3. Господарський розвиток України в 1950—1980-ті роки

Україна в умовах кризи радянської тоталітарної системи і спроб її модернізації

У 50-х — першій половині 60-х років основні на­прямки економічної політики в Україні залишали­ся практично незмінними. Однак після смерті Ста­ліна було зроблено спроби переглянути деякі аспекти економічної політики, не зачіпаючи при цьому основ тоталітарного суспільства.

Значну увагу було приділено реорганізації управ­ління промисловістю. На думку М. Хрущова, пер­шого секретаря ЦК КПРС і головного реформатора, надцентралізовані галузеві міністерства (у 1950 р. існувало ЗО всесоюзних і 21 союзно-республіканське міністерство) були неспроможними забезпечити швидке зростання промислового виробництва. Зок­рема, надмірна централізація управління породжу­вала ситуацію, коли виробництво меблів у 1950-х роках в Україні контролювало 35, а взуття — 11 міністерств. Це вело до справжнього хаосу: так, підприємства Івано-Франківської області, однієї з найбільших постачальників лісових матеріалів у рес­публіці, одержували ліс не з околиці, а аж з північно-східних регіонів СРСР (Карельської АРСР та Архан­гельської області). Закарпатська тютюнова фабрика одержувала пакувальну фанеру з м. Пінська Білорусії, а Ужгородський фанерно-меблевий комбінат, розта­шований поруч, не знав куди збувати фанеру.

Щоб зменшити витратність централізованого ви­робництва, уже з 1953 р. почалося скорочення кількості всесоюзних міністерств і передача части­ни економічної влади республіканському керівництву. Якщо у 1950 р. в Україні 65% всього виробниц­тва було підпорядковано центру, то у 1956 р. ця ча­стка зменшилась аж до 24% . Решту 76% контролю­вали республіканські міністерства. У 1957 р. Хру­щов замість старої міністерсько-вертикальної сис­теми ввів нову територіально-горизонтальну систе­му управління, засновану на радах народного гос­подарства (раднаргоспи). Новоутворені органи здій­снювали управління господарством в окремих еконо­мічно-адміністративних районах і перебрали владу над підприємствами, що раніше належали союзним і змішаним міністерствам. При цьому Держплан збе­рігався. Він продовжував здійснювати загальне керів­ництво, планування та координацію у всесоюзному масштабі. Реформі не підлягали військова промисло­вість і енергетика. Уряд вважав, що реформа допомо­же раціональніше використовувати ресурси, подола­ти галузеву роз’єднаність і відомчі бар’єри. Кінце­вим результатом мало стати ефективніше управлін­ня економікою і швидке господарське зростання.

І дійсно, організація раднаргоспів мала певний ефект. Внаслідок ліквідації окремих міністерств значно скоротився адміністративно-управлінський апарат. Було закрито сотні дрібних підприємств, які дублювали одне одного. Вивільнені виробничі площі задіяні для виготовлення нових видів продукції. Прискорився процес технічної реконструкції бага­тьох підприємств. Зменшилася кількість зустрічних перевезень вантажів.

На території України було створено 11 раднар­госпів. Майже вся промисловість (90% підприємств) була підпорядкована Раді Міністрів УРСР, внаслі­док чого зросла самостійність українських органів управління у прийнятті багатьох рішень. Тисячі за­водів, позбувшись опіки центру, запрацювали на по­вну потужність. Почалося виробництво багатьох типів нових машин, агрегатів, приладів. Внутрішній ринок заповнювався телевізорами, радіоприймачами, пральними машинами, пиловсмоктувачами, холодиль­никами, швейними машинами, велосипедами та інши­ми товарами, яких раніше не вистачало. Темпи при­росту промислової продукції у 50 — першій половині 60-х років майже вдвічі перевищували ці самі показники за 1965—1985 рр. У цьому сенсі роки правління Хрущова були найдинамічнішими для розвитку української промисловості.

