Пошуки шляхів реформування господарської системи в другій половині 80-х років та їхня невдача

На середину 1980-х років всеохоплююча криза вразила всі сфери життя СРСР. Неефективна «со­ціалістична економіка» хронічно не забезпечувала потреб країни. З кожним роком знижувався жит­тєвий рівень населення. Разючого удару і без того критичному економічному станові завдали падіння цін на нафту і природний газ на міжнародному рин­ку та радянська агресія в Афганістані. Тривала вис­нажлива гонка озброєнь. Зазнали руйнації суспільні відносини, мораль, загрозливих масштабів набирало повальне п’янство, процвітали корупція, казнокрадство, організована злочинність. Без рішучих зусиль країна була приречена на повну деградацію. Подібна перспектива змусила М. Горбачова на квітневому пленумі ЦК КПРС 1985 р. оголосити про потребу докорінних змін у галузі економіки й політики, соціальному й духовному житті. Почався період, що ввійшов в історію під назвою «перебудова».

Висунута програма перетворень в економіці пе­редбачала «прискорення соціально-економічного прогресу» країни на основі широкого впровадження досягнень НТП, створення нового господарського механізму, активізації людського фактора. Але не­вдовзі стало зрозуміло, що реформування економіки вимагає якісних структурних змін у радянській еко­номічній моделі. Реформатори ж прагнули поєдна­ти ринок із централізованим плануванням. Тому їхні спроби добитися економічного зростання через розширення прав підприємств на основі формули «са­мостійність», «самофінансування», «самоокупність (було прийнято закон «Про державне підприємство та об’єднання»), активізацію приватної ініціативи(за законами «Про кооперацію», «Про індивідуальну трудову діяльність» тощо) не увінчалися успіхом. Наслідком цього були подальше падіння виробниц­тва, продуктивності праці, зубожіння найширших верств населення, утвердження в держсекторі бар­терної економіки, а в новому підприємницькому сек­торі — «економіки казино», коли головним стало не виробництво, а продаж товарів у найкоротші термі­ни за максимальними цінами з метою отримання максимуму прибутку. Гігантськими темпами почав зростати внутрішній та зовнішній борг.

До абсурдних спроб поєднати ринок і централізо­ване планування додалися прожекти керівництва про забезпечення до 2000 р. кожної радянської сім’ї окремою квартирою чи будинком та запроваджен­ня в побут населення «здорового способу життя». Перший прожект нічим не був обґрунтований, не мав ні бази, ні умов для реалізації такого широкомасштабного завдання, а тому так і залишився «прекрасною мрією радянських людей». Другий був зведений до подорожчання й обмеження продажу алкоголь­них напоїв, вирубування виноградників у Криму й на Закарпатті, часткової ліквідації виноробних ви­робництв. Проте алкоголізм, який являв собою ре­альну загрозу фізичної, розумової і моральної де­градації суспільства, подолати не вдалося, а бюджет однієї лише України втратив 10 млрд. крб. (реальна собіварість літра дешевої горілки становила на початок 80-х років близько 4 копійок, а коштував цей літр понад 8 карбованців.) До того ж значно поширилося самогоноваріння, що призвело до дефі­циту цукру, почастішали випадки отруєння неякіс­ним алкоголем та його сурогатами, збільшилося число наркоманів.

Значною перешкодою на шляху реформування економіки України був її структурний дисбаланс. Зокрема питома вага важкої промисловості стано­вила більше 60% . Оборонні галузі поглинали до 2/3 науково-технічного потенціалу. 95% продукції ви­роблялося на підприємствах союзного підпорядку­вання. Залежність України від центру була закріп­лена у союзному фінансовому законодавстві. Закла­дений у ньому принцип передбачав вилучення до союзного бюджету основної маси доходів республі­ки та наступний її перерозподіл поза зв’язком з вилученою сумою, результатами виробничої діяль­ності та розмірами споживання. Так, 1990 року лише 36,2% витрат державного бюджету України покри­валися власними доходами, решта — перерозподі­лом союзних.

Недосконалі перетворення в економіці ще більше ускладнили соціально-економічні проблеми робіт­ництва і, як наслідок, привели до формування масо­вого незалежного робітничого руху. Влітку 1989 р. розпочалися шахтарські страйки, які охопили най­важливіші вугледобувні райони СРСР, у т. ч. Донбас та Львівсько-Волинський басейн. Крім економічних, шахтарі висували й деякі політичні вимоги, передусім про заміну місцевої влади. Уряд змушений був піти на поступки, задовольнивши майже всі вимоги страйкарів.

