Труднощі післявоєнної відбудови

Відбудова зруйнованого війною господарства відбу­валася у надзвичайно складних умовах. За роки війни змінилася структура економіки. З усього, що було евакуйовано під час війни з України, поверта­лася незначна частина. За вивезене майно Україна не отримала ніякої компенсації. Натомість за нове обладнання, яке поступало в Україну після війни, доводилось платити з власного бюджету.

Завдяки героїчним зусиллям українського наро­ду вдалося досягти значних успіхів у відбудові зруй­нованого війною господарства. Щоправда, відбудова промисловості здійснювалася однобоко. Як і рані­ше, випереджуючими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, хронічно відставала харчова та легка промисловість. Вже на кінець війни пито­ма вага Донбасу в загальносоюзному видобутку вугіл­ля зросла до 26,7%. У 1945 р. Україна дала 18% загальносоюзного виробництва чавуну і 11,2% сталі. Всього до травня 1945 р. було відбудовано і введенов дію майже 3 тис. великих промислових підприємств України, що становило майже третину довоєнних виробничих потужностей. Було відбудовано Дніпрогес, заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», машинобудівні заводи Києва, Харкова, введено в дію газопровід Дашава—Київ. На кінець 1950 р. більше ніж до війни видобували залізної руди, виробляли прокату чорних металів, продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо.

Особливо складним у повоєнний період було ста­новище сільського господарства, яке внаслідок війни та колективної системи господарювання по­вністю деградувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової худоби, насіння, робочих рук: у селі залишилися в основному жінки і діти. Селян­ство, як і раніше, було найбільш ущемленою катего­рією тодішнього суспільства. Колгоспник був відчу­жений від засобів виробництва, від розподілу ство­реного ним продукту. Вироблена колгоспами про­дукція державою не закуповувалася, а фактично ви­лучалася методом продрозкладки. Оплата праці сільських виробників була символічною, а існували вони в основному за рахунок присадибних ділянок. Село не забезпечувалося пенсіями. У більшості кол­госпники не мали паспортів і без особливого дозво­лу не могли залишити села.

Катастрофу сільського господарства України довер­шила жорстока посуха, яка знищила врожай у півден­них областях республіки. Почався голод 1946— 1947 рр., який охопив мільйони жителів. України. За найскромнішими підрахунками, близько 800 тис. із них загинуло. Мільйони голодуючих, рятуючись від біди, ринули у західні області України. СРСР, як підтверджують найновіші дослідження, мав достатні резерви для забезпечення людей зерном. Однак У 1946—1947 рр., як і в 1921—1923 та 1932—1933 рр. добірну пшеницю вивозили за кордон, а населення і партія й уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР тільки 1946 р. становив 1,7 млн. т. що могло б стати суттєвою допомогою голодуючим регіонам(підраховано, що для боротьби з голодом Україні у 1946 р. потрібно було 150 тис. т зерна).При цьому поставки здійснювалися за цінами ниж­че світових і переважно в кредит.

Від голодної смерті багатьох східних українців врятувала допомога селян західноукраїнських обла­стей. Тут не було посухи, не знали вони й колгоспів. Західні українці чесно, по-християнськи виконали людський обов’язок перед земляками, які опинили­ся у безвихідному становищі. Але їхньої допомоги було недостатньо, оскільки масштаби катастрофи були надто великими.

До ЦК КП(б)У надходило багато листів з прохан­ням надати допомогу, продовольчу позику. Відміча­лися випадки людоїдства. «Кириченко, який був тоді секретарем Одеського обласного комітету партії, ска­зав мені, — зазначав М. Хрущов у мемуарах, тоді перший секретар ЦК КП(б)У, — що він їздив до од­ного з колгоспів перевіряти, як люди переносять зиму. Йому запропонували зайти до однієї жінки, яка працювала у цьому колгоспі. Ось як він розпов­ідав про це: «Я побачив жахливу картину. Жінка різала на частини труп своєї дитини, що лежала на столі. При цьому вона промовляла: «Манечку ми вже з’їли. Тепер ось засолимо Іванечка, протримає­мось ще трішечки. Уявляєш собі все це, ця жінка збожеволіла від голоду і зарізала власних дітей!»

Такий стан речей підштовхнув М. Хрущова до рішучих дій. Він наказав підготувати для уряду СРСР документ, який містив би об’єктивну оцінку продовольчої ситуації в республіці. М. Хрущов про­сив впровадити для південних областей продовольчі картки з метою забезпечення сільського населення продуктами харчування. Він ризикував, бо знав про невдоволення Сталіна тим фактом, що Україна не тільки не виконує планів хлібопостачання у союз­ний фонд, а й звертається з проханням нагодувати власне населення. У відповідь Сталін назвав М. Хру­щова «підозрілим елементом», але все ж дав вказів­ку виділити Україні продовольчу і насіннєву пози­ку, а також 140 млн крб для організації безплатного харчування населення. Хоча ця «допомога» була мізерною, але якоюсь мірою полегшувала становище українських селян південних областей

Після голоду 1946—1947 рр. розпочалося повільне піднесення сільського господарства. Проте підхід до розв’язання аграрних проблем залишався старим: форсування виробництва в умовах жорстокої центра­лізації та регламентації колгоспного життя. З ме­тою боротьби проти порушення Статуту сільськогос­подарської артілі в 1946 р. почали обмежувати при­садибні індивідуальні господарства. Введено грошові та натуральні податки, що призвели до знищення домашніх тварин, вирубування садів.

