3. Економічна думка другої половини хіх ст. – початку хх ст.

Гетеродоксія в економічній теорії

Гетеродоксальними є ідеї, переконання, погляди, які відрізняються (відхиляються) від загальноприйнятих або офіційних. Історично так склалося, що наприкінці ХVІІІ ст.–в першій половині ХІХ ст. Ортодоксальною, тобто головною течією (mainstream) світової економічної думки стала економічна теорія класичної школи політичної економії. Але плюралізм (множинність) підходів і трактовок економічних явищ і процесів існував за умов будь–якого теоретичного або ідеологічного панування. Так і в ХІХ ст., особливо в другій його половині, та на початку ХХ ст. виникає і міцніє ряд шкіл та напрямів економічної думки, які заперечують усталеним ідеям превалюючої теоретичної парадигми. Вони й складають гетеротоксію в економічній теорії, тобто сукупність різнорідних за своїм складом, змістом та походженням шкіл і напрямів економічної думки, яких, перш за все, об’єднує критичне відношення до пануючої ортодоксальної парадигми – теорії класичної школи політичної економії.

В даному посібнику вже було розглянуто марксизм, як одну з найбільш яскраво виражених гетеродоксальних доктрин періоду найбільшої популярності і поширення ідей класичної школи політичної економії. Марксизм був виділений в окрему тему, враховуючи дуже великий вплив, який це революційно–радикальне вчення мало на подальший розвиток економічної теорії та практики господарювання країн зі значною частиною населення планети. В даній темі розглядаються школи та напрями, які теж “повстали” проти домінуючої економічної доктрини і зробили свій суттєвий внесок у розвиток світової економічної думки.

Стара і молода історичні школи в Німеччині, соціальний напрям політичної економії

Ще до того, як Менгер, Джевонс, Вальрас та Маршалл почали застосовувати маржинальний (граничний) аналіз щодо вартості і розподілу, ортодоксальна класична теорія зазнала критичного нападу з боку деяких німецьких вчених несоціалістичного напрямку, яких умовно поділили на дві групи – стару і молоду (нову) історичні школи.

Стара історична школа складалась з таких дослідників, як Ф.Ліст (1789-1846), В. Рошер (1817-1894), Б. Гільдебранд (1812-1278) та К. Кніс (1821-1898). Вони стверджували, що класичну економічну теорію не можна застосовувати для всіх часів і культур, що хоча висновки Сміта, Рікардо, Дж. С. Мілля та інших класиків й можна використовувати для аналізу економіки такої індустріальної держави, як Англія, але ці висновки не годяться для аграрної Німеччини. Вони також обстоювали ту думку, що політична економія та інші суспільні науки повинні користуватись методом історизму, що класична теорія, зокрема у Рікардо та його послідовників, була хибною в спробах копіювати методи дослідження точних наук. Кніс, наприклад, категорично протестував проти використання абстрактної теорії. Націоналістично налаштований Ліст відмовлявся допустити, що принцип laissez faire класичної школи можна примінити для країн, менш розвинутих за Англію. Не переслідування свого особистого інтересу за умов laissez faire, а державне регулювання більше підходило, на його думку, для Німеччини та США. Цим країнам він рекомендував імпортні мита та інші протекціоністські бар’єри, а Англії – фритредерство (вільну торгівлю) як більш ефективний варіант міжнародних відносин.

Історичний метод, який обстоювали ці дослідники, полягав в тому, що аналіз економічних процесів, явищ і поведінки вони здійснювали з точки зору всіх історичних аспектів життя людини й суспільства – історії еволюції культури, науки, мистецтв, промисловості, релігії, моралі, державних інституцій тощо, тобто крізь призму кожної складової цивілізаційного процесу. Самий же цей процес вони розглядали в контексті певних конкретних стадій економічного зростання і розвитку. Ліст, наприклад, вважав, що країни, розташовані в помірній кліматичній зоні, проходять через п’ять стадій: кочівне життя; пастушине життя; аграрне; аграрно–промислове; і промислово–аграрно–торгове. Гільдебранд ключовими у визначенні стадій економічного росту вважав умови обміну, а саме: бартер, гроші і кредит.

