2. Економіка України у роки другої світової війни та повоєнної відбудови Господарство України на першому етапі Другої світової війни

Початок Другої світової війни приніс Україні знач­ні територіальні зміни. Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Західна Волинь у 1939 р., а Північ­на Буковина і Південна Бессарабія у 1940 р.) були приєднані до Радянської України і СРСР в цілому.

Відразу ж після приєднання тут відбулися важ­ливі економічні зміни. Було ліквідовано приватну власність на основні засоби виробництва, націоналі­зовано поміщицькі землі, промислові підприємства, торгівлю і транспорт. Націоналізація майже 2 тис. промислових підприємств, переважна кількість яких були середніми і дрібними, призвела до зниження їхньої ефективності, що негативно позначилось на становищі значної частини населення. На селі здійснювалася експропріація власності заможного селянства, якого позбавляли землі, реманенту, худоби.

Водночас радянська влада асигнувала значні кош­ти на реконструкцію промислових підприємств. Зі східних районів направили ешелони з верстатами, обладнанням, машинами. Особливо велику увагу приділяли підприємствам харчової, легкої, місцевої промисловості. На початок німецько-радянської війни 1941 р. у Західній Україні фактично було ліквідовано безробіття. Будівництво і реконструк­ція фабрик і заводів збільшили потребу в робочих місцях. Одночасно розпочалося переселення робітни­ків у східні райони України. Так, з вересня 1939 р. по червень 1941 р. із Західної України на підприєм­ства Донбасу виїхало 17 тис. робітників.Обережність, з якою радянська влада зміцнювала свої позиції у Західній Україні, найкраще помітна у проведенніземельної реформи. Суцільна колекти­візація сільського господарства не становила її го­ловної мети. Конфісковані землеволодіння по­міщиків, монастирів і державних чиновників пере­давалися селянським комітетам, яким належало по­ділити її серед безземельних і малоземельних селян. До кінця 1939 р. було конфісковано майже третину всіх сільськогосподарських угідь. Але лише близько половини цієї площі роздали селянам. Решта мала послужити основою для створення радгоспів і колгос­пів. Колективізація сільських господарств розпоча­лася навесні 1940 р. До середини 1941 р. було колек­тивізовано близько 13% господарств. Західноукраїн­ські селяни не бажали йти до колгоспів, незважаючи на те, що колгоспникам надавалися величезні пільги й технічна допомога. Зі свого боку, радянська влада не наполягала на різкому збільшенні кількості кол­госпників. Вона здебільшого турбувалася про зміцнення захисту своїх західних кордонів. Важли­вішим за колективізацію сільського господарства для радянського режиму було встановлення контро­лю над потенційно ворожим йому суспільством.

Ця мета досягалася у першу чергу репресіями. Найбільш поширеним і страшним їхнім різнови­дом стала депортація. Тисячі уявних «ворогів наро­ду» без усякого попередження, суду чи навіть фор­мального звинувачення арештовували, заганяли у вагони для худоби й вивозили до Сибіру й Казахста­ну для невільницької праці у страхітливих умовах. Багато депортованих гинули, часом цілими сім’я­ми. Всього із Західної України в 1939—1940 рр. було вислано, за різними підрахунками, від 10 до 20% населення. Чимало невинних людей, яких німецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, було по-звірячому закатовано.

Головними жертвами радянських репресій у 1939— 1941 рр. стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики, військові посадники, найвідоміші громад­сько-політичні лідери. До початку німецько-радян­ської війни було проведено арешти власників фабрик і заводів, банків, заможних селян. Були репресо­вані активні діячі кооперативного руху, а коопера­тивні об’єднання «Центросоюз», «Центробанк», «Маслосоюз», «Народна торгівля» та інші одержавлені. Вони втратили свій кооперативний, самодіяльний ха­рактер і були включені у відповідні державні чи псевдокооперативні структури.

Поспіх в одержавленні засобів виробництва і торгівлі, коли, незважаючи на політичну та економі­чну недоцільність, було націоналізовано сотні дрібних, фактично ремісничих підприємств, а також демон­таж розгалуженої системи західноукраїнської коо­перації, надмірне скорочення приватної торговель­ної мережі, бюрократична неповороткість нових управлінських структур у сфері виробництва і обслу­говування привели до значних перебоїв у постачанні населення товарами першої необхідності. Дефіци­том стали білий хліб, м’ясо і м’ясопродукти, а в ок­ремих районах навіть сіль і мило. За порівняно не­значний час небачено виросли черги в магазинах, різко стрибнули вверх ринкові ціни, розцвіла спеку­ляція. Ці та інші упущення, що негативно вплинули на матеріальне становище населення, не кажучи вже про репресії, не могли не викликати, а в багатьох випадках і зміцнити політичні сумніви значної час­тини західноукраїнського суспільства.

Важким в умовах комуністичного режиму зали­шалося й становище населення східних областей України. Незважаючи, що на кінець 1930-х років масовий огульний терор припинився, його жахливі наслідки, передусім морально-психологічні травми продовжували справляти свій згубний вплив на су­спільство. Практично на будь-якому великому підприємстві відчувалася гостра нестача технічних спеціалістів і керівників промисловості. Залякана технічна інтелігенція у складних ситуаціях на ви­робництві боялася брати на себе відповідальність.

Труднощі в економіці командно-адміністративна система намагалася усунути притаманними їй на­казними методами. Так, за найменше порушення — прогул чи запізнення — людина звільнялася з робо­ти, а нерідко й позбавлялася волі. Іншим указом збільшувався робочий час, заборонявся самовільний вихід робітників і службовців з підприємств та установ. Трохи пізніше випуск неякісної і нестандартної продукції прирівняли до свідомого шкідництва. Водночас було вжито заходів до подальшого розгортання так званого «соціалістичного змагання». Неучасть у ньому почала розглядатися як ознака нелояльності.

На початку 1940-х років остаточно виявилося призначення щойно збудованої «матеріально-технічної бази соціалізму» як, по суті, потужного воєнно-про­мислового комплексу (на 1941 р. асигнування на оборону становили більше 43% державного бюджету). Причому українська промислова база була її на­ріжним каменем. На 1940 р. Україна видобувала 50,5% загальносоюзного видобутку вугілля, вироб­ляла 64,7% чавуну, 48,8 — сталі, 67,6 — залізної ] руди, 25,7 — електроенергії тощо. Завдяки кільком урожайним рокам, практично дармовій праці селян, а також запровадженню механізації, передових ме­тодів агрокультури в тому ж році колгоспи України дали понад 20% загальносоюзного виробництва то­варного хліба, 73% — цукру, 20% — м’яса та ін.

Однак, незважаючи на форсовані темпи індустріалізації та досягнення у ряді галузей важкої промисловості, їхні результати в значній мірі були зніве­льовані авантюрною політикою комуністичного ре­жиму на чолі з Й. Сталіним. Особливо це проявило­ся з початком німецько-радянської війни.