2. Економічна політика в другій половині 90-х років

Головною проблемою, яка постала перед новообраним Президентом, була економічна криза. Її подолання з нетерпінням очікувала вся Україна. Перші кроки Президента Кучми у цій сфері були багатообіцяючими. У жовтні 1994 р. він проголосив стратегію економічних перетворень, яка була впринципі схвалена Верховною Радою. Вона передбачала звільнення цін, обмеження дефіциту державного бюджету, впровадження вільної внутрі­шньої і зовнішньої торгівлі, введення суворої монетарної політики, масову приватизацію великих підприємств і проведення земельної реформи.

У перші 2-3 роки після проголошення економічного курсу Л.Кучми в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення. Почалася реа­льна приватизація. В 1995 р. в Україні було роздержавлено 16265 об’єктів, з яких 4051 належали до загальнодержавної власності. Це вдвоє більше, ніж у 1994 р. У підсумку за 3.5 року частина державної власності в Україні скоро­тилася з 96 до 62 %. Другим важливим здобутком у прискоренні економіч­них реформ була досягнута в 1996 р. фінансова стабілізація. В результаті темпи зростання цін зменшилися із 400 % у 1992 р. до 40 % в 1996.

Зниження інфляції сприяло стабілізації курсу національної валюти сто­совно долара. У вересні 1996 р. була проведена грошова реформа. Її суть полягала у фактичній деномінації у 100 тис. разів карбованця, який був тодів обігу, і заміні його гривнею. Разом з тим було здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, роздержавлення земель, почав розвиватися ринок цінних паперів. Усунуто таке потворне породжен­ня адміністративної системи, як тотальний товарний дефіцит.

Зазначені заходи дали позитивні результати. Насамперед це дістало ві­дображення у зменшенні темпів падіння ВВП. Якщо до 1994 р. він постійно скорочувався, то в 1995 р. вперше його скорочення не перевищило рівня попереднього року. Така сама тенденція спостерігалася і в 1996 р. У 1997 р. темпи падіння ВВП ще більше сповільнилися — становили 3,2 % проти 10,1 % в 1996 р. Заробітна плата з жовтня 1994 р. по квітень 1997 р. зросла у валютному еквіваленті більш як у 4 рази — з 22 до 90 дол. США. Середньо­місячна інфляція у 1997 р. не перевищувала 1 %.

Однак, незважаючи на певну стабілізацію, що намітилася на 1997 р. у де­яких галузях, економічну кризу подолати не вдалося. І без того непросте фі­нансове становище України значно погіршилося внаслідок кризи в Південно-Східній Азії (1997 р.) та Росії (1998 р.). Украй складною залишалася фінансо­ва ситуація більшості промислових підприємств. У 1997 р. збитковим було кожне друге підприємство (в 1995 — кожне п’яте, в 1990 — кожне одинадця­те). У січні-лютому 1999 р. порівняно з аналогічним періодом 1998 р. абсо­лютний прибуток в економіці зменшився на 40 %, а в будівництві й торгівліфінансовий результат взагалі був від’ємним. Якщо на початку 1999 р. забор­гованість українських підприємств перед бюджетом становила 13,3 млрд. грн., то на середину року — вже 16,4 млрд. грн. Платіжна дисципліна була майже на нулі; почалася повальна бартеризація економіки. На кінець 1997 р. бли­зько 40 % всієї промислової продукції реалізовувалося по бартеру (на поча­тку року — 32 %). У паливно-енергетичному комплексі рівень бартеру сяг­нув 45 %, в машинобудуванні — 48 %, виробництві будматеріалів — 58 %, цукровій промисловості — 62 %. У шинній і нафтохімічній промисловості бартер став практично єдиним засобом розрахунків. На 1999 р. грошима оплачувалося трохи більше третини всієї продукції.

Головна причина переходу українських підприємств на бартер — плаче­вний стан їх обігових засобів і особливо гостра нестача готівки. Крім того, підприємства не могли поповнювати свої обігові засоби за рахунок кредиту, оскільки ставки були непосильними для більшості з них. В результаті част­ка кредитів у фінансуванні інвестицій скоротилася із 49 % ВВП у 1992 р. до 5 % в 1996. Немало сприяла бартеризації і діюча податкова система. Вона змушувала підприємців, які в принципі мали можливість розраховуватися «живими» грошима, йти на товарообмінні операції, бо тільки так вони мог­ли послабити дію податкового пресу.