Молода (нова) історична школа була представлена другим поколінням німецьких прибічників історичного методу дослідження. Найбільш помітною фігурою в цій школі був Густав Шмоллер (1838–1917). Він також критикував економічну теорію класичної школи, особливо ідею про можливість її застосування для будь-яких часів і країн. Шмоллер та його прихильники віддавали перевагу індуктивному методу, заявляючи що теорія може з’явитись після збору і накопичення достатньої кількості очевидного емпіричного матеріалу.

Шмоллер докладав дуже багато зусиль для того, щоб довести перевагу свого історичного методу над абстрактним дедуктивним методом класичної школи та методологією маржиналізму. Досягнення Менгера, Джевонса та Вальраса протягом щонайменше двох десятиріч відкидались представниками нової історичної школи, не вивчались в німецьких університетах у великій мірі “завдяки” авторитету Шмоллера, який вів відчайдушну полеміку з австрійцем Менгером. Через однобічну жорстку позицію Г. Шмоллера головне русло економічної теорії довгий час обминало Німеччину.

Луї Брентано представляв ліберально-буржуазне крило молодої історичної школи. Головну роль в економіці він відводив етиці і праву, був прихильником мінової концепції. Брентано обстоював ідею “соціального миру” і суспільної рівноваги, закликав капіталістів надавати робітникам певні пільги і демократичні права, спираючись на фабричне законодавство, профспілки, споживчу кооперацію. Особливо великі сподівання він покладав на профспілки – важель тиску робітників на підприємців. Профспілки мали також перебрати на себе функції політичних організацій.. Брентано закликав підприємців скорочувати робочий день і підвищувати зарплати робітникам задля зростання продуктивності праці і підвищення ефективності економіки. Брентано проповідував доцільність об’єднання підприємців у картелі. В останніх він вбачав форму пристосування виробництва до попиту в цілях запобігання надвиробництва з усіма його негативними наслідками. Об’єктивно, Брентано виправдовував процес монополізації економіки.

Аналізуючи сучасні йому форми капіталу, Бюхер визначає фінансовий капітал як форму абсолютного підкорення промислового капіталу позичковим.

Вернер Зомбарт став відомим завдяки ідеям, викладеним у його багатотомній праці “Сучасний капіталізм”. В ній, зокрема, він обстоював концепцію соціального плюралізму. Зомбарт, на відміну від марксистів, доводив, що суспільство еволюціонує не в бік соціалізму, а йде до більш складної економічної системи, яка вбирає як старі, так і нові форми господарювання. Капіталізм, на думку Зомбарта, трансформується у більш зрілу гармонійну систему з елементами планомірності, без криз і суспільних антагонізмів. З часом погляди Зомбарта еволюціонували в бік націонал-соціалізму, фашистських расових теорій, обстоювання концепцій “життєвого простору” і “геополітики”.

Макс Вебер був прибічником широкого системного підходу до аналізу суспільства. Він встановив ряд загальних законів розвитку суспільства. Веберу належить концепція так званих ідеальних типів. Вона полягає у визначенні закономірностей і узагальнень, що встановлювались вченим на основі індуктивного методу, тобто виходячи з дослідження конкретних фактів, явищ і процесів історичного розвитку суспільства.

Виникнення соціального напряму в економічній науці зумовила публікація книги “Господарство і право” німецького філософа, соціолога і економіста Р. Штаммлера. Крім нього, до цього напряму увійшли Р. Штольцман та А. Амонн. Соціальний напрям у політекономії розвивався в Німеччині у період монополізації економіки, зростання в суспільстві ролі таких інституцій, як держава, корпорація, право тощо. Представники соціального напряму намагалися пояснити економічну поведінку суб’єктів господарської діяльності певною соціальною мотивацією та соціальною обумовленістю, відношеннями права та етики, психологічними особливостями людини. Вони досліджували правове регулювання сфери обміну, в той час як процес виробництва розглядали як суто технічний чи технологічний. Штольцман вважав, що економіка має бути підпорядкованою моральним цінностям, слугувати лише засобом досягнення відповідних моральних цілей.

