3. Господарство скіфів. Грецькі колонії Північного Причорномор’я

З елліно-римською історією тісно пов’язані долі народів Північного Причорномор’я. Кіммерійців, наприклад, згадує слав­нозвісний грецький поет Гомер. Він називає їх «кобилодойцями та молокоїдами убогими». З цього випливає, що основним заняттям цього великого народу, котрий жив у південних степах України вXI—VIII ст. до н.е., було кочове тваринництво, насамперед конярство. Скіфи витіснили кіммерійців у малу Азію, зайнявши сте­пові простори від Кубані, Дніпра і до Дунаю. Про культурне і господарське життя цього племінного союзу знаємо набагато більше завдяки археологічним дослідженням та писемним па­м’яткам, що збереглися до наших днів. В V ст. до н.е. Скіфію опи­сав батько старогрецької історії Геродот. Її населення він поділяв на скіфів-хліборобів, кочовиків і царських скіфів. Перші жили осіло, займалися сільським господарством, вирощуючи пшени­цю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Переважна частина їхньо­го хліба йшла на продаж. Скіфи-кочовики випасали незліченні стада худоби Царські скіфи — панівна верхівка державного об’єднання. Вони збирали данину з підлеглих племен. Їхнє основ­не ремесло — військова справа. Скіфів Геродот вважав одним на­родом, але спосіб життя, господарювання доводять протилежне. Більш ймовірно, що скіфів-овчарів можна назвати прапращура­ми українського народу.

Описуючи ріки Скіфії, Геродот звернув увагу на те, що в Дніпрі (Борисфені) місцеві жителі ловили і «солили велику рибу без хребта, що зветься осетром». У гирлі ріки добували сіль, якою кон­сервували рибу. Кочові скіфи жили в чотири— або шестиколісних кибитках, до яких запрягали дві чи три пари волів. Кочовики роз­водили коней, корів, овець. У скіфів дуже рано з’явилося ремесло. Про це свідчать знахідки так званих царських курганів. На вазах зображені воїни, вбрані в шкіряний одяг. Скіфи оволоділи проце­сом виплавки міді та заліза. Зброярі виготовляли невеликі мечі, дротики, наконечники списів і стріл. У могильниках археологи зна­ходять золоті та керамічні речі грецького виробництва. Усе це — пряме підтвердження широкої торгівлі між скіфами і греками. Перші вивозили хліб, солену рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, а ввозили вина, золото і срібло, вироби з них, дорогу зброю, тканини та інші коштовні речі. Інтенсивний торговий обмін між Скіфією і Грецією став причиною руйнування родової общини, заміни її землеробською, зміцнення місцевої знаті.

Майже одночасно із заселенням Північного Причорно­мор’я кіммерійцями і скіфами розпочалася грецька колонізація. Причини її різні — перенаселення міст-полісів, соціальна і політич­на боротьба, посилення торгового обміну. Найбільша хвиля коло­нізації припадає на VIII ст. до н.е., у Північному Причорномор’ї — в VI ст. до н.е. На перше місце щодо організації грецьких колоній у басейні Чорного моря вийшло малоазійське місто Мілет. З його ініціативи виникло 75 таких поселень. Найвідоміші з них на півдні України на о. Березень у Дніпро-Бузькому лимані: Олівія, Пантікопей (Керч), Тіра над Дністром, Тірітака, Німфей, Кіммерик на Кер­ченському півострові, Херсонес (Сімферополь), Феодосія.

Найвищого розквіту ці міста досягли у VI—IV ст. до н.е., перетворившись у великі політичні, промислові, торговельні й культурні центри. Домінували протягом століть Олівія, Херсо­нес Таврійський і Боспора Кіммерійська. Навколо них жили міс­цеві племена, які займалися сільським господарством. Між місце­вими поселенцями і грецькими містами зростав обмін товарами. В Олівію та інші поліси завозили хліб, худобу, шкіру, хутро, со­лену рибу, сіль. З міст—колоній та материкової Греції надходи­ли металеві вироби, зброя, тканини, мармур, вироби з нього та теракоти, предмети розкоші, мистецтва. Найпопулярнішими то­варами були оливкова олія та вина, керамічна дахівка і посуд. Особлива стаття експорту грецьких міст — ювелірні вироби. Зо­лоті, срібні закуплялися багатими станами, мідні, скляні й гли­няні — менш заможними. Вироби з Ольвії археологи знаходять на берегах Волги і Дністра. У цьому місті проживало понад тисяч мешканців, левова частка яких — ремісники. Мідні і срібні гро­ші чеканили Олівія, Німфей, Пантікапей, Херсонес та ін.

