Економічне становище України в 1941—1944 рр.

У червні 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. Господарство України з початку війни було переорієнтовано на потреби оборони. Почалася ма­сова евакуація на Схід заводів, робітників та інже­нерів. Всього з України було вивезено в Росію, Се­редню Азію та інші регіони СРСР майже 1 тис. за­водів, понад 4 млн. осіб, відповідно з Києва — 197 підприємств і 300 тис. чоловік. Крім цього, з Украї­ни евакуйовано 30212 тракторів, більше ніж 6 млн. голів-худоби, 1,6 млн. т. шкір, хутра тощо. Майже все обладнання з українських електростанцій було ви­везено і встановлено на нових станціях.

Перед німецьким вторгненням зерно та інші види продовольства форсованими темпами вивозились на державні заготівельні пункти. Що неможливо було вивезти — спалювали, з наказу сталінського керів­ництва в Україні застосовувалась тактика «спале­ної землі». У Донбасі було затоплено усі шахти, зни­щено промислові об’єкти Дніпрельстану, всі 54 дом­ни, висаджено у повітря мости, зруйновано залізниці, телеграфні лінії тощо. Все це негативно позначило­ся на життєвому рівні населення, яке залишилося на окупованій німцями території.

Фашистський режим, який встановився на українських землях, поставив перед собою завдання підкорити та колонізувати Україну, знищити її на­род. Гітлер планував переселення в Україну в най­ближчі двадцять років 20 млн. німців. Це була час­тина його стратегічного плану завоювання для арій­ської раси «життєвого простору» на Сході. Українці, як й інші слов’яни, трактувалися як недолюди (Untermenschen); їхнє історичне призначення поля­гало у тому, щоб слугувати вищій арійській расі. Ставлення до них з точки зору нацистів було не моральним, а чисто технічним питанням: як най­краще використати місцевий людський потенціал для побудови тисячолітнього Рейху. Воно мало роз­в’язуватися трояко: одна частина місцевого населен­ня підлягала винищенню, інша — зведенню до ста­тусу рабів, решта — виселенню до Азії.

Масові страти відбувалися майже в кожному місті. Іншим засобом винищення мирного населення мав стати голодомор. За словами історика Я. Грицака, існують свідчення, що в листопаді 1941 р. на конфе­ренції у Східній Пруссії за участю Гітлера та інших високопоставлених нацистських чиновників було прийнято таємне рішення про створення штучного голоду в Україні. Вже в грудні 1941 р. німецька адміністрація вирішила збільшити обсяг продоволь­чого постачання Рейху з України шляхом зменшен­ня числа «надлишкових споживачів» — «євреїв і населення українських міст, таких як Київ», для яких навіть не встановлювалася норма раціонованого пай­ка. В інших українських містах передбачалося різко скоротити ці норми. Щоб перешкодити перевезен­ню продуктів харчування до міст, на дорогах вста­новлювався спеціальний контроль і закривалися міські базари. У результаті цих заходів у великих містах склалася катастрофічна ситуація з продоволь­ством. Наприкінці 1941 р. харчова норма продоволь­ства у Києві становила лише 30% необхідного мінімуму.

Серед інших заходів окупаційної влади окремої згадки заслуговує примусова мобілізація робочої сили з України. З літа 1942 р. запроваджувався обов’яз­ковий дворічний термін праці для всіх молодих людей віком 18—20 років. Хати тих, хто не з’являв­ся на виїзд до Німеччини, спалювалися.

Під час війни німці з властивою їм педантичні­стю і скрупульозністю здійснювали пограбування України, вивозячи з неї промислове устаткування, культурні цінності, худобу, зерно, м’ясо, олію, масло, цукор і навіть чорнозем та викопані фруктові дере­ва. Промислові підприємства, які залишилися непошкодженими, німецька адміністрація оголосила влас­ністю Німеччини і нещадно експлуатувала. Цікаво, що здійснюваний фашистами економічний визиск де в чому нагадував господарювання комуністів, зок­рема було збережено колгоспну систему разом з тру­доднями й адміністративним апаратом. Тим самим радянські колгоспи й радгоспи визнавалися най­ефективнішим способом викачування з місцевого населення хліба і продовольства.

Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 р., вдавалися до тактики «спаленої землі», тобто знищували за собою все, що б міг використати противник. Як наслідок, Україна в ході Другої світо­вої війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. Тільки безпосередні збит­ки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд. крб. в цінах 1940 р. (загальні збитки СРСР становили 679 млрд. крб., з яких 255 млрд. — Росії). Ця сума вп’ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших держав­них підприємств протягом останніх п’ятнадцяти до­воєнних років. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення й господарство України, становила майже 1 2 трлн крб. — 40% національного багатства.

На руїни було перетворено 720 великих і малих міст та 28 тис. сіл України (близько 250 сіл зазна­ли долі Хатині), 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, вузів і науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліо­тек, понад ЗО тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Десять мільйонів чоловік залишилися без даху над головою.

Проте найстрашнішими були людські втрати, які, за підрахунками дослідників, в Україні становили 8 млн. чол. (військові — 2,5 млн., цивільні —5,5 млн.), тоді як у Німеччини і Росії ці показники виявилися значно меншими — 6,5 та близько 6 млн. осіб. За­гальні ж демографічні втрати України, які включаютьубитих у боях, померлих у концтаборах, депортованих, евакуйованих та емігрантів, становили 14,5 млн. чол.