Соціальний напрям не був однорідним і монолітним як ідейно, так і методологічно. Вже згаданих авторів відносять до соціально-правової, або соціально-етичної течії соціального напряму. До нього наближаються Ф.Оппенгеймер з його теорією “ліберального соціалізму” та О.Шпанн зі своєю теорією “універсалізму”. Оппенгеймер аналізував соціальні умови появи монополій, відхилення суспільства від “природного стану”, під яким дослідник розумів просте товарне виробництво. Саме до нього, на думку Оппенгеймера, має повернутися суспільство. Такий економічний устрій на базі приватної власності і обміну він і називав ліберальним соціалізмом. Для О.Шпанна, якого відносять до правого крила даного напряму, соціальний підхід означав обстоювання ідеї про примат цілого над частиною. Так, він стверджував, що держава має примат над великими корпораціями, а ті, в свою чергу, - над дрібними об’єднаннями і окремими капіталістами. Останні – над найманими робітниками.. В такій ідеальній системі “універсалізму” Шпанна держава і корпорації панують над окремим індивідом. Шпанн заявляв, що чисто ринкове господарство – це міф, тому що завжди поряд з регулюванням через обмін існувало державне регулювання. Вчений передбачав, що капіталізм поступиться місцем “універсалізму”, за якого державне регулювання буде впливати не лише на загальні умови виробництва, але й безпосередньо на виробничий процес. Шпанн розробляв свою версію теорії граничної корисності. Корисність продукту у нього визначалась ступенем сприяння досягненню “національної мети”, тобто метою, поставленою державою і корпораціями.

Не зважаючи на численні хибні уявлення, представникам нової історичної школи і соціального напряму треба віддати належне в тому, що вони розкрили і конкретизували предмет політичної економії, започаткували плідні дослідження на стиках економіки з іншими соціальними науками – правом, соціологією, етикою.

Зародження та розвиток неокласичного напряму економічної теорії. Загальна характеристика неокласичного напряму

Неокласичний напрям розвитку економічної теорії сформувався в останній третині ХІХ ст. Різні школи і концепції, які тяжіють до цього напряму, поєднує використання методології та інструментарію такого загального дослідницького підходу, як маржиналізм. Термін “неокласичний” пояснюється тим, що всі головні дійові особи так званої “маржинальної революції” намагались розвити і вдосконалити основні ідеї, висунуті такими представниками класичної школи, як Д. Рікардо і Дж. С. Мілль.

Засновники неокласичного напряму К. Менгер, О. Бем-Баверк, Ф. Візер, Дж. Б. Кларк, Ф. Еджуорт, І. Фішер, А. Маршалл, В. Парето, Л. Вальрас, К. Віксель та інші використовували маржинальний аналіз (концепції граничної корисності і граничної продуктивності) для аналізу цін на товари (послуги) та фактори виробництва за умов конкурентних ринків. Вони наголошували, що ринкові ціни на товари (послуги) і фактори виробництва залежать від їх рідкісності. Вони, зокрема, досліджували можливість набору ринкових цін, який би забезпечував рівність пропозиції і попиту на всіх ринках. Ідею про досконало конкурентну економіку в стані рівноваги, яку найкраще сформулював Вальрас, можна вважати центральною для неокласичної теорії. Ще однією визначальною рисою теорії можна назвати мікроекономічний підхід до аналізу економіки. Ціни товарів, виведені з поведінки індивідуального споживача, який прагне приймати раціональні рішення щодо максимізації своєї вигоди на ринку, відрізняють неокласичну економічну теорію від класичної і кейнсіанської. В той час як класична політекономія зосереджувалась на довготерміновому розвитку економіки в цілому, і зокрема на взаємозв’язку між розподілом додаткової вартості і типом розвитку, неокласична теорія вартості стала переважно теорією розміщення рідкісних ресурсів в статичній економіці. Поєднуючою рисою з багатьма представниками класичної теорії було те, що неокласики ХІХ століття погоджувались з існуванням ринкових сил, які тяжіють до підтримання повної зайнятості. Це різко контрастує з кейнсіанською точкою зору про можливість існування вимушеного безробіття, не зважаючи на дію ринкових сил.