Проте кардинальних змін у розвитку економік не відбулося. Реформи М. Хрущова носили половинчастий характер. Ні він, ні тим більше його найближче оточення не ставили питання про повний злам командно-адміністративної системи, скасування централізації. Партійно-державне керівництво вважало, що стабільні темпи економічного зростання цілком можна забезпечити за допомогою існуючого господарського механізму, не усвідомлюючи, що його резерви вичерпалися. Підприємства замість опік міністерств і відомств опинилися під пресом раднаргоспів. По-старому Москва ставила виробничі завдання, встановлювала ціни на основні види товарів, забирала значні суми прибутків. І найголовніше — Держбанк СРСР, який регулював господарську діяльність підприємств, не став ближче до України

Чи не найбільшою помилкою М. Хрущова, за словами Я. Грицака, було фатальне нерозуміння ним того, що насправді сталося на Заході у післявоєнні десятиліття. Поставивши у 1957 р. перед країною завдання за 20 років догнати і перегнати США за всіма показниками суспільного виробництва, він старанно вираховував, скільки тон заліза має виробити Радянський Союз на душу населення, щоб реалізувати задумане. Парадокс ситуації полягав у тому, що, зби­раючись конкурувати із західним світом, М. Хрущов та його однодумці не усвідомлювали, що рухаються у зовсім інший бік. Тим часом як промислово розвинуті країни, в т. ч. і США, розвивали ресурсозбе­рігаючі технології, Радянський Союз «переганяв» їх за видобутком сировини.

Поряд з експериментами у промисловості М. Хру­щов намагався реформувати сільське господарство, яке перебувало у хронічній кризі. На вересневому пленумі ЦК КПРС у 1953 р. він добився для кол­госпів підвищення у 2—5 разів закупівельних цін на м’ясо, молоко, масло, зерно; списання боргів; змен­шення обсягів обов’язкових поставок державі сільськогосподарської продукції; зниження податків. Ці послаблення дещо оживили немічне сільське госпо­дарство, підвищили прибутки колгоспників.

Через рік, бажаючи покінчити з постійною неста­чею продуктів харчування, М. Хрущов запропону­вав програму освоєння цілинних земель у Казах­стані та Західному Сибіру. Були розорані величезні площі, що дорівнюють території сучасної Німеччи­ни. Україна змушена була направити туди близько 100 тис. молодих людей, чимало з яких і донині живуть у Казахстані, значні фінансові й матеріальні ресурси, що призвело до зменшення посівних площ у самій республіці. Освоєння цілинних та перелого­вих земель дало змогу на деякий час забезпечити населення СРСР хлібом та хлібобулочними вироба­ми, але не вирішило проблем хронічного відставан­ня сільського господарства.

Наступним кроком М. Хрущова стала т. зв. «куку­рудзяно-горохова епопея». Спостерігаючи за успі­хами тваринництва, аграрного сектору економіки в США, він вирішив запровадити окремі досягнення американських фермерів у СРСР. Колгоспам і рад­госпам було наказано збільшити посіви кукурудзи, гороху та деяких інших культур, що мало підняти рівень кормової бази тваринництва, а отже, забезпе­чити потреби споживачів у молоці, м’ясі, маслі тощо. В цілому добру ідею в умовах радянської дійсності, безвідповідальності й загальної безгосподарності було повністю дискредитовано. Кукурудзу почали сіяти на пшеничних полях. Її сіяли навіть в Архангель­ській області. Тому посіявши в 1962 р. кукурудзу на 37 млн. га, радянські аграрники змогли зібрати її лише з 7 млн. га. Внаслідок цього у крамницях пше­ничний хліб був замінений на кукурудзяний, а горо­хова та кукурудзяна епопея стала темою для багатьох анекдотів. Погано підготовлене експериментаторство звело майже нанівець попередні досягнення в галу­зі сільського господарства, спричинило поглиб­лення його кризового стану. Якщо з 1950 по 1958 рр. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958—1964 рр. —на 3% . У 1962 р. СРСР вперше змушений був закупити зерно за кордоном, потрапивши у залежність від його імпорту до кінця свого існування.

