4.Класична школа політичної економії

Класична школа політекономії охоплює період з середини XVIIIст. до 70-х років XIXст. При розширеному трактуванні складу класичної школи до неї відносять А. Сміта, Д.Рікардо, Т.Р. Мальтуса, Ж.Б. Сея, Н.У.Сеніора,

Дж. С. Мілля та деяких інших економістів ХІХ ст.

Класична економічна теорія найбільше зосереджувалась на питаннях економічного зростання та розвитку; природі та причинах багатства народів; розподілу національного продукту між власниками виробництва в контексті зростання чисельності населення та можливості вичерпаності ресурсів; вільної конкуренції в умовах приватнопідприємницької економіки. Акцент робився на накопиченні капіталу, розширенні ринків і розподілі праці. Класична економічна теорія була також суттєво орієнтована на розробку рекомендацій з економічної політики, хоча державне втручання передбачалось як виняткові прагматичні заходи, як правило, тоді, коли ринки давали збій.

Класична політекономія – це переважно макроекономічна теорія, яка розглядала зростаючу динамічну економіку. Її послідовниця – неокласична економіка – аналізувала статичну економіку, так як концентрувала свою увагу на дослідженні принципів, які визначали ефективне розміщення ресурсів.

Класична політекономія вивчала також мікроекономічні проблеми. Класична теорія вартості зводилась до витрат виробництва і трудової теорії вартості, в той час як неокласична економіка наголошувала на суб‘єктивних аспектах вартості. В той час як в неокласичній економіці всі ціни визначались в основному попитом і пропозицією, класики стверджували, що ціни товарів витікають з “природних” ставок винагороди факторів, використаних в процесі виробництва: винагорода за землю (рента) визначається її рідкістю та різною родючістю, винагорода за працю (зарплата) - вартістю засобів існування робітників в довготривалому періоді, а прибуток – це те, що зосталось після врахування вартості двох вищезазначених факторів виробництва. На відміну від інших шкіл економічної думки (за винятком марксизму), класична відрізняється тим, що у цієї школи була своя теорія народонаселення, так як мальтузіанська концепція поділялась більшістю її членів. Найслабкішими ланками класичної політекономії були недооцінка нею важливості врахування сукупного попиту (що найбільш явно проявилось в законі Сея) та відсутність ясності стосовно того, що визначає пропозицію капіталу по відшкодуванню витрат на заробітну плату (теорія фонду заробітної плати) та матеріальних інвестицій.

Що стосується методології аналізу, то представники класичної школи розділились на два табори. Представники першого стали прибічниками індуктивного методу, наприклад, А. Сміт, який формулював висновки на базі емпіризму, виводив емпірично закони, на які потім спирався і перевіряв результати, порівнюючи з іншою емпіричною інформацією. Класики другого табору, найяскравішим представником якого вважається Д. Рікардо, виявляли схильність до дедуктивного методу. Вони Висували гіпотези, виводячи з них висновки і не роблячи спроб перевірити результати. Таку методу Й. Шумпетер в своїй книзі “Історія економічного аналізу “ (1954) назвав “вадою Рікардо”.

Повнішим і зрозумілішим зміст класичної школи стає при аналізі основних положень, висунутих кожним з вищеназваних вчених.