Австрійська школа

Цю назву вживають стосовно економістів, які вчились у Відні, починаючи з трьох видатних імен – Менгер, Візер і Бем-Баверк, започаткувавших специфічний напрям економічного аналізу в останній треті ХІХ ст., і закінчуючи такими економістами ХХ ст., як Мізес, Хайек, Хаберлер та інші. Завдяки творам Менгера, фундатори школи розірвали з методологію німецької історичної школи, ставши прибічниками дедуктивного методу і суто теоретичних підходів до дослідження економічних процесів.

Засновники школи розвивали суб‘єктивну теорію вартості на основі концепції граничної корисності, що контрастувало з домінуючою до цього теорією витрат виробництва і особливо з трудовою теорією вартості. Кожен з трьох фундаторів школи зробив свій суттєвий внесок в розробку нового дослідницького підходу, без якого не можна уявити сучасну економічну теорію.

Карл Менгер (1840 – 1921) був одним з співаторів, який паралельно з англійцем Джевонсом і швейцарцем Вальрасом, але цілком самостійно, розробив теорію вартості, що грунтувалась на принципі граничної (маржинальної) корисності. Менгер стверджував, що додаткова (гранична) корисність певного блага залежить від двох основних факторів - інтесивності індивідуальної потреби в ньому та від рідкісності (запаса) цього блага. Згідно із сформульованим ним принципом спадної корисності, вартість однорідного блага визначається найменшою корисністю, яку має остання одиниця запасу цього блага. Пов‘язуючи вартість блага з його рідкістю, Менгер стверджує, що вартість визначається обсягами пропозиції блага. Вартість однорідних благ, за Менгером, визначалась вартістю найменш важливої, тобто останньої в запасі одиниці.

Менгер також розробив свою теорію розподілу (тобто винагороди власників факторів виробництва), яка дістала назву “теорії зумовлення”, за якої вартість блага “зумовлюється” його граничною корисністю. Так, вартість і ціна засобів виробництва (тобто, благ вищого порядку) виводиться з тієї ролі, яку вони відіграють у виробництві благ першого порядку (тобто споживчих благ). Вартість виникає з корисності і санкціонує витрати виробництва, а не є похідною від витрат виробництва, зокрема витрат праці, як вважали представники класичної школи політичної економії.

Ойген фон Бем–Баверк (1851–1914), австрійський економіст і державний діяч. Він мало що додав до теоретизувань Менгера і Візера з питань вартості і ціни, проте він розробив розгорнуту модель економічних процесів в своїй головній праці “Капітал і прибуток” (1889), за яку його почали звати “буржуазний Карл Маркс”. Менгер розробляє “теорію очікування”, в якій акцент робиться на психологічне обґрунтування появи процента, тобто прибутку на капітал. Капітал, за Менгером, представляє собою проміжний продукт – сукупність засобів виробництва, створених природою і працею. Він виникає у звязку з більш продуктивним “опосередкованим процесом виробництва” споживчих благ, що є суттєвим для природи капіталізма. Важливим елементом теорії стає фактор часу, який відіграє найголовнішу роль у виникненні доходу на капітал. Існування процента Бем–Баверк пояснював трьома “засадами”. Перші дві з них мають психологічний характер і повязані з більш високою оцінкою споживачами поточних благ у порівнянні з майбутніми, внаслідок переоцінки майбутніх ресурсів, недооцінки майбутніх потреб і взагалі уявлення про невизначеність майбутнього. Мірою різності цих оцінок, в основі якої лежить принцип спадної користі у часі, є рівень процента. Третя засада зумовлена реальним процесом збільшення споживчих благ і їх цінності при опосередкованих методах виробництва. Опосередкований процес веде до відстрочки в отриманні благ, що є можливим лише за умов товарів, які позичаються робітникам капіталістами. Таким чином, “теорія очікування” Бем–Баверка має багато спільного з теорією утримання Сеніора (хоча Бем–Баверк з нею не погоджувався). Робітники вважаються власниками повного продукту своєї праці, поступаючись частиною його вартості на користь власників фонду споживання за надання робітникам поточних благ до завершення виробничого процесу. Таким чином, процент на капітал існує в кожному суспільстві, де відбувається обмін товарів поточного й майбутнього споживання. В залежності від обсягу капіталу і терміну “очікування” формується більший чи менший процент на капітал.

