхуванням. Загалом, податкові надходження як відсоток сукупного суспільного продукту знизилися за час президентства Рейгана з 20 до 18,6%, що приблизно відповідало відсоткам відразу після другої світової війни. Те, що «консервативна революція» відбулася лише з частковим успіхом, найнаочніше демонструє той факт, що об'єм федерального бюджету за Рейгана постійно зростав, а саме, з 699,1 мільярдів доларів у 1980 році до 859,3 мільярдів доларів у 1987 році (відповідно вартості долару у 1982 році). Якщо навіть не враховувати військові витрати, то бюджет у цей період виріс з 535,1 до 609,5 мільярдів доларів. При цьому дефіцит державного бюджету інколи повністю виходив з-під контролю і досяг у 1986 році рекордної висоти у 221 мільярд доларів. У цьому дефіциті державного бюджету унаслідок зниження податків і одночасно підвищення витрат був повинен сам президент, який, як консерватор, твердо дотримувався принципу урівноваженого державного бюджету і хотів його бачити закріпленим в конституції. Скорочення соціальних програм було недостатньо, щоб утримувати діру, що розросталася у бюджеті. Характерно те, що найсильніше скорочені були ті програми, які стосувалися найбідніших і гірше за решту організованих груп населення, які до того ж брали найменшу участь у виборах президента або в Конгрес. Продовольчі картки були відмінені, і допомога для матерів-одиначок значно скорочена. Одночасно соціальні програми, корисні для середнього прошарку, залишилися майже незмінними, так само як і пенсійне страхування і пов'язане з ним страхування на випадок хвороби. За Рейгана у американському суспільстві відбулася поляризація між бідними і багатими, перерозподіл на користь багатих, тоді як одночасно збільшилося число тих, хто жив за межею бідності. Через протест Конгресу зазнала поразки найбільша програма децентралізації в історії західної демократії, «новий федералізм» Рейгана, яка мала на меті як значне скорочення федеральних відрахувань, так і «зворотну» переадресацію соціально-державних завдань і одночасно податкових ресурсів на окремі штати. Скорочення федеральних субсидій штатам було, проте, значним, у сфері житлового будівництва і міського розвитку майже драматичним. Темпи зростання федеральних коштів у штатах номінально сповільнилися вже за адміністрації Картера, реально ж у результаті високих темпів інфляції навіть знизилися. Роки президентства Картера можуть розглядатися як перехідний період до «нового федералізму» Рейгана. Це також відноситься до сфери політики дерегуляції: тут відміна введених у федерально-державному масштабі обмежень конкуренції у повітряному і автомобільному сполученні почалася ще за Картера і була продовжена за Рейгана скасуванням положень про захист навколишнього середовища і про охорону праці. Адміністрація Рейгана успішно боролася з інфляцією і безробіттям. Індекс інфляції знизився з 12,5% у 1980 році до 4,5% у 1988 році. Квота безробітних у цей же період знизилася з 7 до 5,4%. Було створено 18 мільйонів нових робочих місць, хоча багато місць доводилися на групу з найнижчим доходом. При цьому не слід забувати про те, що економічний підйом слідував за важким спадом 1981 – 1982 років (з квотою безробітних у 10%) і про те, що стрімко, майже драматично зростав зовнішньоторговельний дефіцит. Абсолютно у дусі консервативної політики було величезне підвищення військових витрат, почалася активна програма озброєння, з якою потрібно було зустріти радянську загрозу. Президент надав також повну свободу дій секретним службам, особливо ЦРУ під керівництвом Уїльяма Кейси, у стимулюванні опору у сфері радянського впливу і для підтримки антикомуністичних партизанських сил у «третьому світі». У цій політиці спочатку, здавалося, не було місця для роззброєння і контролю озброєнь. Тільки після того, як американська військова вага підвищилася по відношенню до Радянського Союзу – перш за все завдяки розміщенню ракет середньої дальності, що почалося з 1983 року у Західній Європі, Рейган зміг під час свого другого терміну перебування на посту президента вести з Радянським Союзом переговори про позиції сили. Було проведено 4 конференції на вищому рівні, укладення договору про РСМД, успіхи в обмеженні стратегічних озброєнь і у сумісних зовнішніх інспекціях. Проте вже у 1982 році у Конгресі утворилася широка коаліція, яка спочатку урізала