Величезною проблемою для української економіки став вибух 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АЕС. За розрахунками експертів, сумарний викид радіоактивних матеріалів становив 50 мільйонів кюрі, що рівнозначно наслідкам вибухів 500 атомних бомб, ски­нутих у 1945 р. на Хіросіму. Катастрофічні еколо­гічні й економічні наслідкиЧорнобильської трагедії не піддаються точним оцінкам. Досить сказати, що до початку 1990 р. в Україні було дезактивовано 3,5 млн. га орної землі й 1,5 млн. га лісу, що становило близько 12% території республіки. З господарського обігу вилучено близько 190 тис. га землі. У цілому жертвою радіоактивного зараження стали понад 1000 українських міст і сіл. Десятки тисяч чоловік змушені були змінити місце проживання. Число людей, які загинули від радіоактивного опромінювання та викли­каних ним хвороб, не піддається точному оцінюван­ню.(На початок 2001 р. офіційно померлими від ка­тастрофи на ЧАЕС вважалися 15 тисяч осіб. Більше 70 тисяч стали інвалідами.) Витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської трагедії тільки за період з 1986 по 1989 р. становили більше 10 млрд. дол. США, а непрямі витрати — 25 млрд. дол. Щорічно Україна змушена витрачати 800—900 млн. дол. для вирішення чорнобильських проблем. Сама ж ЧАЕС згідно з міжнародними домовленостями наприкінці 2000 р. припинила своє функціонування.

Аварія на Чорнобильській АЕС стала поштовхом до пробудження українського суспільства, оскільки яскраво висвітлила колоніальне становище України: рішення про замовчування справжніх наслідків катастрофи приймалися саме в Москві. Першим рішучим кроком на шляху до повної національно-державної незалежності було прийняття Верхов­ною Радою України 16 липня 1990 р. «Декларації про державний суверенітет України». У своїй преамбулі цей документ проголосив «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Респуб­ліки в межах її території та незалежність і рівноправ­ність у зовнішніх зносинах». Від імені українського народу могла виступати тільки Верховна Рада. Те­риторія України в існуючих кордонах проголошу­валася недоторканною. Підкреслювалося також ви­ключне право українського народу на володіння, ко­ристування і розпорядження національним багат­ством України. По суті, Декларація створила осно­ву для республіканської законотворчості, незалеж­ності від союзного законодавства.

Логічним продовженням Декларації про держав­ний суверенітет став закон «Про економічну са­мостійність Української РСР», прийнятий 2 серп­ня того ж року. Головними принципами економіч­ної політики України було визнано: власність наро­ду республіки на її національне багатство і націо­нальний дохід; різноманітність і рівноправність різних форм власності та їх державний захист; пов­на господарська самостійність і свобода підприєм­ництва; введення національної грошової одиниці, са­мостійність регулювання грошового обігу; створен­ня національної митниці, захищеність внутрішньо­го ринку тощо.

Тим часом тривав спад виробництва в усіх галу­зях господарства. Відбувалося зниження продуктив­ності суспільної праці та падіння обсягів промислової продукції. Національний дохід у 1990 р. скоро­тився на 4%, а в 1991 - ще на 13%! Дефіцитом окрім промислових товарів стали м’ясо, молочні про­дукти, вершкове масло. Зростав «чорний ринок», знач­на частина продукції вивозилася за межі України. Підвищення роздрібних цін 2 квітня 1991 р. вдвічі(у січні 1992 р. вони вже перевищували рівень груд­ня 1990 р. у 8 разів, їх зростання щонайменше у 1,5 рази перевищувало зростання доходів) призвело до різкого погіршення життєвого рівня населення. Оскільки не було проведено належної індексації вкладів, це підвищення фактично знецінило всі на­громадження й залишило переважну частину насе­лення, особливо людей похилого віку, без заощаджень, зароблених роками важкої праці. Знижувалися якість і тривалість життя. Україна ще наприкінці 1980-х років стала єдиною республікою в СРСР, десмертність населення перевищувала народжуваність.

З метою подолання цих негативних явищ вжива­лися неординарні заходи. 1 листопада 1990 р. було запроваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами. У червні 1991 р. Верховна Рада України ліквідувала конт­роль над економікою України з боку центральних відомств. Загальносоюзна власність на територіїУкраїни була перетворена у республіканську. Ство­рювалися власна грошово-фінансова система, подат­кова і митна служби. Однак все це не змогло вряту­вати економіку України від подальшого розвалу.

У березні 1991 р. Україною прокотилися багато­тисячні шахтарські страйки. Поряд з економічними вимогами висувалися й політичні: надання Декла­рації про державний суверенітет України статусу конституційного закону, забезпечення реальної не­залежності усіх республік СРСР, відставка союзного та республіканського урядів. А вже у червні на все­українському з’їзді страйкових комітетів було вис­ловлено вимоги про вихід України зі складу СРСР, розпуск компартії, перевибори Верховної Ради Украї­ни тощо.

Аналогічні процеси відбувалися по всій території СРСР. Ставало очевидним, що імперія вичерпала свої можливості. Стагнація економіки переросла у тяж­ку кризу. Товарний голод, тотальний дефіцит посилювали соціальну напругу в суспільстві. Спробикремлівської верхівки розв’язати проблему силови­ми засобами зазнали невдачі.