У суто комуністичному дусі вирішував М. Хру­щов проблему забезпечення населення продукта­ми, зокрема молоком, м’ясом та виробами з них. Як провідний марксист-ленінець, будучи безкомпроміс­ним ворогом приватної чи особистої власності, вінорієнтував тваринництво тільки на суспільний сек­тор. Словом, повний достаток м’яса і молока мали забезпечити тільки колгоспи і радгоспи. Індивіду­альне, присадибне господарство планували різко ско­ротити і незабаром повністю ліквідувати. Видавали абсурдні закони, що забороняли тримати на селі вприватному господарстві більше однієї корови. В Україні це рішення було втілене в життя, що при­звело до масового зменшення поголів’я худоби, сви­ней. Замість повного достатку неймовірно підвищи­лися ціни на м’ясо, сало, інші продукти сільського господарства.

У цілому негативні наслідки мала й ліквідація М. Хрущовим МТС та передача їхньої техніки кол­госпам. Великої шкоди господарству України булозавдано створенням «рукотворних морів» — Канів­ського і Київського водосховищ, які «поховали»сотні тисяч гектарів родючих земель, зіпсували вод­ний басейн Дніпра.

У 1964 р. до влади в СРСР прийшло нове пар­тійно-державне керівництво, очолюване Л. Брежнє­вим. Прагнучи задекларувати свою нібито реформа­торську сутність, воно розпочало діяльність з еконо­мічної реформи, яка часто ототожнюється з іменем тогочасного голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна.

«Косигінська реформа» повинна була забезпечи­ти подолання таких негативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладеннях, незавер­шеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей госпо­дарства.

Для досягнення такої мети передбачалося: скоро­тити планові показники для підприємств, створити на підприємствах фонди матеріального стимулюван­ня; фінансувати промислове будівництво шляхомкредитування, а не дотацій; ліквідувати раднаргоспи і відновити галузеву систему управління; підви­щити закупівельні ціни на сільськогосподарську про­дукцію; перерозподілити долю національного при­бутку на користь аграрного сектору.

Перші кроки реформи принесли позитивні резуль­тати: пожвавилось сільськогосподарське виробниц­тво, покращилось постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці. Але вже на початку 70-х років темпи реформи почали знижуватися. І радянське керівництво поступово відмовилося від будь-яких реформ. Наступили «золоті роки стабіль­ності».

Причини невдачі економічних реформ 50—60-х років лежать в основі тоталітарно керованої еконо­міки, якою й була економіка радянська. Економічне реформування не могло принести успіху без політич­них змін, демократизації і без реального сувереніте­ту республік.

Причини і форми застійних явищ в економічному житті 70-х — першій половині 80-х років

До середини 1970-х років радянська економіка повністю втратила притаманний для 50—60-х років динамізм, розвиваючись суто екстенсивними мето­дами. Особливо негативно це вплинуло на Україну, яка потребувала інтенсифікації суспільного вироб­ництва, оскільки її природні й трудові ресурси були обмеженими. По суті, українська економіка, перетво­рившись на інтегральну частину «загальносоюзного народногосподарського комплексу», стала заручни­цею економічної стратегії центру. Зокрема, в Украї­ні розміщувалися виробництва з незавершеним цик­лом, що узалежнювало республіку від інших регіонів СРСР. Її традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки — видобуток вугілля і металевих руд, важ­ке машинобудування, виробництво металів — швид­ко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість їхньої продукції неухильно знижувалася. Рівень спрацьованості основних вироб­ничих фондів української промисловості був значно вищим, ніж загалом по СРСР, оскільки частка старих підприємств була вищою. Крім того, за темпами зро­стання основних виробничих фондів республіка на 1986 р. опинилася на останньому, 15-му місці у Радянському Союзі. Та всі ці негаразди української економіки мало турбували Москву, яка пов’язувала свої економічні перспективи з освоєнням Сибіру та Далекого Сходу. До реалізації даної програми була залучена й Україна, яка мусила постачати власні людські й матеріальні ресурси, отримуючи натомість дешеві енергоносії.

