2. Зрушення в сільському господарстві. Столипінська аграрна реформа

Селянські реформи 1848 р. в Австрійській та 1861 р. у Російській імперіях мали багато спільних рис. На­самперед вони створили сприятливіші умови для інду­стріального розвитку. Земля стала об’єктом купівлі-продажу, розвивалося селянське підприємництво, роз­ширювалися ринкові відносини. Водночас реформи мали і ряд недоліків. Зокрема, усі питання були роз­в’язані на користь поміщиків. Залишалася низка пережитків панщинно-кріпосницької системи господарювання: поміщицьке землеволодіння, незабезпе­ченість селян землею, викупні платежі тощо. Реформи не зрівняли селян у громадських правах з інши­ми суспільними верствами. Все це гальмувало госпо­дарську ініціативу і культурний розвиток селянства.

Залишки кріпосництва, невирішеність аграрного питання стали причинами невтихаючої боротьби у пореформеному селі. Особливо це проявилося в умо­вах першої російської революції 1905—1907 рр. Цар­ський уряд намагався стабілізувати становище в країні шляхом перебудови земельно-аграрних відносин. У квітні 1906 р. головою Ради Міністрів і водночас міністром внутрішніх справ Росії було призначено видатного реформатора Петра Столипіна. Він був про­тивником ліберального й соціалістичного рухів, праг­нув змінити Російську імперію шляхом економіч­них і соціальних реформ, активно боровся з націо­нально-визвольними рухами, особливо українським.

Найзначнішою в діяльності П. Столипіна була аграрна реформа. Вона мала на меті розв’язати зав­жди нелегке для Росії (і України) земельне питання. Указ від 9 (22) листопада 1906 р. скасовував обов’яз­кові «земельні общини» і надав кожному селянинові право вимагати виходу з общини і виділення йому землі в одному масиві, що отримав назву «відруб». Селяни могли переносити туди свої господарські бу­дівлі й створювати «хутір» (найпоширеніший в Украї­ні). Цей захід повинен був служити перебудові земель­них відносин, створити стан заможних селян-фермерів.

Іншим важливим кроком аграрної реформи П. Сто­липіна було створення Селянського земельного банку і надання йому права давати селянам вигідні креди­ти для купівлі землі, реманенту тощо. Це сприяло також торгівлі поміщицькою землею та придбанню її селянами.

Ще один важливий напрямок реформи — пересе­лення селян із густозаселених регіонів європейської частини Російської імперії у Сибір, за Урал та на Далекий Схід, де був надлишок вільної землі. Україн­ські губернії протягом 1906—1912 рр. дали близько-1 млн. переселенців. Однак через погану організацію переселенської кампанії значна частина українців змушена була повернутися назад. В 1914 р. в Сибіру і на Далекому Сході проживало 2 млн. українців.

За неповних чотири роки четверта частина госпо­дарств в Україні, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1916—1917 рр. селяни купили, головним чином у поміщиків, понад 7 млн. десятин землі. Внаслідок цього напередодні Лютневої революції 1917 р. в руках селян було вже 65% усієї землі, й на одне господарство припадало 8,6 га. У результаті реформи на Правобережній Україні й Пол­тавщині, де общинне землеволодіння було слабо по­ширене, майже вся селянська земля стала приватною. У цілому столипінська аграрна реформа мала успіх в Україні. Нею скористалися, перш за все, селяни, які хотіли і вміли господарювати. Реформа приско­рила перехід українського села на індустріальну ос­нову, створила сприятливі умови для розвитку при­ватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. В 1909—1913 рр. продуктивність сільського господарства зросла в півтора рази. Земські агрономи організували про­катні станції техніки, сільськогосподарські читан­ня. Для малоземельних селян створювали товари­ства з оренди землі та колективного ведення рільниц­тва. Однак модернізація українського села здійсню­валася повільно порівняно з країнами Західної Євро­пи і була перервана війною 1914 р.

Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві мав місце і на західноукраїнських зем­лях, Однак Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття залишалися відсталими аграрними про­вінціями Австро-Угорської імперії. У сільському господарстві було зайнято близько 90% населення, а безпрецедентний визиск селян під час викупу землі та упорядкування справи сервітутів завів західно­українське село у безвихідь.

У Західній Україні збереглося велике поміщиць­ке й церковне землеволодіння. Поміщикам нале­жало понад 40% усіх земель. Великими землевлас­никами були польські, румунські, угорські, німецькі поміщики. Основна ж маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. Взагалі господарств, щомали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалось 80%, на Буковині — 85%, у Закарпатті — 73%.

Користуючись малоземеллям селян, великі зем­левласники зберігали з ними напівкріпосницькі сто­сунки. Поміщицькі господарства базувались в ос­новному на відробітках селян, які не мали засобів до життя і були позбавлені необхідних умов ведення господарства. Великого поширення набули виробіт­ки за проценти, які сплачували за борг взятого до «нового врожаю» збіжжя, за «порцію» — певну суму грошей, яку поміщики позичали селянам, за землю, за штрафи при потравах у полі, за порушення лісо­вого чи рибальського законів тощо.

Щоб вижити, селянська біднота змушена була шукати заробітків поза селом; швидкими темпами зростала еміграція. Йдеться про початок масової еміграції українських селян до Америки, здебільшого Канади і США, у менших розмірах — до Бразилії та Аргентини, де ще було чимало неосвоєних територій і уряди цих країн заохочували масове переселення з-за кордону. Окрім того, місцеве селянство виїж­джало на сезонні заробітки до Німеччини, Чехії, Ру­мунії, Данії та у прикордонні російські губернії. Ті, хто бажав працювати, щоб мати постійний заробі­ток, і не боявся важкої роботи, влаштовувалися чор­норобами на заводах, шахтах, будівництві. Спо­конвічні селяни найбільше прагнули одержати зе­мельні ділянки для сільськогосподарського обробіт­ку з фондів державної власності.

Масштаби еміграції особливо зросли на початку XX ст. Якщо в 1890—1900 рр. з Галичини емігрува­ло 78 000 чол., то за перше десятиріччя XX ст. виїха­ло понад 224 000 чол. Еміграція полегшила стано­вище селян, оскільки вона дещо пом’якшила про­блему аграрного перенаселення. Підраховано, що з 1890 по 1913 р. число емігрантів дорівнювало май­же третині всього приросту населення за цей пері­од. Окрім того, американські емігранти і європейські сезонні робітники велику частину заощадженого заробітку переказували додому. У результаті вперше у західноукраїнських селян з’явилися гроші, на які вони почали скуповувати головне багатство — землю.

Отже, з початком XX ст. становище селян стало потрохи покращуватися і не було вже таким безра­дісним, як декілька десятиліть тому. «Наш бідний, довгі роки систематично гноблений і оглуплюваний народ власною силою й енергією підіймав себе з пони­жаючого стану... та з радісною певненістю глядить у свою кращу будучність», — писав І. Франко у 1907 р. про цю важливу переміну в селянському житті.