? Питання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте розірвання шлюбу в державних органах реєстрації актів цивільного стану.

2. Які підстави розірвання шлюбу в судовому порядку ?

3. Які юридичні наслідки припинення шлюбу ?

4. В чому суть режиму окремого проживання подружжя ?

5. Назвіть підстави та порядок визнання шлюбу недійсним.

2.5. Відносини батьків і дітей

Підстави виникнення батьківських прав і обов’язків. На підставі ст.121 СК У походження дитини походження дитини від даної матері, як від батька, засвідчується свідоцтвом про її народження. Цей документ видається на підставі заяви матері, поданої до органу РАЦСу. До заяви мати повинна додати довідку медичного закладу про народження дитини, а також документ, що підтверджує особу матері. Викладений порядок встановлення походження дитини застосовується незалежно від того, народила мати дитину у шлюбі чи поза шлюбом.

Визначення походження дитини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою засвідчується записом про шлюб батьків (свідоцтвом про шлюб) та документами закладу охорон здоров’я про народження дружиною дитини. Для запису жінки, яка народила дитину, матір’ю не має значення, народилася дитина у зареєстрованому шлюбі або тоді, коли її батьки не перебували у ньому. Батьком дитини записується громадянин зазначений у свідоцтві про шлюб як чоловік її матері. При народженні дитини у зареєстрованому шлюбі не потрібна згода чоловіка матері дитини на запис її батьком (ст.122 СК У).

Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою (ст.123-128 СК У). Походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження нею дитини. Встановлення батьківства визначається:

1. за заявою матері та батька дитини;

2. за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини;

3. за рішенням суду.

Визнання батьківства за рішенням суду (ст.128 СК) проводиться за наявності спору щодо особи, яка є батьком дитини в тому випадку. Коли чоловік не визнає себе батьком дитини й навпаки, коли чоловік вважає себе батьком дитини, а цей факт оспорюється. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільно-процесуального кодексу України.

Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений матір’ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує її, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Пред’явити цей позов може й особа, яка вважає себе батьком дитини.

Позов про визнання батьківства може бути прийнятий судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено її матір’ю, яка не перебуває у шлюбі, і не має спільної заяви батьків дитини, її батька або рішення суду про встановлення батьківства.

Оспорювання батьківства (материнства) – це не визнання особою реєстрації себе як батька (матері) дитини. Особа, яка записана батьком дитини, має право оспорити своє батьківство і повинна довести відсутність кровного споріднення між собою і дитиною, батьком якої вона записана, а також повинна довести що на момент вчинення запису про народження дитини вона не знала, що не є батьком дитини.

Оспорювання батьківства можливе тільки з моменту народження дитини й до досягнення нею повноліття, може бути здійснене протягом цього часу тільки якщо дитина є живою.

Оспорювання батьківства можливе також і з боку наступних осіб:

1. спадкоємців особи, яка записана батьком дитини (ст.137 СК);

2. матері дитини щодо батьківства свого чоловіка (ст.138 СК).

Жінка, яка народила дитину у шлюбі, має право оспорити батьківство свого чоловіка це можливе за наявності заяви іншої особи про визнання свого батьківства щодо цієї дитини.

На підставі ст.139 СК У жінка, яка записана матір’ю дитини, може оспорити своє материнство. У позові зазначаються дві вимоги:

• про не визнання материнства жінки, яка записана матір’ю дитини;

• про визнання свого материнства.

Не має права оспорювати материнство жінка, якій було імплантовано зародок, зачатий подружжям (сурогатна матір), а також жінка яка є донором яйцеклітини для зародка, імплантованого в організм іншої жінки (ч.2,3 ст.123 СК).

Підстави, порядок та наслідки позбавлення батьківських прав. Ст.164 СК визначає підстави позбавлення батьківських прав:

1. Відмова без поважних причин забрати свою дитину з пологового будинку (відділення) або з іншої лікувальної, виховної установи і не виявлення протягом шести місяців щодо неї батьківського піклування.

2. Ухилення від виконання батьками своїх обов’язків щодо виховання дитини.

3. Жорстоке поводження з дитиною.

4. Якщо батьки є хронічними алкоголіками або наркоманами.

5. Вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування, до бродяжництва.

6. Засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Згідно зі ст.166 СК особа, позбавлена батьківських прав:

• Втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання;

• Перестає бути законним представником дитини;

• Втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям із дітьми;

• Не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;

• Не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності;

• Втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

Поновлення батьківських прав. Батьківські права батьків або одного з них можуть бути поновлені, якщо ці особи змінили свою поведінку щододитини або вилікувались від алкоголізму чи наркоманії. Питаня про поновлення батьківських прав вирішується судом за позовом позбавленої їх особи. Особа, яка пред’явила позов, має довести, що її поведінка змінилась і що вона може забезпечити належне виховання дитни.

Для розгляду судом справи про поновлення батьківських прав необхідний письмовий висновок органу опіки та піклування. Така справа розглядається за участю представника цього органу та прокурора. Суд повинен перевірити, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для цього, з’ясувати, чи може ця особа створити нормальні умови для виховання дитини (ст.169 СК).

Суд зобов’язаний з’ясувати думку другого з батьків (якщо той не позбавлених батьківських прав) про можливість поновлення батьківських прав заявника. Має також враховуватись думка дитини і осіб, яким вона передана на виховання. Якщо суд переконається, що поновлення батьківських прав особи, позбаленої їх, відповідає інтересам дитини, він постановляє рішення про поновлення цих прав. Копія судового рішення надсилається до органу опіки та піклування.

Повторне звернення з позовом про поновлення батьківських прав допускається не раніше як через рік після відмови у задоволенні позову. Поновлення батьківських прав можливе лше до досягнення дитиною повноліття (ч.3 ст.169 СК).

Позов про поновлення батьківських прав, поданий особою, дитина якої усиновлена, не може бути задоволений, якщо усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом (ч.2 ст.169 СК).

Відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав. Відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав може провадитись за рішенням суду внаслідок як винної, так і не винної (наприклад, через психічну хворобу) поведінки цих осіб. Підставою для цього є наявність небезпеки для життя, здоров’я і морального виховання дитини у разі залишення її у батьків або в одного з них. Відібрання дитини провадиться у судовому порядку (ст.170 СК).

Відібрання дитини від батьків або одного з них без позбалення їх батьківських прав відрізняється за своїми правовими наслідками від позбавлення цих осіб батьківських прав, а саме:

• батьки не позбавляються батьківських прав;

• їх батьківські права обмежуються, а здійсненя окремих прав припиняється (вони не можуть здійснювати право на виховання дитини, вирішувати питання, пов’язані з її навчанням та місцем проживання дитини);

• припиняється виплата аліментів на дитину;

• батьки не можуть представляти інтереси дитини, управляти її майном;

• вони не втрачають права на одержання в майбутньому аліментів від дитини, а також на спадкування після її смерті.

Як правило, відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав є тимчасовим заходом на відміну від позбавлення цих осіб батьківських прав. Тому якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити рішення про поверненя їм дитини.

Суть майнових правовідносин у сім’ї. Сімейно-правові відносини поділяються на дві групи:

1. правовідносини з приводу майна;

2. аліментні правовідносини.

Згідно з ч.1 ст.173 СК батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків.

Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов’язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей (ст.59, 176-179 СК).

Аліментні правовідносини батьків та дітей – це правовідносини, в яких одна сторона зобов’язана надати другій стороні утримання на підставах і в порядку, що встановлені законом, а друга сторона вправі вимагати виконання такого обов’язку. Правовідносини батьків і дітей щодо утримання можна поділити на дві групи:

1) аліментні зобов’язання батьків щодо утримання дитини, до яких входять зобов’язання батьків щодо утримання дитини до досягнення нею повноліття (ст.180 СК):

а) зобов’язання батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина, що продовжують навчання й у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст.199 СК);

б) зобов’язання батьків щодо утримання непрацездатних повнолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст.198 СК);

в) зобов’язання батьків брати участь у додаткових витратах на неповнолітню дитину, що викликані особливими обставинами (ст.185 СК).

2) аліментні зобов’язання повнолітніх дітей щодо утримання батьків, які складаються з зобов’язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги (ст.202 СК); зобов’язання повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою чи інвалідністю, немічністю (ст.203, 206 СК).