Запровадження у економічний аналіз фактора часу було значним досягненням австрійської школи. Воно отримало подальший розвиток в працях А. Маршалла, інших “теоріях очікувань” сучасних неокласичних підходів, в лагових концепціях представників математичної школи.

Ще одним авторитетним представником австрійської школи був Фрідріх фон Візер (1851 - 1926). Він працював над подальшим вдосконаленням теорії граничної корисності Менгера, але найбільшим його внеском в науково–методологічну скарбницю австрійської школи була детальна розробка теорії продуктивних благ. Завдяки розробці теорії зявився так званий закон Візера. В цій теорії було висунуто ідею про те, що раціональні субєкти господарювання не в змозі визначити корисність віддалених від них факторів виробництва (продуктивних благ), які не повязані безпосередньо з їх споживанням. З цього витікає, що ціни праці, капіталу та інших факторів визначаються опосередковано – через граничну корисність споживчих благ, створених за участі цих продуктивних благ, які оцінюються з допомогою такого показника, як “граничний продукт”. Граничний продукт представляється як одне з багатьох споживчих благ, яке виготовляється за участі певних продуктивних благ, що мають найменшу граничну корисність. Таким чином, гранична корисність граничного продукту визначає ціну продуктивного блага, яке використовувалась в процесі виготовлення граничного продукту, тобто певної частини витрат виробництва, які зумовлюють граничні корисності інших, “неграничних” споживчих благ, виготовлених з цього продуктивного блага. Це положення й увійшло в політичну економію під назвою “закон Візера”.

Кембриджська школа економічної теоріїсформувалась в Англії в 90-х роках ХІХ ст. До неї відносять таких викладачів кембриджського університету, як А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Р. Хоутрі і навіть Дж. Кейнса, який в подальшому відійшов від теоретичних засад свого вчителя А. Маршалла і розробив власне економічне вчення, яке суттєво відрізнялось від принципів кембриджської школи.

Засновником і безперечним інтелектуальним лідером кембриджської економічної школи був Альфред Маршалл (1842-1924) В своїх працях, найбільш відомою з яких була книга “Принципи економікс” (1890), Маршалл намагався синтезувати у єдине економічне вчення різні економічні теорії своїх видатних попередників і сучасників. Його теорія увібрала в себе елементи трудової теорії вартості та теорії граничної корисності, що дозволило вченому проаналізувати взаємозвязок виробництва і обміну на базі функціонального методу дослідження. Він примирив суперечності теорії граничної корисності й теорії факторів виробництва, що дало йому можливість розробити свою видатну теорію ціни.

Завдяки Маршаллу відбувається заміна терміна “політична економія” на термін “економікс” (економічна теорія).

Фундаментальним положенням економічної теорії Маршалла є ідея про те, що рівноважні ціни на ринках встановлюються грою сил попиту і пропозиції. Маршалл критикував як класичну, так і австрійську школи за однобокий підхід в питанні визначення ціни. Він наголошував, що і попит, і витрати виробництва грають однаково важливу роль у встановленні рівноважних цін. Останні є результатом взаємодії попиту і пропозиції на ринку.

Маршалл вивів закон спадного характеру кривої попиту з гіпотези про те, що (1) індивіди отримують корисність від споживання продуктів в спадному порядку (спадна гранична корисність), (2) гранична корисність доходу не змінюється. Індивід перебуває в стані рівноваги, коли корисність, отримана від споживання ще однієї одиниці товару дорівнює втраті корисності, повязаній з витратою грошей на придбання цього товару. За умов такої рівноваги, падіння ціни товару спонукає індивіда купувати більше даного товару, так як корисність на одиницю витрат зросте. Звідси Маршалл робить висновок, що графік попиту для всіх індивідів буде взагалі мати негативний (обернений) нахил.

Маршалл запроваджує в економічну теорію концепцію еластичності попиту для описання того, в якій мірі обсяг попиту реагує (відгукується) на зміну ціни.

Маршалл вказував, що рівновага на ринку встановлюється в точці, де перехрещуються спадна крива попиту з графіком пропозиції. Згодом ця графічна конструкція дістала назву “Хрест Маршалла”. Вартість товару встановлюється силами попиту і пропозиції, які діють як два леза однієї пари ножиць. За попитом стоїть гранична корисність, яка визначає ціну попиту покупців, за пропозицією стоять граничне зусилля і жертва, які визначають ціну пропозиції продавців.