Криза істотно вплинула на інвестиційну сферу, що виявилося у зниженні норм прибутків, національного доходу. За підрахунками експертів, для нор­мального розвитку української економіки потрібно було 40-50 млрд. дол. США. Оскільки таких засобів в уряду не було, розраховували переважно на приплив іноземних інвестицій. Однак з моменту проголошення незалежнос­ті країни потреби в капіталовкладеннях істотно перевищували пропозицію.За період з 1991 по 2001 р. в Україну надійшло тільки 3,9 млрд. дол. інозем­них інвестицій, тоді як, до прикладу, за цей самий період у Польщу — бли­зько 40 млрд. дол., Росію — 21 млрд. дол., Румунію — 8 млрд. дол., у порів­няно невелику країну Словаччину — 3,5 млрд. дол. При цьому обсягіноземних інвестицій на душу населення в Україні становив усього 79 дол. (серед країн колишнього СРСР цей показник був менший тільки в Білорусі). Причини такого становища полягають у нестабільній політичній ситуації вкраїні, частій зміні і заплутаності податкового законодавства, корумпованості чиновництва, небажанні бюрократії допускати іноземний капітал в Україну через неможливість впливу на нього тощо.

Одним з небагатьох порівняно динамічно реалізовуваним блоком еконо­мічних перетворень на мікрорівні стала приватизація. Вона планувалася як елемент системи ринкових реформ. А паралельно з нею мав бурхливо роз­виватися новий приватний капітал. Ефективний з моменту народження, він був покликаний рекрутувати у приватизовані підприємства і власників з досвідом конкурентної поведінки, і нові відносини управління, і кошти для розвитку, а самий процес перетворити з формально юридичної дії на реаль­ну економічну трансформацію. Новий приватний капітал мав можливість стати власником приватизованих підприємств безпосередньо у процесі ма­сової приватизації, переважно за допомогою фінансових посередників.

Приватизація змушена була відігравати невластиву їй авангардну роль, створюючи корпоративний сектор економіки, ринкову інфраструктуру, прошарок дрібних власників, систему позабанковнх фінансових посередни­ків. У 1997 р. частка держави в основних фондах виробничого сектора еко­номіки зменшилася із 81,4 % (1990 р.) до 55,7 %, в чисельності працівників (без колгоспів і малих підприємств) — з 82,9 % (1992 р.) до 60,6 %, у прибу­тку (без сільського господарства) — до 29,7 %. До 1 січня 1999 р. частка держави в основних фондах цього сектора наблизилася до 50 %, за кількіс­тю працівників — до 58-55 %.

У 1997 р. вперше виявилася різниця в ефективності роботи державних підприємств та акціонерних товариств. Дані економічних досліджень галу­зей, у яких державний сектор не регулював ціни, свідчили, що при загаль­ному для обох груп погіршенні об’ємних показників недержавні підприємс­тва краще використовували працю і капітал, досягли вищої рентабельності. За даними Фонду державного майна, за 9 місяців 1999 р. частка продукції, виробленої роздержавленими підприємствами, у промисловості становила 55,1 % від загального обсягу виробництва в Україні, а вартість основних фондів і нематеріальних активів приватизованих підприємств — 53,4 % відзагальної вартості їх в усіх підприємствах. Схожі процеси відбувалися в сільськогосподарському виробництві, де колективні підприємства продов­жували втрачати свої позиції. Якщо в 1997 р. приватні господарства виро­били 55,7 % всього продовольства, то в 1998-му — вже 58.8 %. У 2000 р. підсобні та фермерські господарства вирощували майже 98 % картоплі, 84 % овочів, 11,4 % зернових культур.

