3. Транснаціональні корпорації та особливості їх діяльності на сучасному етапі розвитку світового господарства

Однією з ключових характеристик світогосподарських процесів 50—70-х рр. XX ст. стає транснаціоналізація.

Поява у світовому господарстві міжнародних корпорацій означала вихід підприємницьких структур на якісно новий рівень, вирішальною рисою якого стала втрата капіталом своєї винятково національної природи.

Багатонаціональні та міжнародні корпорації є інтернаціональними за принципом утворення капіталу та сферами діяльності. Вони являють собою особливий випадок міжнародної корпорації, оскільки створювалися переважно у західноєвропейському регіоні.

 Загальним чинником появи транснаціональних корпорацій (ТНК) був розвиток процесів інтернаціоналізації, в основі якого— поглиблення міжнародного поділу праці та спеціалізації. Конкретні причини виникнення ТНК можуть бути різними. До переліку їх входять існування обмежень на шляху розвитку міжнародної торгівлі, сильна монопольна влада виробників, валютний контроль, транспортні витрати, відмінності в податковому законодавстві окремих країн тощо.

Науково-технічний прогрес посилив процес переростання великих національних компаній у транснаціональні. Поглиблення суспільного поділу праці й упровадження нових технологій створювали можливості для просторового роз'єднання окремих технологічних процесів, а виникнення нових засобів транспорту й зв'язку сприяло реалізації цих можливостей.

У 1960—1980-ті роки в діяльності ТНК органічно поєднуються елементи національного і зарубіжного виробництва. Важливим моментом стає сприяння ТНК поширенню досягнень НТП до периферійних зон світового господарства, і, що найголовніше, — формування економічних передумов виникнення міжнародного виробництва з єдиним ринковим та інформаційним простором, міжнародним ринком капіталу і робочої сили, науково-технічних послуг.

Діяльності ТНК активно сприяли уряди багатьох країн і передовсім уряд США. Істотними, як і раніше, були вкладення у виробництво сировинних матеріалів та деякі інші традиційні галузі промисловості, але в повоєнний період вони були пов'язані з передовими виробничими галузями і секторами економіки, автомобільною, хімічною, електронною промисловістю.

До 1970-х років транснаціональні корпорації вели бізнес переважно через свої філії у різних країнах. Ці філії здійснювали оперативну діяльність автономно, максимально вра- ховуючи особливості національних ринків, при цьому централізовано координувалися головними офісами ТНК, як правило функції фінансів, передання технології, експорт. Уже від 1970-хроків сталися значні зміни в характері конкуренції, яка набуває рис глобальної конкуренції, за якої найбільші ТНК конкурують між собою на глобальному ринку, а не на окремих національних ринках.

4. Передумови, суть та наслідки інформаційно-технологічної революції кінця хх – початку ххі ст.Ст. У провідних державах світу та її відображення в сучасній економічній думці

Економічна криза 70-х рр. XX ст. та загроза вичерпання ресурсів активізували пошук нових, нетрадиційних шляхів розвитку. За 10—15 років було здійснено багато важливих наукових відкриттів та винаходів —більше, ніж за всю попередню історію людства. Ці відкриття дали можливість зробити висновок про початок третьої наукової революції та хвилі технічного прогресу. Сучасну НТР, яка пройшла кілька етапів, а один із них на межі 70—80-х років можна повною мірою вважати як технологічну революцію, а підсилену і доповнену процесами інформатизації виробництва та суспільства — як технолого-інформаційну {інформаційно-технологічну) революцію. Серед основних її компонентів — революційний переворот у продуктивних силах суспільства.

Основними рисами цього перевороту були структурна перебудова суспільного виробництва на базі наукомістких технологій, мікропроцесорної техніки, інформатики, радіотехніки, автоматичних систем управління, біотехнології.

В ході сучасної технологічної революції наприкінці XX — початку XXI ст. людство переживає один із тих рідкісних в історії моментів, який характеризується трансформацією матеріальної культури завдяки роботі нової технологічної парадигми, що побудована навколо інформаційних технологій. Так, до інформаційних технологій зазвичай відносять сукупність технологій у мікроелектроніці, створенні обчислювальної техніки {машин та програмного забезпечення), телекомунікації/мовлення та оптико-електронної промисловості. Поряд із цим М. Кастельс, на відмі- ну від інших дослідників, до галузі інформаційних технологій відносить також генну інженерію. Він вважає, що у 1990-х роках біологія, електроніка й інформатика почали зближуватися і взаємодіяти у царині використання та відкриття нових матеріалів.