наполовину потрібний президентом темп зростання у військовому бюджеті, а з 1984 року повністю знизила його на нівець. Через високі темпи озброєння різко змінилася громадська думка і тривога за величезний дефіцит бюджету, який призвів до вибухоподібного зростання державних боргів, все більше визначала всі сфери політики, у тому числі і політику оборони. Президентство Рейгана було відмічене парадоксами: як консерватор, президент створив велику в американській історії гору боргів. Не дивлячись на принциповий поворот «рейганоміки» проти затаврованого як «соціалістичне» кейнсианства, за допомогою озброєння була створена масивна інвестиційна програма, яка за своєю економічною дією зводилася до «військового кейнсианства». Хоча Рейган сприяв переконанню громадськості у тому, що федеральний уряд неспроможний вирішувати актуальні проблеми, він, проте, пожвавив інститут президента і показав, що політична система реагує на президента. Те, що консервативна претензія, як її риторично блискуче представив Рейган, значною мірою не здійснилася, виявляється у багатьох аспектах: соціальна держава «нового курсу» як і раніше існувала, концепція Рейгана – «новий федералізм», по суті, провалилася. Соціально-моральні питання, що стоять на самому верху порядку денного «нових правих», не були прийняті Рейганом. У питаннях цивільних прав, емансипації жінок і контролі за народжуваністю американська громадськість залишилася ліберальною. Число федеральних чиновників з 1980 по 1987 рік зросло на 3%. Якщо у передвиборній боротьбі 1980 року Рейган обіцяв ліквідовувати міністерства енергетики й освіти, то ця обіцянка не тільки не була виконана, але була створено ще одне міністерство – у справах ветеранів. Замість запланованих 11 міністерств у кінці президентського терміну Рейгана існувало 14 міністерств – федеральний уряд не скоротився, а збільшився.  Отже, економічна політика адміністрації Рейгана, що отримала назву «рейганоміка», включала: курс на зниження ставок федеральних податків і надання корпораціям податкових і інших пільг, направлених на стимулювання капіталовкладень, перш за все в наукоємних галузях промисловості; обмеження зростання урядових витрат на соціальні потреби за одночасного нарощування військових витрат; ослаблення державної регламентації підприємницької діяльності (скорочення правил, вимог до виробничої і ринкової діяльності, у т.ч. вимог з охорони довкілля тощо.); проведення курсу кредитно-грошової політики, направленого на подолання інфляції і виконання установок економічної програми уряду. Проте декларовані «рейганомікою» завдання радикального підвищення темпів економічного зростання та наведення ладу в державних фінансах, позбавлення федерального бюджету від хронічних дефіцитів (після 1960 р. федеральний бюджет жодного разу не зводився без дефіциту) не були реалізовані повною мірою. Однією з основних причин нагромадження бюджетних дефіцитів і державної заборгованості було те, що адміністрацією Рейгана проводився курс на ескалацію військових витрат, які виросли з 134 млрд дол. у 1980 фін. р. до 282 млрд дол. у 1987 фін. р. Закономірним наслідком багаторічного відтоком значної частини ресурсів країни у військову сферу було скорочення можливостей для цивільних капіталовкладень і зниження темпів економічного зростання. За минулий період 80-х років темпи економічного зростання у США були нижчі, ніж за попередні післявоєнні десятиліття, дефіцити федерального бюджету у 80-і роки виросли до астрономічних масштабів, що разом із зростанням державного боргу (у 1986 фін. р. федеральний борг перейшов за відмітку у 2 трлн дол.) і зовнішньої заборгованості породило щонайгостріші проблеми для економіки і фінансової системи країни, для економічної політики уряду. 