Однак позитивні зміни були мінімальними, загальноекономічна динаміка залишалася негативною. Приватизація не виправдала сподівань суспільства, оскільки не забезпечила створення розвинених конкурентних ринків, не привела до кардинальних змін у господарській поведінці власників і вищих ме­неджерів, не запобігла подальшому погіршенню становища української еконо­міки. Якщо спочатку масова сертифікатна приватизація привела до розпилен­ня власності серед дрібних акціонерів і переважання працівників у структурі власності більшості приватизованих підприємств, то надалі послаблення кон­тролю за державною власністю, особливо у традиційно прибуткових сферах, призвело до масового присвоєння державного майна. В результаті в Українісклалася ситуація, коли, за даними фахівців, близько двох десятків «сімей» (кланів) захопили 4/5 так називаної загальнонародної власності, залишивши всім іншим для боротьби за індивідуальне фізичне виживання 1/5 цієї власно­сті. Це була плата за політизацію й соціалізацію процесу, за можливість шви­дкої приватизації в країні практично без приватного капіталу, за тотальне до­мінування у приватизаційному процесі корумпованої бюрократії. Як наслідок, в Україні, за словами відомого економіста О. Пасхавера, почався процес фор­мування бюрократичного капіталізму, коли бюрократія визначає темпи, про­порції, якість створення і відтворення приватного капіталу.

Загострення економічної ситуації передусім позначилося на становищі на­селення. Якщо у 1997 р. ВВП на душу населення в Україні становив 1040 дол. США, то в 1998 — 816, а в 1999 — близько 600 (у розвинених країнах — від 25 тис. до 42 тис. дол.). Протягом 1997-1999 рр. середньомісячна заробітнаплата, що виплачувалася вкрай нерегулярно, знизилася у валютному еквіва­ленті майже вдвічі й становила менш як 50 дол. США. Спостерігалося по­стійне зростання цін на основні продукти і споживчі товари. Збільшилась чисельність офіційно зареєстрованих безробітних, що становила на 1999 р.до 1,5 млн осіб. За межею бідності опинилася більша половина українських громадян. За даними ООН, Україна за індексом людського розвитку, який враховує стан здоров’я, рівень освіти та реальну купівельну спроможність населення, з 1994 по 1999 р. перемістилася з 54-го на 102-ге місце у світі.

Причини такого становища крилися в низькій якості економічної політи­ки, яка проводилася протягом усіх останніх років, у відсутності політичної волі до оптимізації податкової системи, зниження бюджетних витрат тощо. Зокрема, жорсткі податкові вимоги і фінансові обмеження, що з них випли­вали, при високих цінах на кредитні ресурси паралізували виробничо-споживчий обіг. Якщо в 1995 р. податкова недоїмка становила 2,4 %, то у 1998-му — 39 %, тобто в бюджет було сплачено тільки 61 % всіх нарахова­них податків.

Втрата виробниками обігових засобів, як один з найгірших наслідків за­вищеного оподаткування (за різними даними, прямі й непрямі податки сяга­ли 60-80 %), призвела до зниження конкурентоспроможності продукції: підприємства змушені були йти на дорожчу закупівлю сировини, матеріалів, енергоносіїв шляхом невигідного для них бартерного обміну, що звужувалозовнішній і внутрішній попит на вітчизняні товари. За наявності ж попиту виробники не мали можливості реагувати на нього за браком коштів. Креди­тування, своєю чергою, стримувалося через великий ризик неповернення взя­тих кредитів. Таким чином, хибна податкова система стала головним блоку­ючим механізмом економічної активності в будь-якій формі. Проте, держава, замість того, щоб зупинити і кардинально, до розумних меж, зменшити пода­тковий прес, вишукувала все нові джерела і бази для оподаткування.

