Основні терміни і поняття

Політика«воєнного комунізму»; НЕП; продрозкладка; комнезами; сталінська індустріалізація; колективізація; голодомор; освоєння цілинних земель; кукурудзяно-горохова епопея; косигінська реформа; модернізація; «пришвидшення»; «перебудова»; ортодоксальні марксисти; праксеологія; «волобуївщина»; соціалістичне планування; балансовий метод; «розвинутий соціалізм».

Проблеми для творчого обговорення

1. Модернізація економіки за умов адміністративно-командної економіки.

2. Чи можна вважати голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу?

3. Які з економічних досліджень українських учених радянської доби витримали випробування часом?

Теми рефератів

1. Сталінська індустріалізація.

2. Причини та наслідки аварії на ЧАЕС.

3. Економічні складові політики «Перебудови».

4. Повернення української економічної теорії в лоно світової економічної думки.

Тема 13. Формування засад ринкового господарства в Україні (90-ті роки XXст. – початок ХХІ ст.)

Мета вивчення теми: показати спроби реформування української економіки в перші роки незалежності, економічну політику в другій половині 90-х років та на початку XXІ ст.;

Головні питання теми

1. Спроби реформування української економіки в перші роки незалежності,.

2.Економічна політика України в другій половині 90-х років.

3.Економічний розвиток України на початку XXI ст.

Програмний зміст теми

(мінімальний обсяг знань студента)

1. Спроби реформування української економіки в перші роки незалежності

Проголошення незалежності України відкрило нову еру в її історії. Од­ним із найважливіших завдань, що постали перед першим всенародно обра­ним Президентом України Л. Кравчуком, Верховною Радою та урядом було забезпечити українському народові нормальні умови життя, піднести рівень його добробуту. Для цього потрібно було здійснити перехід від командної до ринкової економіки, що дало б змогу вивільнити творчу енергію народу та якісніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.

У березні 1992 р. Верховна Рада України затвердила «Основи національ­ної економічної політики». У документі передбачалася структурна перебу­дова господарства України. Велике значення надавалося конверсії оборон­ної промисловості, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь тих виробництв, які забезпечують населення споживчими товарами. Передбачалося переорієнтувати машинобудування на задоволення потреб агропромислового сектору, легкої та харчової промисловості. Було заявлено про вихід з рубльової зони.

Важливу роль у становленні ринкової економіки України відіграв Закон «Про приватизацію майна державних підприємств». Відповідно до нього та інших нормативних документів було створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств. Найвідоміші з них «Укрцукор», «Укрм’ясо», «Укрмолпром». «Укрпродспілка» тощо. 114 під­приємств було передано в оренду трудовим колективам. В Україні було за­реєстровано понад 30 тис. малих підприємств і майже стільки ж кооперативів із загальною кількістю працюючих 670 тис. чол.

Деякі зрушення сталися і в аграрному секторі. Зокрема, зароджувалися фермерські господарства, чому сприяв Закон України «Про селянське (фер­- мерське) господарство». Створювалися ферми різних типів: сільські, міжсіль- ські, малі кооперативи сімейних господарств. На початку 1992 р. в Україні налічувалося 2098, на 1 жовтня 1993 р. - 26048 ферм. Найбільше було заре-­ єстровано таких господарств у Миколаївській (3877), Одеській (3269), Херсонській (1817) областях. Вони отримали у своє користування 510 тис. га землі. У кожній області України ферми різнилися розмірами: в Харківській, Херсонській, Кіровоградській, Луганській і Запорізькій областях їх площа становила у середньому 30 га; у Київській, Полтавській, Хмельницькій, Жи-­ томирській, Вінницькій, Сумській - 10-20 га; у Закарпатській — 5, Черніве­- цькій — 5, Івано-Франківській — 8, Львівській — 10 га. На одне господарство в Україні припадало 18-20 га. На початку 1993 р. на одну ферму припадало також 2 голови великої рогатої худоби, 3 свині, 2 вівці або кози, 6 голів птиці.

У січні 1992 р. Верховна Рада ухвалила Закон «Про форми власності на землю», яким проголошувалася рівноправність усіх форм власності на зем­лю. У Міжнародний валютний фонд було направлено розширену програму ринкових перетворень в Україні, яка була ним схвалена. Україна стала чле­ном МВФ.