80-і і 90-і роки – це час ліберальних реформ або спроб їх проведення у десятках країн світу, зокрема соціалістичних, країнах Латинської Америки, США, Великобританії і багатьох інших. У наш час більшість країн світу ще не пройшли стадію будівництва національних держав, тоді як високорозвинуті вже виходять за ці рамки. Хоча економіки  передових країн - США, Німеччині, Японії - дуже сильно відрізняються за правилами гри одна від одної (національні і культурні традиції населення цих країн абсолютно різні), протягом розвитку вони стають все більш схожими одна на одну. Найпотужніші потоки капіталу між країнами переплавляють і уніфікують їх. Різниця, що спостерігається у теперішній час, пояснюється просто різним часом, який витратила кожна нація на досягнення сучасного рівня розвитку. Американці вже забули, що таке початкова епоха розвитку капіталізму, а в Японії ще живуть люди, що будували цю країну у післявоєнний період. У післявоєнний період почався новий етап розвитку, заснований на ідеології інтернаціоналізації і консолідації. Розвинені країни стали робити кроки по лібералізації торгівлі і недопущенню торгових війн. Спочатку переговорний процес йшов на двосторонній основі, тобто країни індивідуально домовлялися одна з одною і успіх залежав від бажання і готовності кожної сторони йти на поступки. Отже умови експорту або імпорту одного і того ж товару могли істотно розрізнятися залежно від країни - контрагенту. Потім стало зрозуміло, що розвиток продуктивних сил вимагає все більш активного обміну між багатьма країнами і уніфікованих правил гри на міжнародному ринку. Тому у 1947 р. 23 країни підписали Генеральну угоду про тарифи і торгівлю (ГАТТ), яка було направлена на впорядкування міжнародної торгівлі і максимальне зниження (а в ідеалі і повне усунення) митних бар'єрів та інших обмежень. ГАТТ була неурядовою організацією, де всі учасники користувалися однаковими правами. У її рамках велися багаторічні і багатобічні переговори, направлені на зниження тарифів і ліквідацію імпортних квот. Ця організація багато у чому сприяла тому, що зараз тарифи складають менше 5% оподатковуваного митами імпорту, тоді як у міжвійськовий період вони іноді перевищували 50%. До 1986 р. у рамках цієї організації було проведено сім раундів переговорів, що тривали по декілька років і були направлені на скасування обмежень у міжнародній торгівлі. У 1986 р. в Уругваї у містечку Пунта-дель-Есте почався новий, найвизначніший за можливими наслідками раунд. Мета його полягала у повному усуненні бар'єрів у торгівлі сільськогосподарською, текстильною продукцією, послугами, і у створенні єдиної системи захисту інтелектуальної власності. По суті, йдеться про створення єдиного економічного простору у усесвітньому масштабі. Це означає, що поступово може бути сформована єдина світова структура виробництва. Але звідси ж витікає, що її створення повинно супроводжуватися колосальною структурною перебудовою національних господарств у багатьох країнах. Адже, наприклад, при скасуванні торгових обмежень, що є нині, та забороні державам субсидіювати продукцію національних підприємств, сільське господарство багатьох країн занепаде і його доведеться згортати. Природно, що переговори у цьому напрямі йдуть дуже важко і стикаються з величезною протидією всередині кожної країни. Масштабність виниклих проблем призвела до подальшої реорганізації самої ГАТТ, і у березні 1994 р. було ухвалено рішення про перетворення її у Всесвітню торгову організацію (ВТО), до якої автоматично увійшли країни-члени ГАТТ. Необхідність перетворення ГАТТ у ВТО диктувалася умовами міжнародного життя, що змінилися. Високорозвинуті країни, що створюють велику частину світового ВВП, вступили у фазу постіндустріального суспільства з прискореним розвитком сфери послуг і особливою увагою до інтелектуальної власності. Особливість інтелектуальних галузей полягає в тому, що там виникають нові знання, генерується нова інформація. Але отримання нових знань – дуже дорогий процес, а розповсюдити їх можна легко і швидко. Виробники нових інтелектуальних продуктів, природно, зацікавлені у тому, щоб окупити свої чималі витрати, а отже, у захисті своїх прав власності. ГАТТ не була пристосована для вирішення багатьох найважливіших питань. Наприклад, регулювання послуг взагалі не входило в її компетенцію (вона займалася товарами); послугами відала інша організація. Крім того, ГАТТ мала неефективну структуру і країни-члени організації не могли виступати єдиним блоком по відношенню до третіх країн, тобто держав, які не входили у цю організацію і, отже, не були пов'язані відповідними угодами. Багато спірних питань, які не вдалося вирішити у рамках Уругвайського раунду, дісталися за спадком Всесвітній торговій організації. У післявоєнний період важливим чинником світового розвитку стала інтеграція у різних формах. Наприклад, країни-сусіди з інтенсивним торговим обміном і приблизно однакові за рівнем