2. Господарський розвиток західноєвропейських країн у yiii - IX століттях

Каролінгське відродження

Період із середини VIII до середини IX століття в захід­ноєвропейській історії часто іменують «малим» або Каролінгським відродженням. Його початок можна пов’язати з діяльніс­тю Карла Мартелла (715-741), що провів серйозну реформу дер­жавного керівництва і землеволодіння. У зв’язку з обмеженістю орної землі у володіннях франків земельні талування дружинни­кам — бенефіції стали даватися не назавжди (у власність — феод, лен), а на час служби з тим, щоб потім їх можна було передати іншому дружиннику — васалу. У кожному районі, що об’єднував декілька десятків сіл, призначався королівський представник — граф, який виконував судові, адміністративні і фіскальні функції. Реформи Мартелла дозволили створити сильне військо, що скла­далося із закованих у броню кінних лицарів, об’єднати більшу частину французьких земель під владою короля, відбити натиск арабів, які отримали поразку на кордоні з Іспанією.

Найвищого соціально-економічного піднесення Західна Європа досягла за правління Карла Великого (771-814). За чоти­ри десятиліття його правління вдалося закріпити феодальну сис­тему землеволодіння, збільшити врожайність зернових завдяки впровадженню більш раціональної системи землекористування з елементами іригації. Він об’єднав під своєю владою більшу час­тину земель Західної Римської імперії, включаючи територію су­часних Франції, Західної Німеччини, Північної Італії, Бельгії і Голландії, Австрії і Швейцарії.

У імперії Карла була відновлена дія римського права, мо­дифікованого із врахуванням особливостей традиційного права франків. Розбій на дорогах, вперше відремонтованих від римсь­ких часів, був практично припинений, що відразу ж стимулюва­ло розвиток торгівлі і ремесел.

Була проведена загальна, іноді насильницька, християнизація імперії. Швидко збільшилася кількість монастирів, а отже, і письменних людей. Імператор підтримував поширення писем­ності серед мирян, сприяв розвитку науки і мистецтва.

Карл Великий завершив земельну реформу, почату Карлом Мартеллом. Уся земля імперії була поділена приблизно на 110 тисяч вотчин. Вотчинна земля ділилася на дві частини: панську — до­мен від ¼ до 1/3 і надільну — селянську, частина якої була власністю окремої сім’ї — аллод (будинок, подвір’я, город, сад, виноградник, частина орного поля), а друга частина залишалася в колективнійвласності общини — ліси, луки, випаси, частина орного поля.

Але незабаром після смерті Карла його імперія була розділена на три частини — умовно кажучи, французьку, німець­ку й італійську. А ще через декілька десятиліть у кожній із частин, а особливо у Франції, почалися міжусобні війни, що звели нанівець практично всі досягнення Каролінгського відродження.

Можна виділити чотири основні типи селян періоду Ка­ролінгського відродження:

А — особисто вільні, практично незалежні від світської влади селяни, що знаходилися під заступництвом монастирів і були економічно від них залежні;

В — особисто вільні колони, що орендують частину землі бенефіциаріїв-вотчинників і залежать від умов оренди;

С — лити, що тримають наділи землі у спадковому кори­стуванні і знаходяться під заступництвом феодала;

Д— поземельно і особисто залежні серви, практично раби.

Поступово розходження між цими категоріями стиралися і всі селяни стали особисто вільними, але економічно залежними, виконували панщину і сплачували оброк.

Феодальна вотчина і рента

Основними виробничо-розподільчими відносинами у се­редні віки була рента. Відомі три форми ренти: відробіткова (пан­щина),продуктова (оброк) ігрошова (рента). Розрізняють також два основних види ренти — фіксовану і прогресивну. Фіксували ренту або по душах (чоловічим), або по земельних ділянках. Про­гресивна рента вилучалася або у виді частки врожаю (натураль­на), або з частки прибутку (грошова).

Ставки рентних платежів і умови панщини встановлюва­лися на довгий термін, іноді довічно (або для орендаря, або фео­дала). Але і після смерті учасників умови угоди найчастіше про­сто відновлялися в старому вигляді. Спроби переглянути умови ренти цілком могли викликати бунт, після придушення якого ста­тус-кво найчастіше відновлявся.

Можливість вилучати частину, часом дуже значну, про­дукту селянського господарства була обумовлена структурою орної землі феодальної вотчини, яка була закріплена у феодаль­ному праві принципом «немає землі без сеньйора».

На додаток до оброку і різноманітних трудових повинностей, що приносили феодалам чималий прибуток, останні вста­новили ще і баналітетні (монопольні) права на користування об­щинними млином, пресом, печами, соляними копалинами. Устрій ярмарків і ринків на залежних від феодалів землях також приносив гарний прибуток.

До X століття система утримань — бенефіції змінилася си­стемою довічного успадкування (лен, феод) за умови прийняття васальної присяги. Присяга зобов’язувала робити поміч, пере­важно військову, своєму безпосередньому сюзерену, але не вище­стоящому. Сюзерен також був зобов’язаний надавати допомогу своєму васалу, в іншому випадку він звільнявся від присяги.