Маршалл добре усвідомлював, які обмеження накладає на його схему статичний характер аналізу, тому він запроваджує в своє дослідження картини ринкової взаємодії фактор часу. Він розрізняє: (а) період, коли всі складові пропозиції є фіксованими, а ціни відповідають ринковим вартостям ; (б) короткий період, коли зявляється певна свобода зміни факторів виробництва, і пропозиція може збільшуватись до тієї максимальної межі, яку може дозволить наявний запас капіталу; (в) довгий період, коли всі чинники пропозиції можна вільно змінювати в межах існуючої даної технології; і нарешті (г) схоже, що Маршалл розглядав дуже довгий період, протягом якого змінною є також технологія виробництва.

В короткому періоді визначальним чинником ціни виступає попит, тому що пропозиція фіксована або інертна і не встигає відгукуватись на зміни попиту, який набуває вирішального значення у встановленні ціни. Навпаки, протягом тривалого періоду ця вирішальна ціноутворююча роль переходить до пропозиції і повязаних з нею витрат виробництва. В дуже довгому періоді пропозиція відбирає у попиту ще більше влади у формуванні ціни.

Використання фактору часу дозволило Маршаллу суттєво просунути вперед розробку інструментарія економічної науки, здійснити відчутний вплив на дослідження більш пізніх економістів. Кейнс, зокрема, при розробці своєї теорії використав положення Маршалла про визначальну роль попиту в короткостроковому регулюванні цін. Навпаки, сучасні неокласики, з їх позицією про доцільність довгострокового регулювання економічного циклу засобами державного впливу на сукупну пропозицію, використовують інше положення теорії Маршалла – про превалюючу роль пропозиції в довготерміновій динаміці цін.

Застосувавши образне порівняння, можна заключити, що А. Маршалл стоїть в якості містка між класичною економічною теорією з її наголосом на витрати виробництва, неокласичною субєктивною теорією ціни Джевонса і теорією загальної рівноваги Вальраса.

Наукові досягнення Маршалла в області економіки західні вчені іноді навіть порівнюють з відкриттям Коперніка в астрономії.

Артур Пігу (1877 – 1959) був гідним учнем і послідовником А. Маршалла. Пігу розвивав далі теорію свого вчителя, особливо аналіз галузей зі зростаючими і спадними витратами. Пігу засновує концепцію економіки добробуту. В своїй праці “Економічна теорія добробуту” (1920) Пігу обстоює принцип “найбільшого блага для найбільшої кількості людей”. Найбільший добробут можна забезпечити більш рівномірним розподілом доходів, хоча Пігу розумів, що це може несприятливо позначитись на нагромадженні капіталу й виробничій енергії. Пігу висунув ідею перерозподілу доходів засобами активної державної податкової політики. Він, зокрема, запропонував систему прогресивного оподаткування, запровадження суттєвого податку на спадщину. Пігу розрізняв пряме і опосередковане втручання держави в економіку. До першого він відносив урядовий контроль над цінами та обсягами випуску продукції, до другого – податки і субсидії. Система вільної конкуренції може обійтись опосередкованим втручанням, але в епоху появи і посилення монопольних тенденцій, які стали помітними в першій третині ХХ ст., уряд, на переконання Пігу, має вжити заходів прямого втручання в економіку.

Безсумнівною науковою заслугою Пігу була розробка проблеми зовнішніх ефектів (екстерналій). В сучасну економічну теорію увійшов термін “податок Пігу”. Під ним економісти розуміють податок на заподійника екстерналії, який зводить індивідуальні (приватні) витрати, що несуть заподійники екстерналій, до рівня суспільних витрат, повязаних з даним видом діяльності.