Разом з тим економічні перетворення відбувалися надзвичайно повільно. Український народ, тривалий час перебуваючи в колоніальному становищі, втратив колишні демократичні інститути і традиції самоврядування, а тому був змушений у процесі державотворення спиратися на реалії, успадковані від імперсько-тоталітарних структур, як у політиці, так і в економіці. Озна­ками останніх були: тотальне одержавлення економік; панування монопо­лізму, командних форм і методів управління; екстенсивний шлях розвитку господарства; структурна й територіальна диспропорційність республікан­ської економіки; її побудова на принципі незавершеності; значна мілітари­зація економіки (у радянський час Україна, займаючи 2.6 % території СРСР, була причетна до виробництва 38 % його озброєнь та військового споря­дження); катастрофічна екологічна ситуація; психологічний клімат колекти­вної пасивності тощо. До проголошення незалежності, як уже зазначалося, 95% підприємств України були підпорядковані Москві. Центр свідомо на­саджував галузі групи А (добувну, обробну, воєнну промисловість, вироб­ництво засобів виробництва). Лише 28% становили галузі групи Б. Наша держава успадкувала від більшовицької імперії застарілий виробничий апа­рат. У 1966-1990 рр. тільки 25 % інвестицій було спрямовано на оновлення виробничих фондів. Інші кошти йшли на підтримку рівня наявного вироб­ництва, тобто тільки на його капітальний ремонт. Потреба у відтворенні основних фондів економіки задовольнялася лише на 50%. На початку 90-х років термінової заміни потребувало 25 % промислового устаткування, у т. ч. 40 % машин і обладнання. У багатьох галузях промисловості викорис­товувалися 65 % спрацьованих основних фондів. Все це суттєво послабило стартові можливості України на шляху до самостійного розвитку. До того ж, держапарат, чиновництво України значною мірою стали уособленням консервативної сили, яка готова швидше повернутися в минуле, ніж рухати реформи вперед.

Значною перешкодою на шляху переходу від тоталітаризму до демокра­тії була відсутність цілісної концепції суспільної трансформації, тому бага­то прийнятих в Україні законів виявилися відірваними від життя і належним чином не спрацювали. У пострадянському просторі, за словами С. Кульчицького, створилася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої не підходив увесь нагромаджений людством досвід реформ. Просуватися впе­ред можна було тільки методом проб і помилок, пристосовуючи законодав­ство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пекучих проблем сьо­годення. У колишніх союзних республіках чітко виявилася цілком зрозуміла закономірність: радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні, зокрема, була кращою, ніж у Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної верхівки переважали настрої на користь якомога повільнішого просування в реформах.

Небезпека такого підходу виявилася вже у січні 1992 р., коли Росія роз­почала лібералізацію цін, внаслідок якої вартість газу в Україні за 1992 р. зросла у 100 разів, а нафти — у 300. У зв’язку з величезною залежністю української економіки від російських енергоносіїв це призвело до різкого зростання собівартості продукції, падіння виробництва, розкручування ма­ховика інфляції. Кризу в промисловому виробництві поглибив розрив еко­номічних зв’язків із колишніми союзними республіками, оскільки промис­ловість України виробляла не більш як 20 % кінцевого продукту. Більшість товарної продукції становили напівфабрикати або комплектуючі, призначе­ні для продовження виробничого процесу в інших республіках. Проте ситу­ація погіршувалася не стільки через зруйнування старих структур, скільки через те, що вони не були замінені новими. На відміну від російських ліде­рів, українські не виявляли бажання проводити радикальну економічну ре­форму. Заявляючи про прихильність до ринкових регуляторів, вони зберіга­ли попередню вертикальну систему управління господарством, систему держзамовлення, централізований розподіл найважливіших ресурсів. У промисловості та сільському господарстві продовжував домінувати держав­ний сектор.