У V ст. до н.е. на Кримському півострові утворилася Боспорська держава, столицею якої став Пантікапей. До неї IV ст. до н. є. ввійшли Німфей, Феодосія, Таманський півострів, значна ча­стина чорноморського узбережжя сучасної України. В економіці Боспорської держави велику роль відігравало сільське господарст­во. Землеробством займалися тисячі дрібних власників. Поряд з ними сільськогосподарську продукцію виробляли великі лати­фундії земельної аристократії, яка застосовувала працю рабів. Ці господарства давали основну частину товарного хліба, який на­правлявся в Грецію. Із зернових вивозилися пшениця, просо, яч­мінь. Поле орали важким дерев’яним плугом, запряженим кілько­ма парами волів. Для обробітку землі використовували залізні мо­тики і серпи. Зерно зберігали і перевозили у великих глиняних діжках, мололи на зернотерках (жорнах). Боспорці займалися та­кож городництвом, садівництвом, виноградарством. Розводили коней, овець, кіз, свиней, домашню птицю. Азовське море та ріки, що в нього впадають, сприяли промисловому рибальству.

Населення Боспорської держави досягло успіхів і в ремеслі.

Торгівля і ремесла

Незважаючи на те, що древні греки, (аристократи і філо­софи) презирливо ставилися до торгівлі, вважаючи її варварсь­ким заняттям, саме в античні часи торгівля досягла такого розк­віту, який буде перевищено лише в XX столітті.

У той період у Середземномор’ї фактично функціонувала єдина (конвертована) система мір і ваги, єдина грошова система (золоті-срібні монети і злитки). Здійснювався практично вільний розподіл праці (кваліфікованої і некваліфікованої), а також і капіталу між окремими регіонами. Застосовувалися складні сис­теми розрахунків: взаємозалік платежів, простий і перевідний вексель, оренда, концесія, факторинг.

Система регулярного морського сполучення і мережа доріг (у тому числі брукованих) сприяли розвитку поштового сполучення, обміну знаннями, ідеями, винаходами.

Середземномор’я підтримувало активні торгові стосунки з Північною Європою, Центральною Африкою, Малою Азією, а через неї - з Індією і Китаєм.

Антична сім’я

Головна мала група античності — сім’я патріархального типу, що складалася з глави сім’ї (чоловік 30-70 років), його дру­жини, незаміжніх сестер і братів, дітей, їхніх дружин і дітей, слуг і рабів — всього від 7 до 30 чоловік, що володіли наділами малих розмірів (10-30 югерів), середніх (50-150) або великих наділів (300-2500 югерів, що рівняється 75-625 гектарам). Влада глави сім’ї була абсолютною, аж до права страти будь—якого члена сім’ї. Глава сім’ї не тільки розпоряджався майном і визначав по­рядок робіт і розподіл благ між членами сім’ї, але й керував осо­бистим життям своїх домочадців. Шлюби укладалися винятково з розрахунку, при цьому іноді складалися дуже докладні шлюбні контракти. Дівчат видавали заміж з 16 років, рідше з 12-14. Юна­ки одружувалися лише по досягненні економічної незалежності, як правило, після 25 років. Різниця у віці чоловіка і дружини в 10-15 років вважалася оптимальною.

Народжуваність в античні часи була досить-таки висо­кою. Жінка від 17 до 42 років народжувала 7-12 разів з інтерва­лом у 2- 3 роки. Техніка запобігання вагітності й абортів була відома, але широко не застосовувалася, хоча аборти й не заборо­нялися. Але і смертність була висока, особливо дитяча. Великої шкоди населенню завдавали епідемії: грип, віспа, холера, чума. Середня тривалість життя була невеликою — біля 35 років. Але у тих, хто дожив до 35 років, як правило, були гарні шанси дожити і до 50, і до 70 років.

