Економічна думка античного світу

Свого найвищого злету економічна думка стародавнього світу досягла в античній літературі Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. В силу того, що античний період тривав не одне століття, то, звісна річ, економічні думки, які дослідники знаходять в законодавчих актах, публічних виступах, в працях філософів, істориків, політичних діячів та літераторів, не представляють собою цілісної системи поглядів. Тим не менш, можна констатувати, що всі вони є своєрідною спробою теоретичного осмислення та наукового узагальнення економічних реалій античної доби.

4.Економічна думка Стародавньої Греції

Економічна думка Стародавньої Греції найбільш вагомо представлена в працях і висловлюваннях таких мислителів, як Ксенофонт, Платон і Аристотель.

Ксенофонт (430-355 або 354 до н. е.) вважав землеробство основою всього господарства, виправдовував рабство, розглядав його як вічне природне явище. Дав оцінку грошам як концентрованому багатству і засобу обігу. Він обгрунтовував поділ праці на фізичну (праця виконавця-раба) і розумову (праця рабовласника-керівника). Одним з перших звернув увагу на зв‘язок між поділом праці і розмірами ринку, а також між суб‘єктивною корисністю товару, його ціною та багатством. Серед всіх його творів слід виділити працю з економіки Стародавньої Греції – “Економікос”. Ця книга набула значного поширення в Стародавньому Римі, а пізніше – у середньовічній Західній Європі.

Платон (428 або 427 – 348 або 347 до н. е) дав глибокий аналіз поділу праці як прогресивного явища. В своєму творі “Держава” стверджував, що виникнення міст відбулось завдяки розвитку спеціалізації і поділу праці. Стверджуючи, що спеціалізація і поділ праці є джерелом ефективності і продуктивності, він був одним з перших, хто поставив питання про те, як мають розподілятися товари. Він писав, що товари розподіляються через ринок за допомогою грошей як засобу обміну. Проте, Платон не вважав, що ринок є здатним до саморегуляції, що він радше потребує адміністративного контролю. Елементами такого контролю, на його думку, повинні бути паперові гроші з призначеною вартістю, адміністративний контроль за якими дозволить усунути прибуток та лихварство, а певні “правила” справедливості (тобто звичаї і традиції) дозволять встановити долі розподілу у відповідності з чіткими математичними принципами. Якщо Ксенофонт стверджував, що гонитва за прибутком сприяє появі гарних управлінців (за умови адміністративного контролю та вилучення у них надприбутків), то Платон вбачав у прибутку та лихварському відсотку загрозу суспільному статус-кво. Будучи послідовним прихильником адміністративної традиції, він конструював свою ідеальну державу на засадах розумного і ефективного керівництва вождів нації. Він розробляв далекі плани щодо того, щоб керівників держави ізолювати від корупції. Платон пропонував для них такий спосіб життя (який сучасними суспільствознавцями визначається як “платонівський комунізм”), який би позбавив власного майна, багатства і, тим самим, не відволікав вищих посадовців від мудрого керівництва державою. Платон відстоював ідею “класової спеціалізації”. В той час як еліта (воїни та філософи) зосереджуються на керівництві державою, представники всіх інших нижчих класів займаються різноманітною господарською діяльністю, матеріально забезпечуючи пануючу верхівку суспільства. На нижчому рівні соціальної структури ідеального суспільства комуністичні принципи не запроваджуються. Для соціальних низів Платон толерантно допускає можливість існування грошей і торгівлі як “необхідного зла”. Всі форми поведінки привласнення Платон вважав потенційно небезпечними, деструктивними, тому весь час наголошував на необхідності постійного пильного адміністративного контролю за грошима і торгівлею. Це витікало з платонівського уявлення, що обмін в цілому є не чим іншим, як гра на гроші, сума яких є незмінною, і один учасник гри завжди виграє за рахунок іншого.

Узагальнюючи економічні погляди Платона, можна зробити висновок, що цей античний мислитель найбільш концентровано сформував адміністративну традицію в історії економічної теорії, але економічна практика світової цивілізації свідчить, що спроби побудови ідеальних суспільств, спираючись переважно на адміністративний контроль, приносили більше деспотизму, ніж гармонії.

Арістотель (384-322 до н. е.) може справедливо вважатись найвидатнішим мислителем античного світу. Серед його найбільш важливих економічних думок треба виділити ті, що стосуються обміну, вартості речей. Так, він формулює чимало слушних висновків щодо “ідеального обміну”, тобто такого, участь в якому беруть тільки два контрагента, керуючись своїми суб‘єктивними преференціями, без врахування інших альтернативних можливостей ринку. Зосередження на питанні ізольованого обміну (на противагу ринковому обміну) пояснюється тим, що цей вид обміну був звичним для тих часів. Аристотеля турбують такі аспекти обміну, як справедливість, суб‘єктивна гранична корисність. Цей останній аспект можна вважати продовженням позитивної тенденції Ксенофонта та деяких інших стародавніх мислителів, яка визріла у суттєвий теоретичний прорив у 70-х роках ХІХ століття, відомий під назвою “маржинальна методологія економічного аналізу”. При дослідженні обміну він розрізняв споживчу вартість і обмінну вартість. Арістотель розробив теорію грошей як загальноприйнятного засобу для непрямого обміну. Його засудження використання грошей для отримання ще більшої кількості грошей мало великий вплив на середньовічну дискусію стосовно лихварства. Він відстоював запровадження та розвиток приватної власності на противагу комуністичній моделі суспільства, розробленій його вчителем Платоном, так як вважав, що приватна власність благотворно позначається на формуванні відповідальності, її поширенні в суспільстві.

5. Економічні погляди давньоримських мислителів

Стародавній Рим був представлений рядом видатних мислителів, які зробили чималий внесок у світову економічну думку.

Марк Порцій КатонСтарший (234-149 до н. е.) вважав сільське господарство найважливішою сферою життєдіяльності. Найбільше значення надавав організації збуту сільгосппродукції. Негативно відносився до діяльності торгівців та лихварів.

Римські агрономи Варрон(116-27 рр. до н. е.) іКолумелла(І ст. н. е.) розглядали питання раціонального ведення рабовласницького господства. З їх творів можна дізнатись про зростання товарності рабовласницьких господарств та їх трансформацію у господарства змішаного (напівнатурального-напівтоварного) типу. Головною причиною цього процесу Колумелла вважав недбале ставлення рабів до праці. Він пропонував перегляд відносин рабовласництва, перехід до більш прогресивної форми господарювання-колонату, тобто передачі землі в оренду вільним колонам. Праці обох аграріїв відбили еволюцію поглядів стародавніх римлян з проблем раціональної організації рабовласницького господарства.

Брати Гракхи -Тиберій(162-133 до н. е.) іГай(153-121 до н. е.) критично відносились до майнової поляризації, коли великі землевласники нарощували свої володіння за рахунок позбавлення селян землі. Вони запропонували реформи, суть яких полягала у відновленні та зміцненні дрібного землеволодіння, обмеженні розмірів ділянок у розпорядженні одного домогосподарства, розподіл надлишків землі серед найбідніших громадян. Проект реформи було прийнято й частково реалізовано. Братів по черзі було вбито противниками реформи.