Після вимушеного, услід за Росією, відпуску цін у січні 1992 р. в Україні проводилась відверто проінфляційна політика, для якої характерні величез­ний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, зростання цін, обвальне падіння реальних доходів переважної більшості населення.Уряд практично не робив спроб удатися до жорсткої грошово-кредитної полі­тики. У результаті восени 1992 р., під кінець перебування В. Фокіна на посаді Прем’єр-міністра, місячна інфляція перейшла рубіж 50 %, тобто стала гіпер­інфляцією. Порівняно з попереднім роком національний дохід за 1992 р. ста­новив 85 %, обсяг промислової продукції — 91 %, продукція сільського го­сподарства -- 89%. Найбільший спад спостерігався у транспортному ісільськогосподарському машинобудуванні, хімічній промисловості. Особ­ливо вибухового характеру набуло зростання цін на товари широкого вжит­ку, які в 1992 р. піднялися більш як у 30 разів.

Верховна Рада України 13 жовтня 1992 р. затвердила нового Прем’єр-міністра Л.Кучму, колишнього директора найбільшого воєнного заводу «Південмаш». У листопаді новий уряд прийняв принципове рішення провихід з рубльової зони. В країні була введена власна національна валюта — карбованець, що давало змогу оздоровити фінансову систему і на основі її стабілізації зупинити падіння виробництва. Однак у своїй політиці Л. Кучма акцентував увагу на відновленні порядку й адміністративної системи управ­ління економікою, а не на впровадженні ринкових елементів. На початку 1993 р. Прем’єр дістав від Верховної Ради надзвичайні повноваження нанайближчі шість місяців для здійснення свого плану економічних реформ. Проте до якихось позитивних змін в економіці це так і не привело. В перші місяці намітилось деяке сповільнення спаду виробництва, однак воно було досягнуте дорогою ціною — посиленням кредитної емісії, безперервноюроботою друкарського верстата. Інфляція до осені сягнула 70 % на місяць. Намагання уряду Кучми стабілізувати становище шляхом відновлення ко­мандно-адміністративної системи управління державними підприємствами, введення директивних цін, обмеження доходів лише віддалило Україну від цивілізованої економіки. 21 вересня 1993 р. Верховна Рада задовольнила про­хання Кучми щодо звільнення його від обов’язків Прем’єр-міністра. Урядочолив сам Президент, а обов’язки Прем’єр-міністра виконував Ю. Звягільський.

Політика нового Кабінету Міністрів полягала у посиленні регуляцій і податків. Вона, за словами історика Я. Грицака, зробила майже неможли­вою нормальну економічну активність — українські громадяни, які, ска­жімо, заробляли щомісяця еквівалент 100 американським доларам, мали віддавати державі у вигляді податку 90 % цієї суми. Така ситуація вела або до гіпертрофованого зростання «тіньової економіки», або до подаль­шого обмеження виробничої та комерційної діяльності. Зосередивши у своїх руках велику владу, Л.Кравчук виявив мало політичної волі для ре­формування країни. Його нерішучість у впровадженні змін пояснювалася небажанням зачіпати інтереси старої номенклатури, яка прихильно поста­вилася до української незалежності. Щоправда, така позиція новонавернених «незалежників» пояснювалась здебільшого не якимись високопатріоти­чними мотивами, а прагматичним розрахунком: позбавившись московської опіки, вони стали господарями ситуації в Україні. Зокрема, зберігаючи за собою керівні пости, ця т. зв. «еліта» могла казково наживатися в умовах гіперінфляції за рахунок дешевих державних кредитів (у 1993 р. рівень інфляції в Україні становив 10 200% і, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі).

У 1992-1993 рр. тривав процес спрацювання основних фондів у маши­нобудівній галузі. Технічне переоснащення в умовах економічної кризи бу­ло неможливим, а тим більше за нестримного зростання цін на нові техно­логії. Дедалі більше концернів, асоціацій, окремих підприємств ставатинеплатоспроможними. Вони не мали фінансових можливостей для виявлен­ня належної уваги до технічного розвитку, впровадження у виробництво найновіших досягнень науки і техніки. До того ж, більшість заводів і фаб­рик стали боржниками, загалом їх борг становив 247 трлн. крб. І державабула неспроможна надати належну допомогу розвиткові важкої промисло­вості, адже 2/3 бюджетних асигнувань вона сплачувала Росії та іншим краї­нам за енергоносії. Така ситуація ставала дуже небезпечною, адже 68 % за­гального обсягу товарного виробництва припадало саме на важку промисловість.

Табл.1