Негативно позначилася на Україні також еконо­мічна політика центру, орієнтована на т. зв. валові показники виробленої продукції, що призводило до суттєвого зниження її якості(у 1986 р. у загально­му обсязі промислової продукції вищої категорії якості досягли лише 15,9% виробів). Зрештою, саме в центрі приймалися рішення про будівництво підприємств атомної енергетики на території рес­публіки, в результаті яких проводилася злочинна по­літика будівництва реакторів у густозаселених і мало пристосованих до цього місцевостях. В Україні, на яку припадало лише 2,6% території Радянського Союзу, було побудовано близько 40% атомних енер­гоблоків СРСР. Причому значна частина з них пра­цювала не на Україну, а виробляли енергію для євро­пейських країн РЕВ.

Основою радянської економіки, як і раніше, були паливно-енергетичний і військово-промисловий ком­плекси. У сер. 70-х років частка ВПК у загальному обсязі промислового виробництва становила понад 60%. На військову промисловість працювало до 80% машинобудівних заводів. Перекоси в структурі економіки обумовлювали її деформований, нераціо­нальний характер. Так, частка галузей української економіки, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищу­вала 29%, тоді як у розвинутих країнах цей показ­ник досягав 50 —60% і більше.

Протягом 70-х років в Україні, скутій ланцюгами командно-адміністративної системи, відбувалося уповільнення економічного розвитку, яке перетворилося на якісний занепад на початку 80-х років. Замість впровадження нових технологій, інтенсифі­кації використання трудових ресурсів, яких вже не вистачало, переорієнтації структури виробництва на високотехнологічні цикли тощо, розвиток промис­ловості відбувався шляхом надмірних витрат, наро­щування паливно-енергетичної та хімічної бази, фор­сованого залучення до виробництва нових природ­них ресурсів, наслідком чого повинні були стати сировинна й екологічна кризи. Це давало коротко­часний ефект, але кінцеві результати були низьки­ми, фондовіддача падала, якість продукції не відпові­дала сучасним вимогам. Поглибилися й диспро­порції між галузями господарства. Не вистачало товарів широкого вжитку. Промислові плани Ра­дянського Союзу й України не виконувалися. З кіпця 60-х до кінця 80-х років у СРСР неухильно знижу­валися такі показники, як приріст обсягу виробниц­тва промисловості — з 50 до 14%; продуктивність суспільної праці — з 32 до 13%; національний дохід впав у своєму прирості з 45 до 16%. На виробницт­во одиниці національного доходу в Радянському Союзі витрачалося у 2 рази більше сировини і мате­ріалів, ніж у розвинених країнах. Складається враження, що радянська промисловість зводилася до схеми: «Робимо більше машин, щоб добути більше вугілля, щоб виплавити більше металу і зробити більшемашин...».(За даними доктора економічних наук М. Лемешева, 60- 80% товарів, які виробляли­ся у 1980-х роках, нікому не були потрібні.) Аналогічною була ситуація в аграрному секторі, де, незважаючи на запровадження масштабних про­грам механізації, хімізації та меліорації сільського господарства, значне фінансування(протягом 70-х років у галузь було вкладено 27% усіх капітало­вкладень в українську економіку), результати були мізерними. Нерідко добрі справи тут вироджували­ся у свою протилежність. Так, механізація фактично була зведена до постачання колгоспам і радгос­пам низькоякісної техніки, хімізація значною мірою спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Сумну картину доповнювали вкрай низька ефективність використання людських ресурсів у сільському господарстві(свідченнями цього були сезонні «мобілізації» працівників інших секторів на­родного господарства, освіти і науки на збирання врожаїв) та відстала система переробки і зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати врожаїв з окремих видів сягали по­над 30%.