За основними фізичними характеристиками — росту, ваги греки і римляни практично не поступалися сучасним європей­цям. Велика увага приділялася тренуванням, заняттям спортом. Можна сказати, що в античні часи існував дійсний культ тіла.

Причини загибелі античного світу

У даний час існує багато версій, що пояснюють причину краху античного світу, — найбільшої трагедії світової історії, яка спростовує колись модну тезу про поступальність економічного розвитку, що забезпечує перманентний соціально-політичний прогрес. Усі пояснення можна звести до п’яти версій.

Військово-історична. Західна Римська Імперія не змогла протистояти навалам варварів, які, захопивши міста, зни­щили велику античну культуру, встановили свої, привнесені з Азії порядки і не змогли грамотно скористатися технічною спадщи­ною римлян. Дійсно, розпад імперії був прискорений військовими поразками, але тільки прискорений. Почався він набагато раніше. До того ж незрозуміло, чому в II столітті до н.е. Марій міг зібра­ти в п’ятимільйонній Італії шестидесятитисячну боєздатну армію для протистояння двохсоттисячному війську германців. А в V сто­літті н. є. у двадцятип’ятимільйонній імперії не вдалося зібрати не­обхідне військо для оборони від півмільйонної армії варварів.

Морально-релігійна. Економічний спад в імперії супроводжувався падінням моральності і забуттям громадянсь­ких чеснот: чесності, скромності, відповідальності, гордості, хоробрості і т.д. Скрізь, у всіх прошарках суспільства поширили­ся недоліки: ледарство, лінь, заздрість, розпуста, боягузство, зрадництво. У час суворих випробувань ніхто не бажав ризикува­ти життям або жертвувати майном заради захисту батьківщини. Дивно тільки, що різке падіння моральності співпало із широким поширенням християнства, яке за сто років до краху імперії на Заході стало пануючою офіційною релігією.

Етно-генетична. Версія, запропонована Левом Гумільовим, котра говорить про те, що кожний етнос у своєму роз­витку проходить ряд стадій, аналогічних життєвому циклу люди­ни. Від формування до занепаду етнос проходить близько 1200-1500 років. Від заснування Риму до його падіння пройшло саме 1229 років. На стадіях формування та піднесення в етноге­незі в суспільстві відповідно висока частка так званих пасіонаріїв— активних, вольових, сильних особистостей, які спроможні повести за собою співвітчизників і досягти своєї «високої» мети, долаючи супротив зовнішнього середовища і перемагаючи численних суперників. На стадії найвищого напруження пасіонарії стикаються між собою, починають кровопролитні громадянські війни, в яких більшість з них гине. На стадіях спа­ду і гомеостазу зростає доля субпасіонаріїв — активних індивіду­алістів, які домагаються своїх «низьких» цілей за рахунок своїх же, пасивних співвітчизників, які змирилися з своєю долею і були готові підкоритися будь-якому пасіонарному війську, яке прий­шло. Субпасіонарії на деякий час можуть захопити владу в суспільстві, і тоді буде створена так звана антисистема — дуже хитке соціальне формування, агресія якого спрямована насампе­ред проти власних членів, які з надзвичайною легкістю прино­сяться в жертву ефемерним цілям.

Політекономічна.

Версія, запропонована Карлом Марксом, суть якої полягає в тому, що рушійною силою історич­ного розвитку є протиріччя між економічним «базисом» — техніко-економічними продуктивними силами і соціально-політич­ною «надбудовою» — виробничими відносинами.

Кожному базису певний час відповідає адекватна надбу­дова. Зокрема, в античному світі рабовласницькому способу ви­робництва (термінологія Маркса) відповідали інститути патріар­хального шлюбу, цивільного права, полісної і імперської політичних систем.

Але базис постійно розвивається. Консервативні ж соці­альні інститути в певний момент перестають відповідати певним техніко-економічним умовам. Назріває криза, що рано або пізно породжує соціальну революцію (феодальну, буржуазну, соціаліс­тичну), і адекватність базису і надбудови відновлюються. Зокрема, економічна неефективність рабовласницького господарства стала очевидною вже на рубежі тисячоліть. І до середини першого тися­чоліття воно повсюдно замінилося колонатом. Після чого були зруйновані і замінені новими соціальні інститути Античності.

Соціально-демографічна.