Навколо цього ядра інформаційних технологій за останні два десятиліття XX ст. виникає сузір'я великих технологічних проривів у сфері нових матеріалів, джерел енергії, в медицині, у виробничій техніці (наявній чи потенційній, як, приміром, нанотехнології), зокрема в транспортній технології.

Технологічна революція спричинила гігантську економію живої праці, витіснення її із виробничого процесу.

Чи не найголовнішим результатом інформаційно-технологічної революції стала зміна структури виробництва та структури зайнятості. Спираючись на теоретико-методологічні засади теорії постіндустріального суспільства та теорії «трьох хвиль циві- лізації», можна сказати, що на зміну домінування вторинного сектора економіки — переробної промисловості та будівництва —прийшло домінування складного за структурою третинного сектору економіки — сфери послуг, де була зосереджена переважна частина зайнятих у суспільному виробництві і вироблялася основ- на частина продукції та наданих послуг у вартісному вираженні. Під час третьої хвилі НТП розпочалося й господарське освоєння навколоземного космічного простору, були синтезовані матеріали, яких раніше не існувало в природі, створено промислові роботи, здатні практично повністю замінити людину на виробництві, а пер- сональний комп'ютер перетворив і примножив потоки інформації.

Застосування в сільському господарстві електроніки, краплинного зрошення, хімізації, генної селекції суттєво підвищило інтенсивність сільськогосподарського виробництва, в якому відбулося перетворення с/г праці на різновид індустріальної. Усе це створило передумови для значного збільшення обсягу випуску продукції та підвищення її товарності.

 

Основні тенденції економічного розвитку США на етапі інформаційно-технологічної революції та її відображення в сучасній економічній думці.

Структурна перебудо­ва капіталістичного відтворення, здійснювана у 1960—1970 роки під впливом НТР та складних умов економічного зростання, була досить болісною і супроводжувалася певним зниженням темпів росту продуктивності праці, ефективності капіталістичної еконо­міки загалом. Усе це вело до необхідності суттєвої переорієнтації державної економічної політики, переоцінки ролі тогочасної ка­піталістичної держави в регулюванні капіталістичні виробниц­тва.

Зовсім новий характер мали економічні труднощі та супереч­ності 1970-х --- початку 1980-х рр., коли проблемою стали самі виробничі потужності, а не попит, необхідність формування про­позиції. Таким чином, був потрібен демонтаж кейнсіанських форм та методів регулювання економіки, пов'язаних, на думку неоконсерваторів, із бюрократизацією державного апарату, неви­правданим зростанням бюджетних витрат, розширенням соціаль­них програм капіталістичної держави. Так звана «рейганоміка» була одним із варіантів неоконсервативної політики, що впродовж 1980-х -— на початку 1990-х років застосовувалася в багатьох розвинених капіталістичних країнах. Ця політика стала відповід­дю на погіршення умов капіталістичного відтворення. На перший план вийшли завдання раціоналізації виробництва, поліпшення його структури, технологічної перебудови, інтернаціоналізації капіталу. У 70-і рр. XX ст. в економі­ці США відбулися структурні зміни. Було проведено масову «чи­стку» неконкурентоспроможних галузей економіки, сотні під­приємств ліквідовано. Водночас з'явилися нові наукоємні галузі, які й сьогодні визначають обличчя сучасного світу.

У 1970-і роки ак­тивно втілювалась у життя концепція нового федералізму, яка пе­редбачала перенесення центру ваги у прийнятті громадських рі­шень на місцеві органи й активний розвиток самоврядування на місцях. У період президентства Р. Рейгана (1981—1988) економіка країни була охоплена кризою. Ще однією складовою економомічної політики Р. Рейгана було скорочення податків.

У середині 1970 р відбулося перегрупування  основних напрямів економічної думки, яке полягло у втраті кенсіанством ролі теоретичного лідера й  актуалізації неокласики  у вигляді економомічного неоконсерватизму, який перетворився  на провідний напрям економічної науки.

Від 80-х років XX ст. у розвинених капіталістичних країнах нєоконсереатизм охоплює три основні напрями нової неокласики:

1) монетаризм, або чиказька школа неолібералізму (М. Фрідмен) — центральна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов'я­заний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредит­ного обігу. На думку монетаристів, лише послідовна політика за­безпечення господарства грошима може створити впевненість економічних агентів у неіінфляційному розвитку економіки й сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком;

2)      теорія економіки пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гілдер, І. Робертс, Р. Манделла), згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та призводить, таким чином, до падіння виробництва й підриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умо­вою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

3)      нова класична макроекономіка — теорія раціональних очі­кувань (Дж. Мут, Р. Лукас, Т. Сарджепт, Н. Воллес), згідно з якою економічні агенти в будь-якому разі не виправдовують надії владних структур, бо заздалегідь враховують наміри влади й ней­тралізують своїми заходами (підвищенням  чи зниженням цін) політику уряду.