Існуюча податкова система об’єктивно значною мірою сприяла форму­ванню «тіньової» економіки, яка становила значну загрозу для економічної безпеки держави (втрати державного бюджету від «тінізації» економіки, за словами Президента України, становили 12-15 млрд. грн. на рік). «Тіньова»економіка, яка є неоподаткованою структурою, має дві складові. Перша — це економіка, у якій громадяни діють цивілізованими методами, але прихо­вують свій прибуток від оподаткування («тінь» на 1999 р. забезпечувала доходи щонайменше для 75 % населення України). Значною мірою вона була об’єктивною реакцією суб’єктів господарювання і населення на втрату державою її можливостей ефективно керувати економічними процесами танеобхідністю компенсувати неофіційною індивідуальною активністю обвальне падіння соціального захисту. «Тіньова» економіка стала результатом пошуку підприємствами шляхів самозбереження в умовах тотального пода­ткового пресингу, котрий робить неможливим їх функціонування у право­вому просторі. Друга складова — кримінальний сектор, який має значну вагу і, на думку окремих спеціалістів, становить не менше половини обсягу «тіньової» економіки, характеризується навмисним ухиленням від виконан­ня вимог державних регуляторів, перерозподілом офіційно чи неофіційно виробленого товару, незаконним використанням державних ресурсів, при­своєнням у тій чи іншій протиправній формі прибутку від реалізації товару чи надання послуг, розкраданням матеріальних цінностей, майна, шахрайс­твом, рекетом, наркобізнесу іншими видами кримінальної діяльності.

За останні роки 1990-х «тіньовий» сектор економіки України збільшувався шале­ними темпами: на 1999 р. його обсяги сягали не менш як 60 % ВВП. За слова­ми тодішнього голови Державної податкової адміністрації України М.Азарова, у «тіньо­вій» економіці в цей час оберталося 10-12 млрд. дол. США і понад 6 млрд. грн. (для порівняння: в легальному обігу перебувало близько 10 млрд. грн.). На думку зарубіжних фахівців, за 10 років незалежності з України було нелега­льно вивезено до 40 млрд. дол. США, які осіли в іноземних банках. Отже, сконцентрований у «тіньовій» економіці капітал не спрямовувався на інвес­тування національного виробництва, не міг бути використаний для підтри­мання соціальної інфраструктури, об’єктивно сприяв зростанню податково­го пресу, що, своєю чергою, ще більший обсяг економіки заганяло в «тінь». Відповідно держава втрачала можливості реального управління економі кою, оскільки більше половини економічної діяльності мало неофіційний характер, функціонувало стихійно чи під прямим контролем кримінальних структур і не потрапляло під дію державно-правових регуляторів. По суті, «тіньова» економіка стала економічною й фінансовою базою утворення па­ралельної державній інфраструктури влади. Водночас, перебуваючи під по­стійною загрозою викриття та страхом застосування репресивних санкцій з боку влади, «тіньовий» сектор економіки блокує утворення великого лега­льного національного капіталу, оскільки вільні фінансові ресурси направ­ляються за кордон на зберігання. Зумовлений цим вакуум заповнюється іноземним капіталом, роблячи національну економіку істотно залежною від зовнішнього впливу. «Тіньова» економіка деформує свідомість людей, веде до правового нігілізму, ототожнення ринкових відносин з протиправною діяльністю, що загалом формує психологічний опір реформам.

Негативним фактором у розвитку української економіки став величезний зовнішній борг. Протягом 1994-1999 рр. він зріс більш як утричі і становив 12,5 млрд. дол. США при ліквідних валютних резервах 768 млн. дол. Сюди додавалося зростання внутрішньої заборгованості з виплати заробітної платні, стипендій, пенсій та інших соціальних виплат, загальна сума яких збільшила­ся із 36 млн. грн. у 1994 р. до 12 млрд. грн. у 1999 р. За оцінкою Рахункової палати, лише за 9 місяців 1998 р. на обслуговування й погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу було витрачено майже 10 млрд. грн., тобто 95 % усіх доходів держбюджету.

Отже, брак достатньої політичної волі, професіоналізму законодавчої і виконавчої влади, уміння поєднати світовий досвід з конкретними українсь­кими умовами для проведення структурних реформ, безплідна й виснажли­ва боротьба всередині самої влади зумовили затяжний економічний спад, призвели до зниження довіри суспільства не тільки до влади, а й до об’єк­тивно необхідних ринкових реформ. Досягнута ціною жорсткої монетарної політики макроекономічна стабілізація без урахування пріоритетів і потреб національної економіки, без створення сприятливих умов для промислової і підприємницької діяльності супроводжувалася наростанням фінансової не-збалансованості, зниженням якісних показників у виробничій сфері, погір­шенням галузевої структури промислового виробництва, що вело до серйо­зного порушення основних параметрів економічної безпеки України.