господарського розвитку можуть домовитися про організацію зони вільної торгівлі. Така свобода (від торгових обмежень) може бути різною: від знижених тарифів у порівнянні з іншими країнами - учасниками угоди, до повної відміни всіляких обмежень руху товарів, капіталів і робочої сили між державами-учасницями. У світі існує безліч регіональних блоків, члени яких знаходяться на тій або іншій стадії інтеграції (наприклад, «МЕРКОСУР» у Латинській Америці, НАФТА – у Північній Америці). До повної інтеграції послідовно рухається Європейський союз (ЄС), на порядку денному у якого стоїть не тільки скасування всіх обмежень на торгівлю, але і створення єдиного парламенту і уряду. По відношенню до «зовнішніх» країн всі члени таких угод проводять, як правило, єдину митну політику, ставлячи їх, тим самим, у менш сприятливі умови. Потрібно врахувати, що країни, які намагаються створити більш вільні правила економічної гри одна з одною, вимушені одночасно домовлятися і про єдину політику відносно третіх країн. Якщо цього не зробити, то деякі країни-учасниці можуть знизити зовнішні митні бар'єри у порівнянні зі своїми сусідами, перемикаючи на себе ввезення товарів у зону вільної торгівлі і збираючи за всіх митні збори. Якраз з такою проблемою свого часу зіткнулася Росія, намагаючись ліквідовувати бар'єри на шляху торгівлі з Білорусією. Економічна інтеграція, що поглиблюється, призводить до необхідності створення наднаціональних органів, здатних координувати зусилля різних країн і формувати механізми для цивілізованого вирішення спірних питань. Створюючи такі органи, національні держави передають їм частину своїх повноважень, обмежуючи, тим самим, власну свободу дій. Необхідність створення наднаціональних органів диктується потребою уніфікації правового простору різних країн (правил гри) і, що дуже важливо, потребою координації економічної політики. Національні держави намагаються регулювати економіку заходами економічної (податкової, митної і т. д.), фіскальної, монетарної політик. За відвертості між учасниками блоку дія будь-яких кроків різко знижується. Отже, інтеграція країн-сусідів зазвичай починається з митного союзу (у ідеалі - це зняття всіх або більшості митних бар'єрів у торгівлі одна з одною і проведення єдиної митної політики з третіми країнами) і переходить до спільного ринку з вільним рухом праці, капіталу і підприємництва. На цій основі можливий економічний і валютний союз, а згодом перехід до єдиної грошової системи. У політиці цей процес супроводжується спочатку тісною координацією національних урядів зі все більшою передачею повноважень наднаціональним органам, а зрештою завершенням процесу стає створення єдиного уряду і єдиного парламенту. Поки що жоден економічний блок у своєму розвитку не досяг стадії повноцінного єдиного уряду (хоча найбільш близький до цього Європейський союз), тому нині важливу роль відіграють міжнародні організації. Так, Організація Об'єднаних Націй (ООН) і міжнародні організації, що знаходяться в її структурі, найбільш відомими з яких є Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), намагаються вирішувати і міжнародні економічні проблеми. Крім того, специфічну роль на міжнародній арені відіграють регулярні наради голів високорозвинутих країн. Високорозвинуті країни утворюють декілька «клубів», найбільш відомим з яких є G-7 (або «Велика сімка»). Метою цього об'єднання є щорічні зустрічі голів семи (США, Японії, Німеччини, Великобританії, Франції, Італії, Канади) найбільш промислово розвинених країн світу, на яких обговорюються світові валютні проблеми, проблеми рівноваги платіжних балансів і питання взаємної торгівлі. Спектр міжнародних економічних організацій у наш час надзвичайно великий. Кожна з них вирішує своє коло питань, що стосуються світового розвитку. Зазвичай рішення, які приймають міжнародні організації, носять, так би мовити, мережевий характер. Якщо одна з них вирішує своє коло питань, це є сигналом для вступу до переговорів для інших. Класичний приклад такого підходу – послідовність у вирішенні питань з міжнародної заборгованості. Спочатку країна домовляється з МВФ, і лише після цього з нею можуть мати справу країни Паризького, Лондонського клубів, Світовий банк і т.д. Сам же МВФ залежить в ухваленні рішень та у своїх діях від високорозвинутих країн з клубів G-7 або G-10.