24.Пікорнавіруси, біологічні властивості,основні представники. Загальна характеристика захворювання.Фармакологічні препарати для діагностики,лікування та профілактики.

Пікорнавіруси (від ісп. pico — мала величина і RNA, скорочене від англ. ribonucleic acid — рибонуклеїнова кислота(РНК)) — родина одноланцюгових, позбавлених суперкапсидної оболонки РНК-вірусів.

Родина складається з 9 родів: Enterovirus, Rhinovirus, Hepatovirus, Aphthovirus, Parechovirus, Erbovirus, Kobuvirus, Teschovirus. Представники 5 родів - Enterovirus, Rhinovirus, Hepatovirus, Parechovirus, Kobuvirus - викликають захворювання у людини.

Розмножуються в цитоплазмі клітин бактерій, рослин, тварин і людини. Найдрібніші з відомих вірусів (діаметром до 30 нм). Серед пікорнавірусів найкраще вивчені ентеровіруси, що мешкають в кишечнику людини і тварин. Багато з них, наприклад вірус поліомієліту, можуть пригнічувати центральну нервову систему. До пікорнавірусів відносяться також вірус ящура, мишачого енцефаліту, риновіруси (викликають катар верхніх дихальних шляхів у людини і тварин), вірус жовтої мозаїки турнепсу та інші.

Поліомієліт (від дав.-гр. πολιός — сірий та дав.-гр. µυελός — спинний мозок) — дитячий спинномозковий параліч, гостре вірусне захворювання, яке зумовлене ураженням сірої речовини спинного мозку поліовірусом та характеризується переважною патологією центральної нервової системи

збудник поліомієліту (poliovirus hominis) відноситься до групи пікорнавірусів родини ентеровірусів (кишкових вірусів) та існує у вигляді 3 незалежних типів (I, II і III). Розміри вірусу — 8—12 нм, містить РНК. Стійкий у зовнішньому середовищі (у воді зберігається до 100 діб, у випорожненнях — до 6 міс), добре переносить замороження, висушення. Не руйнується травним соком та антибіотиками. Культивується на клітковинних культурах, характерна цитопатогенна дія. Гине при кип'ятінні, під впливом ультрафіолетового опромінення та дезінфекуючих засобів.

Діагностика

Ідентифікація збудника поліомієліту має особливе значення, оскільки численні ентеровіруси й герпесвіруси здатні викликати схожі наслідки. Матеріали для досліджень — кров іспинномозкова рідина.

Виділення збудника поліомієліту проводять в первинних культурах тканини (ембріони) або культурах клітин HeLa, Нер-2, СОЦ та ін. Ідентифікацію поліовірусів здійснюють за цитопатичним ефектом і в РН з типовою аптчсивороткою.

Вірусоспецифічні AT щодо поліомієліту визначають у сироватці та СМР; виявлення високих титрів IgM вказує на наявність інфекції.

Головну роль у профілактиці поліомієліту відіграє вакцинація. Специфічна профілактика поліомієліту здійснюється за допомогою вакцин Солкаі Себіна. Крім вакцинації, ВООЗ в 1988 році дала такі рекомендації з профілактики:

• Домогтися широкого охоплення вакцинацією немовлят, для того щоб скоротити кількість сприйнятливих до поліомієліту дітей;

• Заснувати два загальнонаціональні дні для імунізації дітей молодше 5 років;

• Організувати кампанії з імунізації вдома;

• Організувати систему нагляду за епідеміологією поліомієліту в різних країнах.

профілактика

За критеріями ВООЗ для вакцинасоційованого поліомієліту характерно:

• початок захворювання не раніше 4-х і не пізніше 30-х діб після вакцинації пероральною живою вакциною;

• для тих, що контактували з вакцинованим — початок захворювання до 60-х діб;

• розвиток асиметричних, переважно проксимальних млявих парезів та / або паралічів без порушення чутливості з ранніми атрофіями в перші 3 доби хвороби;

• стійкі залишкові явища через 2 місяці;

• відсутність прогредієнтності захворювання;

• антигенна подібність виділеного вірусу з вакцинним; чотириразове наростання титру антитіл. Ступінь ризику оцінена комітетом ВООЗ для реципієнтів вакцини в показниках 0, 087-2, 288, для тих, що контактували з вакцинованими — 0, 135-0, 645 на 1 млн щеплених. За висновком спеціального комітету ВООЗ з поліомієліту, вакцина Себіна є найбезпечнішою з усіх застосовуваних у даний час.