У 1947 р. перший секретар ЦК КПУ М. Хрущов розпочав в Україні гучний проект, який передбачав об’єднання колгоспів у так звані «агроміста», що тео­ретично мали сприяти високоефективному викори­станню гостродефіцитної сільськогосподарської тех­ніки. Проект також передбачав ліквідацію присадиб­них ділянок, з яких селяни отримували більшу части­ну продуктів харчування. Однак остання обставина викликала велике невдоволення серед населення, і і уряд змушений був відмовитися від проекту агроміст.

У цілому до початку 50-х років сільське господар­ство залишалося збитковим. Незважаючи на збіль­шення посівних площ, валова продукція землероб­ства становила лише 84% довоєнного рівня.

У грудні 1947 р. з метою зміцнення фінансів (ско­рочення грошової маси, випущеної під час війни) було здійсненогрошову реформу, яка ще більше погір­шила становище простого населення. Її проводили конфіскаційними методами. Старі гроші, що пере­бували в обігу, обмінювалися на нові у співвідно­шенні 10:1. Вклади в ощадних касах розміром до 3000 крб. переоцінювалися карбованець за карбова­нець, від 3000 до 10 000 крб. — з розрахунку 3:2, а понад 10 000 — зменшувалися наполовину. Облігації державних позик обмінювалися на облігації конвер­сійної двопроцентної позики 1948 р. у співвідношен­ні 3:1. Кошти колгоспів і кооперативних організацій обмінювались як 5:4, тобто вилучалось 20% їхніх грошових нагромаджень. Оскільки ці заходи при­звели до збільшення дотацій промисловості, то в 1949 р. було підвищено оптові ціни на засоби вироб­ництва та тарифи вантажоперевезень. 31 березня 1950 р. підвищено курс карбованця щодо іноземних валют, переведено його на власну золоту базу. Отже, радянський уряд боровся з інфляцією фактично за рахунок добробуту народу.

Значні зміни у перші повоєнні роки сталися в західних областях України. Тут розпочалися фор­сована ліквідація приватної власності, передусім на землю, примусове залучення селян до колгоспів, по­спішна індустріалізація. Враховуючи, що раніше Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина, Бессарабія і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав, за 5—10 років ці землі згідно з партійними постановами мали зрівнятися у промисловому відно­шенні зі східними областями УРСР.

В більших містах краю почали будувати заводи-гіганти: найбільший у Європі Жидачівський паперо­вий, Калуський хімічний комбінати, ряд заводів у Львові (автобусний, автонавантажувачів, кінескопів, телевізійний), Тернополі, Івано-Франківську, Чернівцях.

Крім цього, в західних областях розширювалися старі виробництва: видобуток нафти (район м. Доли­ни), природного газу (Дашавське, Угорське та інші родовища). У повоєнні роки відкриті перші пласти у Львівсько-Волинському кам’яновугільному басейні.

У цілому в 1950 р. промислове виробництво стано­вило 10% загальноукраїнського проти 3% у 1940 р. Швидкими темпами зростало число промислових робітників. Лише на Тернопільщині наприкінці 1950 р. їхня кількість була у 6,8 рази більшою ніж у 1940 р. Успіхи у розвитку промисловості свідчили про завершення процесу індустріалізації західних областей України. Доцільно вказати й на суттєві не­доліки у її проведенні. Індустріалізація здійснюва­лась бездумно, без врахування економічної доціль­ності, наявності сировини. Внаслідок такого підходу, наприклад, Львівський автобусний завод отримував комплектуючі з 560 підприємств СРСР і т. зв. країн народної демократії. Не бралися до уваги проблеми охорони навколишнього середовища, хімічні заводи будувалися в курортній зоні тощо.

У 1948—1949 рр. сталінський режим здійснив колективізацію сільського господарства. її проводили тим самим методом, що й у 30-х роках в УРСР: посилення податкового тиску на заможних селян, при­мус, депортація непокірних до Сибіру, Середньої Азії. На початку 1950 р. було колективізовано 96% селян­ських господарств і усуспільнено 99,4% орної землі. Отже, післявоєнна відбудова народного господар­ства здійснювалася шляхом жорстких командно-адміністративних методів управління, ігнорування інтересів простих людей. Поряд із вагомими успіха­ми, насамперед у галузях важкої промисловості, тем­пи розвитку харчової та легкої промисловості, сіль­ськогосподарського виробництва значно відставали, не задовольняли потреб населення у предметах спо­живання. Традиційне для радянського режиму нехту­вання випуском товарів широкого вжитку доходило до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба ставало проблемою. Характер­ною рисою повоєнної відбудови було й те, що еконо­мічний розвиток здійснювався переважно на екстен­сивній основі. Понад 70% робітників промислових підприємств України досягали норм виробітку пере­важно ручною працею. Ігнорування світового досвіду, ідеологічні амбіції завдавали великої шкоди в царині науково-технічного і соціального прогресу. Відомо, що США пропонували включити СРСР, у т. ч. й Україну, в план Маршалла, однак сталінський режим відмовився і переніс весь тягар відбудови на плечі трудівників.