Важливою складовою неоконсерватизму також є теорія еконо­міки пропозиції, або сеплай-сайд економікс (економісти Артур Лаффер, П. Робертс, Р. Манделла, журналісти Дж. Гілдер, Дж. Ванніскі, конгресмен Дж. Кемп), яка доповнювала монетарні форми та методи регулювання економіки й була створена після кризи 1974—1975 рр.; вона, по суті, стала теоретико-методологічним підґрунтям «рейганоміки». Ця теорія, подібно до монетаризму, ви­ходить із неокласичної рівноважної схеми, а критику кейнсіанства зосереджує на проблемі інвестиційної функції капіталу.

 

Основні тенденції економічного розвитку Великої Британії на етапі інформаційно-технологічної революції та її відображення в сучасній економічній думці.

У 1970-х роках у Великобританії уповільнилося зростання ви­робництва, почастішали кризи, подовжилася де­пресія,  зросли темпи інфляції. Наприкінці 1970-х років критики економічної політики Великої Британії на­зивали її «хворою людиною Європи». Політика виходу британської економіки з кризи за допомогою впровадження неоконсервативної моделі державного регулюван­ня, реалізована урядом консерваторів на чолі із М. Тетчер, увійшла в історію під назвою «тетчеризм». М. Тетчер відкинула жорстке державне регулювання економіки й запропонувала нову економічну програму, яка ґрунтувалася на концепції економічного лібералізму та його сучасній модифіка­ції— монетаризмі.

У сфері грошового обігу, фінансів та банківської справи уряд М Тетчер керувався монетаристського концепцією, яка пропону­вала жорстке обмеження грошової маси в обігу. Уряд консерваторів здійснював політику переважного стиму­лювання приватного бізнесу та одночасного обмеження державного підприємництва. Найважливі­шим напрямом реформ був курс на приватизацію держсек­тору.

 Важливого значення уряд М. Тетчер приділяв приватизації житла. Уряд через парламент провів закон, що зобов'язував про­давати будинки за пільговими цінами мешканцям-орендаторам, унаслідок чого значно зросла частка громадян країни, які стали власниками свого житла.

Уряд Великої Британії ужив цілу низку заходів, що стимулю­вали розвиток приватного бізнесу, серед них — збільшення подат­кових пільг.

Одним із найважливіших напрямів діяльності уряду М. Тетчер була боротьба з інфляцією. Суворо контролювалися темпи зростан­ня грошової маси в обігу, були скорочені позики, що надавалися державою приватному сектору, відмінено контроль над цінами та заробітною платою, підвищено ставки відсотка.

Реформаторська діяльність уряду М. Тетчер дала плідні резуль­тати. Було не лише зупинено спад виробництва у промисловості, але вже у 1982 році було очевидне його зростання, а на середину 1980-х років Велика Британія мала середні темпи економічного зростання, характерні для розвинених країн. Різко скорочено рі­вень інфляції, зміцнено позиції Лондона як одного з фінансових центрів світу. Значно зріс ВВП, швидшими темпами почали роз­виватися не лише англійська промисловість, а й такі галузі, як тор­гівля, зв'язок, транспорт, поліпшилися показники фінансово-банківської сфери економіки.

Інтеграція Європи та особливості економічного розвитку на сучасному етапі.