Праці Пігу з питань теорії грошей та національного доходу зоставались переважно в традиціях класичної теорії зайнятості і доходу. Ця система зазнала відчутного удару з боку Дж.Кейнса. Тим не менш, Пігу запропонував механізм досягнення повної зайнятості навіть в рамках кейнсіанської системи, що увійшло в економічну теорію під назвою “ефект Пігу”. За умов менш чим повної зайнятості спадні ціни підвищать вартість грошових залишків у споживачів. Це призведе до зростання попиту на товари і відповідно до зростання зайнятості. Доказом важливості такої тези Пігу є те, що наукові спори навколо неї не вщухають й понині.

Пігу також працював над питанням економічної рівноваги в традиціях маржиналізму кембриджської школи. Тим не менш, вважається, що творчість Пігу відбила своєрідну кризу неокласичного напряму взагалі і кембриджської школи зокрема; вона була в певній мірі перехідною теорією, готуючи грунт для кейнсіанської революції в економічній науці.

Шведська (стокгольмська) школабула започаткована таким її видатним представником, як Кнут Вікссель (1851 – 1926). Саме він запровадив аналіз кредитного ринку в загальному теорію ринкової економіки, яка регулюється пропозицією і попитом. При цьому він висунув ряд важливих гіпотез про те, як процент впливає на інвестиції і розподіл доходів. Значний вплив подальший розвиток стокгольмської школи та економічної теорії взагалі мала теорія грошей Віксселя. Досліджуючи проблему динаміки цін, він приходить до думки, що за умов “грошової економіки” (а не бартерної) “закон ринку” Сея втрачає будь–який сенс. Грошовий попит може відокремлюватися від товарної пропозиції і збільшуватися завдяки появі на ринку нових дорогоцінних металів. Поступово Вікссель підходить до заперечення кількісної теорії грошей, що спонукає його до ревізії самої ідеї рівноваги. Коли рівновага розглядається як явище тимчасове, то умови її дослідження Вікссель визначає аналізом взаємодії грошових факторів. При цьому він не погоджується з думкою, що визначальною причиною зміни цін виступає зміна кількості грошей. В сукупному попиті і пропозиції він розрізняє, з одного боку – попит і пропозицію стосовно предметів споживання, а з іншого – стосовно засобів виробництва. Вікссель стверджує, що нема необхідності у одночасному врівноваженні пропозиції й попиту на споживчі блага, а також наявних заощаджень та інвестицій.

Процес нагромадження капіталу Вікссель розглядав як накопичення все більшої кількості інвестиційних вкладень певного виду завдяки відмові від поточного споживання. Вікссель першим запроваджує в економічну теорію категорію “очікування”.

Вікссель виступив в якості одного з найбільш ранніх натхненників в школи “суспільного вибору”. Він висував вимогу кваліфікованої більшості або навіть повного політичного консенсусу у прийнятті таких рішень, як, наприклад, підвищення податків та інших важливих проблем, які можуть спровокувати соціальне розмежування суспільства.

Ідеї Віксселя отримали розвиток в працях інших шведських економістів. Так, Ерік Ліндаль (1891–1960) та Гуннар Мюрдаль (1898 – 1987) побудували моделі теорії грошей, що показували, як положення рівноваги в економіці може відхилятись від стану з повним використанням ресурсів, перш за все в залежності від планів заощаджень споживачів. Бертіль Улін (1899 – 1979) обгрунтував необхідність державних інвестицій і суспільних робіт як засобу проти безробіття, а Ерік Лундберг (1907 – 1987) розробив спеціальні моделі для аналізу величини розривів безробіття й інфляції.

Математична школа представлена працями А. Курно (1801- 1877), Г. Госсена (1810 – 1858), С. Джевонса (1835 – 1882), Л. Вальраса (1834 – 1910), В. Парето (1848 – 1923). Всі вони спирались на концепції субєктивної корисності та граничної продуктивності виробничих факторів.

Суттєвою особливістю цієї школи є широке використання математичного методу як для обґрунтування теоретичних концепцій, так і для аналізу економічних явищ і процесів. Всі ці вчені були солідарні у тому, що ринкова економіка спроможна досягти стану рівноваги, тобто рівності пропозиції і попиту. Вільне підприємництво на засадах приватної власності, за умов якого однакові раціональні субєкти намагаються досягти максимум корисності, проголошувалось ідеальним механізмом господарювання.