Наслідком такого господарювання стало систе­матичне невиконання планів у аграрному секторі. Постійно падали середньорічні темпи зростання ви­робництва(якщо у 1960—1970 рр. вони становили 4,5%, то у 1981—1985 —3,9%) та приросту сільсько­господарської продукції(з 1,5% у другій половині 70-х років до 0,5% у першій половині 80-х). Країна, яка мала найкращі у світі чорноземи, стала лідером закупівлі зерна за кордоном. Якщо в усіх розвину­тих країнах виробництво зерна постійно зростало, то в СРСР воно знизилося з 737 кг на душу населення в 1966 р. до 694 кг у 1985 р. Складалась абсурдна ситуація: капіталовкладення зростали, а віддача від них зменшувалася. Основною причиною такого ста­новища була колгоспно-радгоспна система, яка при­звела до відчуження виробників від результатів їх праці.

Певний час радянському керівництву вдавалося послаблювати негативні наслідки економічної полі­тики форсованим постачанням на світовий ринок енергоносіїв — нафти і газу, які забезпечували над­ходження «нафтодоларів». З 1960 по 1985 р. частка паливно-сировинного експорту з СРСР збільшилася з 16,2% до 54,4%. Враховуючи значне зростання цін на нафту в 70-ті роки, Радянський Союз отримав від експорту енергоносіїв величезні кошти — за різними даними, за період з 70-х до середини 80-х років вони склали від 135 до 200 млрд. дол. США. Однак «нафтодолари» використовувалися неефектив­но: вкладалися у будівництво, яке часто залишало­ся незавершеним, йшли на закупівлю техніки, яка нерідко осідала на складах, а також дефіцитних споживчих товарів і продовольства. Переорієнтація інду­стріально розвинутих країн на енергозберігаючі тех­нології на початку 80-х років призвела до знижен­ня попиту на нафту, що значно зменшило валютні надходження в СРСР.

Відповідно до цього змінювався і добробут наро­ду. Якщо наприкінці 60-х — на початку 70-х років спостерігалося певне зростання життєвого рівня людей, то в подальшому цей процес уповільнився, навіть незважаючи на постійне зростання середньої заробітної плати, яке у 1970—1979 рр. становило 30% . Але підвищення номінальної заробітної пла­ти зовсім не означало зростання реальної, оскільки не було підкріплене збільшенням маси пропонова­них товарів і послуг. Яскравим свідченням цього стало величезне нагромадження заощаджень грома­дян на рахунках в ощадних касах, які наприкінці 70-х років становили 32 млрд. крб. Неможливість реалізації доходів через хронічні дефіцити на спо­живацькому ринку вела до зростання інфляції, зло­вживань у торгівлі, спекуляції, розвитку «тіньової економіки» (з 60-х до кінця 80-х років «тіньовий» сектор економіки СРСР зріс у ЗО разів і становив більш, як 20% від національного доходу), формуван­ня мафіозних угруповань.

Отже, криза, що охопила економіку України, була результатом т. зв. «соціалістичних методів господа­рювання». Економічна система, заснована на суціль­ному одержавленні засобів виробництва, надцентралізації, силі наказу та інструкції зверху, не могла забезпечити заінтересованості людей у наслідках своєї праці, обмеживши особисте споживання до мізерного рівня, перетворила трудівника на пасив­ного споживача у багатьох випадках безплатних благ і послуг. Як наслідок, наприкінці 70-х — на початку 80-х років Україна, як і весь СРСР, опинилася на межі економічної прірви. Про це, серед іншого, свідчила активізація робітничого руху. Лише за один 1981 р. в одному тільки Києві відбулося 6 страйків, а в розташованому поруч Прип’яті дійшло до заво­рушень на ґрунті нестачі продуктів харчування. Промовистим у цьому зв’язку є той факт, що у близькому для Брежнєва Дніпропетровську на будинку обкому партії 29 лютого 1980 р. з’явився транспа­рант із написом: «Солідаризуємося зі всіма, хто про­ти вас».