Важливим чинником економічного розвитку є інтеграційні процеси, що відбу­ваються в різних формах, зокрема економічна інтеграція. «Міжнародна економічна інтеграція — це взаємопристосування національних економік, включення їх до єдиного відтворювального процесу в інтернаціональних масштабах». . Це не лише масш­таби міжнародної торгівлі - економічної діяльності, а й охоплювані сфери, рівень і усталеність взаємодії національних економік. Сучасна теорія міжнародної економічної інтеграції розрізняє п'ять ступенів, або послідовних етапів розвитку інтеграційних процесів: 1) зона вільної торгівлі; 2) митний союз; 3) єдиний, або спільний ринок; 4) економічний союз: 5) економічний та валют­ний {монетарний) союз, чи повний економічний союз.  Сьогодні лише одна міжнародна інтеграційна група країн реаль­но пройшла перші чотири із зазначених етапів -— Європейський Союз. Саме прикладом міждержавного регіонального об'єднання як важливої частини міжнародної економічної системи було Європей­ське Економічне Співтовариство (ЄЕС). Якщо на початковому етапі до ЄЕС входило шість країн (ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідер­ланди та Люксембург), то від 1 січня 1995 р. їх було вже 15. У 1973 році до ЄЕС приєдналися Данія, Велика Британія та Ірлан­дія, у 1981 р. - - Греція, а в 1986 р. - - Іспанія та Португалія. Першого травня 2004 року до наступної інтеграційної спільноти - Європейського Союзу - приєдналося ще 10 країн: Латвія, Литва, Естонія, Чехія, Угорщина, Польща, Словенія, Словаччина, Кіпр і Мальта, Румунія, Болгарія, тож нині їх 27.

Створення єдиного ринку на четвертому етапі економічної ін­теграції має завершитися формуванням справді єдиного економіч­ного союзу(ЕС).В Європі єдиний ринок із вільним переміщенням капіталу, товарів, послуг та робочої си­ли було створено до початку 1993 року. Одразу було поставлено завдання створення Економічного і Валютного Союзу (ЕВС), причому за стислий термін, до початку 1999 року.У межах ЄЕС його учасникам до початку 1980-х років вдалося налагодити програмування розвитку економіки та спеціалізацію її за країнами. Як наслідок, Франція спеціалізується на експорті малолітражних автомобілів, жіночого одягу, взуття, білизни; ФРН — вантажних автомобілів, чоловічого одягу. Нині ЄС перетворився на один із голов­них центрів світового господарства. На ЄС припадає 1/3 сві­тового товарообігу країн з ринковою економікою. ЄС також пе­ревищив показники США за обсягом промислового виробництва і володіє половиною валютних резервів світу.

Триває процес подальшого розширення ЄС

Хорватія розпочала переговори у жовтні 2005 року. У червні 2006р. чільники Євросоюзу заявили про прогнозований вступ Хорватії до ЄС 2010 року (заява про вступ надійшла 21 лютого 2003р.). 10 червня 2011 президент Євросоюзу Ж.М.Барозу заявив, що Хорватія буде прийнята до членів Євросоюзу у 2012-му році. Із 14 квітня 1987р. Туреччина є офіційним кандидатом (англ. Applicant country, candidate country) на вступ до ЄС. Європейські амбіції Туреччини сягають 1963року, коли в Анкарі було укладено відповідну угоду. Офіційно, попередні переговори розпочалися у жовтні 2005-го року. Однак аналітики прогнозують можливий вступ Туреччини у 2015-му році. Туреччина має здійснити деякі необхідні соціальні і економічні реформи. Інша проблема те, що лише 3% території Туреччини належить до Європейського континенту, хоча формально, відповідно до Копенгагських критеріїв географічних вимог немає.

Республіка Македонія отримала офіційний статус кандидата у грудні 2005 року.

Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн у різний час також подавали заяви про вступ до Європейського Союзу. Однак через ті чи інші причини (зокрема, негативні результати референдумів у Норвегії) так і не стали його членами. Однак ці країни є членами єдиної економічної зони ЄС без набуття членства.

Чорногорія отримала статус офіційного кандидата 17 грудня 2010 року.

Албанія, Боснія і Герцеговина, Сербія офіційно визнані потенційними кандидатами.

Україна також робить певні кроки на шляху до євроінтеграції, починаючи цей процес з долучення до зони вільної торгівлі з країнами ЄС та безвізового режиму для наших громадян.

 

Зміна ролі факторів економічного розвитку та еволюція інституціоналізму наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

Наприкінці 20 – на поч. 21 ст. відбувається зміна характеру і посилення впливу на господарські процеси та явища таких чинників як загострення демографічної ситуації у світі, суперечливість при використанні ресурсних потенціалів у національних економіках в умовах глобалізації та зміни клімату.

З середини 20 ст. відбувається грандіозне зростання чисельності світового населення.

- Сучасна демографічна ситуація становить собою глобальну проблему.

- На поч. 21 ст.  за умов глобалізації загострюються суперечності щодо викор-ня світових природних ресурсів національними економіками провідних країн - боротьба за оволодіння ресурсами Світового океану.

- Проблема зміни клімату як чинника впливу на національну та світову економіку - глобальне потепління, парниковий ефект, стихійні лиха, підвищення рівня води Світового океану.