Встановлено, що у пацієнтів з вакцинасоційованим поліомієлітом зазвичай виявляють імунодефіцитні стани. Виділення вакцинного штаму вірусу у них відбувається довгостроково, більше півроку, тоді як у здорових осіб цей процес триває до 2-3 місяців.

При підозрі на вакцинасоційовані випадки гострого поліомієліту обов'язково слід проводити диферент.

Ехо віруси

ECHO-віруси (enteric cytopathogenic human orphan viruses - кишкові цитопатична «сирітські» віруси людини) - група дрібних містять РНК вірусів, що відносяться до сімейства пікорнавірусів.

ехо-вірус розвивається непропорційно у чоловіків і дітей. Інфекція протягом перших двох тижнів після народження може викликати руйнацію і потенційно смертельне захворювання. У цій популяції, смерть зазвичай є результатом переважної печінкової недостатності або міокардиту, а не інфекції центральної нервової системи. Старші діти та дорослі мають кращий прогноз. Міокардит є найчастішим ускладненням у дорослих. Ехо-вірус, як і інші Коксакі Ентеровіруси А і Б, як правило, призводить до м'якого, неспецифічного захворювання з низькою температурою. Ехо-вірус може також виробити висип, який розповсюджується від лиця до шиї, верхніх кінцівок і грудної клітки. Лабораторна діагностика здійснюється з із введенням сироваткових антитіл до Ехо-вірусу.

Вірус поліомієліту. АГ будова. Є 3 серотипи поліовірусів. До поліовірусів типу І відносяться штами, які патогенні для людини і мавпи; типу ІІ – штами, які визивають захв у людини, мавпи і гризунів; типу ІІІ – патогенні тільки для людини і мавп, імунологічно відрізн від перших 2 типів. Він добре культивується на клітинах нирок людини й мавп, фібробластах, HeLa, викликаючи цитопатичну дію. Відомо три типи поліовірусу (І, ІІ, ІІІ). Резистентність їх у зовнішньому середов. досить велика. У каналізаційних водах і фекаліях при 0 °С вони виживають протягом місяця, при 55 °С гинуть ч/з 30 хв. Кип’ятіння знищує їх майже миттєво. Проте вони чутливі до дії формаліну, хлораміну й інших дезинфектантів. Джерелом інф в природі є хворі люди й вірусоносії. Зараж. відбувається фекально-оральним, рідше повітряно-краплинним способом. Збудник передається ч/з забруднеунy воду, харчові продукти. Його можуть переносити мухи. Вірус розмножується в ротовій порожнині, глотці, кишечнику, проникає в лімфатичні утвори цих органів. Звідси він поступає в кров (вірусемія) і ЦНС.

Інкубаційний період триває 7-14 днів. Найчастіше хворіють діти до 7 років. Розрізняють абортивну, непаралітичну й паралітичну форми захв.. Після перенесеної хв. виникає стійкий типоспецифічний імунітет, зумовлений секреторним IgA, місцевою резистентністю слизової оболонки кишечника.

Лаб. діагн - виділення та ідентифікації вірусів із випорожнень, змивів з носоглотки, крові. Застосовують методи прямої імунофлуоресценції та електронної мікроскопії. Серодіагностика - РЗК, реакції нейтралізації ЦПД за методом парних сироваток. Останнім часом впроваджують метод ІФА й моноклональних антитіл.

Для специфічної профіл. використ вбиту вакцину Солка і живу вакцину Сейбіна. Жива вакцина має ряд переваг перед вбитою. Вона забезпечує як загальний, так і місцевий імунітет кишечника. Вакцину вводять ч/з рот, що значно полегшує її використання. Для пасивної імунізації застосовують Ig.