Версія висуває на перший план соціально-сімейні відносини, оскільки справедливо вважає, що сім’я є базовим осередком будь-якого суспільства. До кінця першого тисячоліття до нашої ери патріархальна сім’я і со­ціально-політичні стосунки, що базуються на ній, вступають в смугу глибокої морально-економічної кризи. Знизилася шлюб­ність, почастішали розлучення, впала народжуваність, стала зни­жуватися чисельність населення. Заходи щодо зміцнення еко­номічних і морально-матеріальних основ патріархальної сім’ї, за­початковані першими імператорами, пом’якшили кризу, але не дали довгострокових позитивних результатів. Населення імперії, досягнувши максимуму біля 250 р. н.е., почало стрімко скорочу­ватися. Поширення християнства в його ранній версії істотно сприяло і послабленню патріархальної сім’ї, крах якої призвів і до загибелі суспільно-політичної системи.

Ринкова економіка

Спосіб виробництва, при якому особисто вільні індивіду­уми самостійно здійснюють господарську діяльність, самі вирі­шують що, де, коли, по якій технології робити, а потім обміню­ються результатами своєї діяльності на ринку, при мінімальному втручанні державних органів, одержав назву античного способу виробництва або ринкової економіки. При цьому винятково важливими є такі обставини:

1. Всі економічні рішення на мікрорівні (сім’я, вілла, ферма, фірма) приймаються децентралізовано, самостійно.

2. Відбувається суспільне, за допомогою ринкового ме­ханізму, ціноутворення, оцінка вироблених благ і трудових зусиль.

3. Реалізуються різноманітні форми власності: приватна, сімейна, колективна, державна на основі їхньої рівності перед за­коном і правом.

4. Особисто вільні індивідууми здійснюють відповідаль­ний вибір економічних рішень та відповідають за їх наслідки.

5. Механізм вільної конкуренції, обмежений лише карним і цивільним правом, є джерелом розвитку суспільно-економічної системи.

6. Політичний лад, найбільш адекватний ринковому спо­собу виробництва, є одним з проявів демократії.

За античного способу виробництва ставка робиться на так звані суб’єктивні продуктивні сили: організацію, технології, спеціалістів. Припускається праця рабів в особистому госпо­дарстві, але вона не є необхідною. Часто виникає економічна ек­сплуатація периферії метрополією - Афіни, Рим, Британія, Голландія, Карфаген. Провідну роль грає приватна власність, захи­щена правом і персональною відповідальністю. З’являється і на­далі культивується така категорія, як совість.

Ринкова економіка на коротко- і середньострокових інтервалах (7-45 років) схильна до коливань, що складаються з підйомів і спадів, але на довгострокових інтервалах (50-250 ро­ків) може забезпечити стійкий ріст із середнім темпом 3-5%, а в окремі періоди (до 15 років) — навіть із темпом 7-12% річних.

Найвищий рівень економічного розвитку наприкінці XX – початку ХХІ століть демонструють тільки країни з ринковою економі­кою, у той час як серед найбільш слаборозвинених країн перева­жають саме країни з традиційною або «азіатською» економікою, а також держави з проміжними типами економіки, наприклад «перехідною».

На першому місці в демократичних суспільствах із ринко­вою економікою стоять права особистості громадян. Держава одержує стільки прав і повноважень, скільки громадяни визна­ють за необхідне їй надати для виконання покладених на неї гро­мадянами функцій. Те саме стосується і великих соціальних груп: партій, профспілок, церков, інших соціальних інститутів.

До безсумнівних переваг ринкової економіки відноситься ефективний розподіл ресурсів і результатів економічної діяль­ності, можливість задовольнити самі різноманітні потреби широ­ких прошарків населення, гнучкість і швидкість реакції на зміни в оточуючому економіку світі: науково-технічні, соціально-політичні, демографічні.

Є і хиби, до числа яких належить нестабільність ринків (циклічність, кризи), неповне залучення ресурсів (безробіття), можливість різкої диференціації по прибутках (бідність), супереч­лива роль держави: з одного боку — «чим нижче частка держави у ВВП, тим краще життя простих людей», а з іншого боку — без помірного державного втручання недоліки ринкової економіки спроможні призвести до такого загострення соціальних проблем, які, в свою чергу, призведуть до спроби скасування самої ринко­вої економіки, а разом із нею і демократії, і прав людини.