Еволюція інституціоналізму.

З 50-60х рр. 20 ст. в межах неокласичної течії формується новий економічний напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук – філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологічний напрям, що виник на початку 20 ст., вважається «старим» інституціоналіззмом, то новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія набув визнання у 80-90х рр. 20 ст. Таким чином, теоретичні основи традиційного американського інституціоналізму набули свого подальшого розвитку і інституціоналізм перетворився в один із провідних напрямів світової економічної думки.

 

Структура інституціоналізму та його методологічні особливості наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

Інституціоналізм – своєрідний напрям в економічній науці.

Назва напряму від лат слова « institution» ( звичай, настанова) і близького до нього слова «інститут» (зовнішнє втілення «інституцій», закріплення їх у вигляді законів, установ, спілок).

Виник наприкінці 19 ст. в Америці. Засновник – Веблен «Теорія бездіяльного класу» 1899. Основні представники: Коуз «Природа фірми», Норт, Вільямсон.

Подолання аксіоматичних обмежень мейнстрімної економікс: повна раціональність, абсолютна інформативність, досконала конкуренція, ціновий механізм встановлення рівноваги.

Стр-ра інст.-зму:

1)    неоінституціоналізм ( теорія прав власності – Коуз, Познер, теорія оптимального контрасту – Стігліц,, теорія транснаціональних витрат – Коуз, Вільямс, теорія суспільного вибору – Б’юкенен , Таллок);

2)    нова інституціональна економіка (теорія ігор – Нейман, Неш, Моргенштерн, теорія неповної раціональності – Саймон, економіка угод – Тевенор, Фавро, Орлен, Буайє).

Неоінституціоналізм - засновник Коуз ( «Природа фірми» 1937, «Проблема суспільних витрат» 1960):

А) «Жорстке ядро» (неокласики, Латакош) – традиційний інституціоналізм та неокласика на основі мікроекономічних методів аналізу: рівновага на ринку завжди існує, вона єдина і співпадає з оптимумом Паретто (модель загальної економічної рівноваги Вальраса-Ерроу-Дебре); раціональний вибір та прагматизм;  концепція «економічної людини»; вподобання індивіда стабільні та ендогенні.

Б) «Економічний імперіалізм»- проникнення в сумісні дисципліни (Беккер).

- диференціація досліджуваних форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін;

- інформаційні витрати;

- транснаціональні витрати – витрати взаємодії між людьми (неокласичні види витрат: виробничі, трансформаційні)

- обмежена раціональність та опортуністична поведінка ( О. Вільямсон).

Нова інституціональна  економіка – не пов’язана з попередніми постулатами неокласики – відбулись зміни « в жорсткому ядрі»:

1)                     неортодоксальні погляди на загально-економічну рівновагу (Вальрас-Ерроу-Дебре): існує декілька точок рівноваги; точки рівноваги не співпадають з точками оптимуму за Паретто; рівноваги може не бути.

2)                     Піддається сумніву ендогенний характер уподобань та їх стабільність.

3)                     Заміна принципу оптимізації на принципи задоволеності.

4)                     Проблема взаємодії інститутів та інтересів окремих індивідів.

                   

Зміна галузевої структури виробництва та становлення і розвиток теорії і практики постіндустріального та інформаційного суспільства.

Подальший розвиток системи ідей індустріального суспільст­ва зумовив становлення теорії постіндустріального суспільства. В основу концепції постіндустріального суспільства покладе­но теорію трьох хвиль цивілізації Е. Тоффлера —- розподіл усього суспільного розвитку на три етапи:  доіндустріальний, індустріальний та суперіндустріальний. У доіндустріальному суспільстві ви­значальною була (а в багатьох країнах країн залишається і сього­дні) сільськогосподарська сфера, з церквою та армією як голов­ними інститутами суспільства; в індустріальному — промисло­вість, із корпорацією та фірмою на чолі; у постіндустріальному — сфера послуг та інформації, з університетом як головним місцем її вироблення та зосередження. Виникнення постіндустріального суспільства пов'язане пере­дусім із тими змінами, що відбуваються в економіці, професійній системі та соціальній структурі, і зумовлені новою роллю науки та техніки — відбувається докорінна зміна структури вироб­ництва (панування третинного та четвертинного за межами тре­тинного секторів) та структури зайнятості (значна частка зай­нятих, що має тенденцію до зростання, припадає на третинний та четвертинний сектори сервісно-інформаційної економіки).