Французького економіста А. Курно можна вважати одним з найбільш ранніх представників математичної школи. Спираючись на маржиналістську методологію, центральним питанням своїх досліджень Курно виголосив проблему ціни, яку він розглядав з боку попиту. Курно послідовно досліджує три ринкові ситуації: абсолютну монополію, обмежену конкуренцію і вільну (необмежену) конкуренцію та зясовує питання, якою має бути ціна рівноваги в кожному з цих випадків.

Г. Госсен в своїх дослідженнях головну роль віддає раціональному субєкту. Аналізуючи його поведінку, цей німецький економіст–математик формулює два закони, на які пізніше спиралися інші представники математичної та деяких інших шкіл. Перший – закон спадної корисності. Його суть є такою: в процесі індивідуального споживання певного блага корисність кожної його наступної (маржинальної) одиниці знижується. Коли мова йде про сукупність споживчих благ, вживається ще один принцип (другий закон Госсена) – принцип оптимальної структури споживання. Суть закону така: максимальне задоволення субєкт отримає при такій комбінації благ, коли граничні корисності будь – якого з благ будуть рівними (в умовах обмеженого грошового доходу).

У англійця С. Джевонса можна також знайти ототожнення рівноваги з балансом насолод і страждань раціонального субєкта, намагання передати цей баланс у математичній формі. Джевонс вже використовує не субєктивне, а математичне поняття граничної (маржинальної) корисності. Оперуючи цим поняттям, він виводить рівняння рівноваги для різних сфер відтворення.

Засновник лозанської школиекономіст–математик Л. Вальрас на основі принципу максимуму корисності вперше в історії економічної теорії розробив модель загальної рівноваги, яка базується на аналізі попиту і пропозиції і складається з кількох систем рівнянь. Чільне місце займають системи, які зображують рівновагу двох ринків: виробничих послуг і споживчих благ. На першому ринку власники виробничих факторів виступають в ролі продавців, а покупцями є підприємці–виробники споживчих продуктів. На другому ринку власники виробничих факторів і підприємці міняються ролями.

Вальрас збирає раціональні субєкти у дві великі групи – (1) земельні власники, грошові капіталісти, наймані робітники, (2) капіталісти–підприємці. Обидві групи єднає загальний економічний інтерес. Вальрас припускає, що за умови рівноваги системи зявляється можливість нульового безробіття та максимального завантаження виробничих потужностей. Модель Вальраса має статичний, нерухомий характер, вона не враховує технічний прогрес та процес нагромадження капіталу.

В. Парето, який теж відноситься до лозанської школи, остаточно відмовляється від концепції субєктивної корисності, заперечує факт існування причиново–наслідкових звязків і визнає лише функціональні звязки між явищами, кількісні співвідношення між якими вважає головним завданням економічної науки. Для Парето не є важливим, чим визначається ціна – граничною корисністю, співвідношенням попиту і пропозиції чи витратами виробництва. Індивідуальну функцію корисності Парето замінює на порядкову функцію надання переваг. З точки зору раціонального субєкта з обмеженим грошовим доходом, маса благ представляє собою безліч комбінацій благ (наборів). Один від одного набори відрізняються тим, скільки тих чи інших окремих благ входить до нього. Виміряти корисність кожного набору неможливо, так як і не можна визначити, наскільки один набір є кориснішим за інший. Проте, на думку Парето, функція, яка відображає послідовність, порядок надання раціональним субєктом переваг цим наборам, може слугувати достатньо повним описом його поведінки.

Парето став першим, хто дослідив питання про існування рішення Вальрасової системи загальної рівноваги. Парето запропонував критерій найоптимальнішого розподілу ресурсів, відомий під назвою “оптимум Парето”. Його суть полягає в тому, що розподіл ресурсів вважається оптимальним, якщо не можна поліпшити стан якого–небудь учасника економічного процесу, одночасно не погіршивши стану хоча б одного з решти учасників. Розвиток в напрямі оптимуму передбачає таке переміщення ресурсів, яке збільшує добробут щонайменше однієї особи, не завдаючи шкоди жодній іншій людині.

Однією з найбільших заслуг математичної школи в цілому слід вважати розбудову засад економіко–математичного моделювання економічних процесів і явищ, яке з часом перетворилося на один з основних методів сучасної економічної науки.