На формування концепції постіндустріального суспільства суттєвий теоретичний вплив справили теорії індустріального су­спільства (особливо концепції Р. Арона та В. Ростоу). Теорію постіндустріального суспільства було розроблено американсь­ким соціологом Д. Беллом.

Д. Белл розглядав становлення пост індустріального суспіль­ства як переважно еволюційний процес, у результаті якого інду­стріальний світ не руйнується, а радше збагачується додатковими рисами. Фундаментальними складовими теорії постіндустріаль­ного суспільства є такі: домінування підходу, що грунтується на періодизації історії не за принципом оцінки класової структури відповідних суспільств, а на підставі дослідження технологічних аспектів організації суспільного виробництва; принцип доміну­вання технологічних аспектів організації суспільного виробницт­ва над оцінкою класової структури поширено не лише на історич­ну періодизацію, а й на конкретний аналіз економічного роз­витку сучасних суспільств.

Головну роль у становленні постіндустріальної теорії відіграла інституціональна теорія (вебленівська традиція), яка полягала в тому, що абстрактна ідея протиставлення стадій технологічної еволюції (у межах історичної школи), за нових умов видозмінила­ся в структуризацію секторів суспільного виробництва і виявлення внутрішніх закономірностей господарського розвитку, котрі не за­лежали від соціальної та політичної системи тієї чи іншої країни.

 

Трансакційний сектор економіки, теорія прав власності та трансакційних витрат. Теорема Р. Коуза.

Трансакційні витрати — це витрати, що забезпечують пере­хід прав власності із одних рук до інших і охорону цих прав. На відміну від трансформаційних витрат, трансакційиі витрати не пов'язані із самим процесом створення вартості. Вони забезпе­чують трансакцію.

Уперше поняттям «трансакційних витрат» скористався Рональд Коуз. У своїй статті «Природа фірми» (1937) він визначив трансакційиі витрати як витрати функціонування ринку. У середині ХХ-го ст. трансакційні витрати переважна біль­шість вчених розуміє інтегрально, як втрати функціонування си­стеми. Трансакційні витрати — це витрати, що виникають, коли індивіди обмінюють свої права власності за умов непов­ної інформації або підтверджують їх за тих самих умов.У зв'язку із виявленням трансакційних витрат можна вести мову і про трансакційний сектор економіки. Якщо донедавна основний економічний аналіз було спрямовано на вивчення еко­номіки в межах інституціональної структури  то у 1937 р. Р. Коузу вперше вдалося пору­шити і частково розв'язати питання, яке традиційна теорія навіть не ставила: чому існує фірма, якщо є ринок. Ще однією фундаменталь­ною проблемою неоінституціональної економічної теорії є права власності. Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчі­ана та Г. Демсетца, розуміють усю сукупність норм, що регулю­ють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть встановлю­ватися і захищатися не тільки державою, а й іншими соціальни­ми механізмами . Заснований Коузом напрям економічної науки діс­тав назву «проблеми соціальної вартості». Праця Р. Коуза була спрямована проти панування в економіч­ній теорії тенденції усюди, де тільки можна, шукати так звані «провали ринку» й закликати до державного втручання з метою подолання їх. У ній він також запропонував новий поворот дис­кусії про значення прямої взаємодії між фірмами та домашніми господарствами. Висновки, що підтверджують радикальніший вплив витрат із діловодства, —основний результат аналізу Р. Коуза. Якоюсь мі­рою парадоксально, але саме висновок про наслідки передбачення витрат з діловодства дістав назву «теореми Коуза», згідно з якою «якщо права власності, чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробниц­тва) залишатиметься незмінною та ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності». Нині теорема Коуза вважається одним із найяскравіших досягнень економічної думки повоєнного пе­ріоду. Із теореми Коуза випливає декілька важливих теоретичних і практичних висновків. По-перше, вона висвітлює економічний зміст прав власності. По-друге, теорема Коуза знімає з ринку звинувачення в«провалах». По-третє, теорема Коуза виявляє ключове визначення трансакційних витрат. По-четверте, теорема Коуза доводить, що посилання на зовнішні ефекти —- недостатня підстава для держав­ного втручання.  Йому вдалося досягти багато чого. Зокрема, Р. Коузу вдалося пояснити структуру й еволюцію інститутів, ви­ходячи із понятгя трансакційних витрат. Саме у відсутності рин­кових інститутів, що забезпечують мінімізацію трансакційних витрат, Коуз вбачає головне лихо постсоціалістичних країн.