2.12. Громадянське суспільство. Історико-правові аспекти

Держава, як відомо, постає насамперед формою органі­зації суспільства, основним суб'єктом якого є людські ін­дивіди. Від їхньої соціально-політичної, правової зрілості залежить сила і міць будь-якої держави, а правової у першу чергу. її буттєвість вимагає того, щоб громадяни були не тільки об'єктами владних розпоряджень, виконавцем існу­ючих у даній державі законів, але й свідомими суб'єктами власних прав, своїх повноважень, визначених як правовим законом, так і нормами загальнолюдської моралі. Тобто, щоб вони мали розвинену громадянську свідомість як умо­ву і наслідок буття громадянського суспільства, уявлення про яке формується в органічному зв'язку з ідеєю правової держави.

Історично ідея громадянського суспільства сягає полі­тично-правової думки античності, зокрема творчості Цице­рона, коли закладались основи уявлень про громадянство. Термін «громадянське суспільство» пов'язаний із латинсь­ким словом civis (громадянин) у розумінні члена римської громадянської общини (civitas) й основного суб'єкту тоді­шніх приватно-правових (а не публічно-владних) відносин згідно римського громадянського права. Звідси й просте­жується близькість понять громадянин (civis) і громадянсь­кий (civitas).

Водночас звернемо увагу й на деяку парадоксальність терміну «громадянське суспільство», зміст якого не відпо­відає назві. Річ у тім, що співтовариством громадян є не громадянське суспільство, а держава як політичний фено­мен. У сфері ж громадянського суспільства (всупереч назві) діють не громадяни як суб'єкти публічно-владних відносин і публічного права, а приватні особи зі своїми інтересами, суб'єкти приватного права, учасники громадянсько-право­вих відносин.

Широкого поширення поняття «громадянське суспіль­ство» набуло після перемоги Французької буржуазної ре­волюції XVIII ст., що поклала край становому поділу сус­пільства і проголосила Декларацію прав людини і громадя­нина. Становлення громадянського суспільства нерозривно

56

57

пов'язане з процесом правового регулювання взаємовідно­син між собою, суспільством і державою.

В основі уявлень про громадянське суспільство лежить положення Гегеля про розрізнення, яке він проводив між державою і суспільством. До цього, починаючи з античних часів, ці поняття були синонімічними, навіть тотожними.

Необхідність такого розрізнення випливала з гегелівсь­кої концепції індивідуального «я». Індивід, на переконання Гегеля, здобуває свободу лише у процесі саморозкриття, до якого причетні всі оточуючі його інстанції, в першу чергу сім'я (родина). Стосунки ж індивіда і родини базуються на зобов'язаннях «природного благочестя». Річ у тім, що між батьками і дітьми не можливий договір, згідно якого б ба­тьки зобов'язувались зачати і виховувати дітей в обмін на їх майбутні любов і захист. Тож у стосунках між ними іс­нують взаємні природні зобов'язання, що глибоко перепле­тені зі свободою індивідів, особливо в міру його подорос-лішання, коли власне «я» вимагає вже ширшого діапазону дій. Межі «природного благочестя» стають «тісними». Ін­дивідові потрібна сфера вільної діяльності, де він може по­рівняти свою волю з волею інших й утвердитися у справед­ливих взаєминах. Ця сфера є сферою згоди, а отже, догово­ру, яку Гегель і називає «громадянським суспільством». Вона постає ланкою несформованого об'єднання, яке оточує і надає тотожності родині (сім'ї), оскільки його сутність постає у взаємному визначенні обов'язків, які закорінені в індивідуальному виборі.

Ідея громадянського суспільства звісно не була наслід­ком чисто спекулятивного теоретичного пошуку. Вона -своєрідне відображення об'єктивного процесу зрілості різ­них сфер суспільного життя, їхньої диференціації, станов­лення в якості самостійної данності стосовно держави, на­слідок довготривалого процесу вдосконалення всіх без ви­ключення сторін людської життєдіяльності. Як і правова держава, громадянське суспільство виникає на стадії інду­стріального розвитку виробництва, появі широкого спектру особистих прав і свобод і вінчає появу водночас нового ти­пу особи, нового типу колективності й нового типу відно­син між особою, суспільством і державою.

Громадянське суспільство - це суспільство, в якому має місце і постійно розширюється сфера вільного волевияв­лення, яка сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу лю­дей і досягається через систему інституцій і відносин, що покликані забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і їх об'єднань, причому компетенція державного

втручання в їхню діяльність обмежена до мінімуму і чітко означена.

Як певна сукупність відносин між людьми й форм ор­ганізації їх спільного життя, в яких вони беруть безпосере­дню участь, добровільно вносячи в них свою ініціативу й свою відповідальність, громадянське суспільство ставить особливо високі вимоги щодо своїх членів, потребуючи високого рівня їхньої духовності, відносин, збагачених лю­бов'ю та повагою і особливо міцної правосвідомості на принципах волі, без чого неможливо не лише самому жити у правовому полі, але й вступати у взаємини з іншими лю­дьми. Правосвідомість же вимагає глибокого і всебічного знання законів, яке високо цінував ще великий Платон, вважаючи не випадковою співзвучність божественного і чудодійного закону (nomos) та розуму (noys). На його думку, з усіх наук, якими займається людина, найбільше сприяє її вдосконаленню наука про закони. У цьому зв'язку він постійно рекомендував вивчати праці з права.

Високі вимоги щодо якісності своїх громадян виплива­ють із характерних рис громадянського суспільства, які проявляються, в першу чергу, в новому, асоціативного (від лат. associatio - сполучення, з'єднання) характер зв'язків і відносин між людьми. Це означає, що в такому суспільстві люди та їхні добровільні об'єднання (групи) мають реаль­ну, гарантовану державою можливість вільно об'єднува­тись для досягнення спільної мети. Асоціативний тип коле­ктивності (на противагу колективності традиційного суспі­льства) забезпечується усвідомленням належності людей до загальної культури, єдності їх інтересів і прагнень, доці­льності вибраних засобів і методів досягнення мети тощо. Все це неодмінно передбачає самостійність індивіда, його незалежність від зовнішнього тиску, здатність розрахову­вати на власні сили, а отже, на більш відповідальне став­лення до співтовариства рівних та нерівних собі індивідів.

Тож основу громадянського суспільства становлять правосвідомі вільні громадяни та їх добровільні об'єднання, існування яких регулює не політична влада, а самоуправ­ління, вільне волевиявлення громадян і правовий закон.

Громадянське суспільство має складну і плинну струк­туру: це комплекс соціальних груп, приватних осіб, їх асо­ціацій та інститутів (включаючи сім'ю, школу, церкву, до­бровільні об'єднання за професійними, віковими, творчими та іншими інтересами, різноманітні клуби, спілки, товарис­тва, громадські організації, рухи, політичні партії), взаємо­дія яких регулюється громадянським правом.

58

59

Наявність громадянського суспільства забезпечує інди­відуальний простір для самореалізації поза державними структурами. Тому таке суспільство часто розглядають як сферу суспільного буття, не охоплену безпосередньо діяль­ністю держави. Але вони не взаємоізольовані, а, навпаки, взаємно доповнюють одне одного. Громадянське суспільст­во сприяє виникненню й конденсації громадських ініціатив, які живлять підтримують, корегують діяльність державного організму. У процесі становлення і розвитку громадянсько­го суспільства відбувається заміна архаїчних, традиційних форм регулювання життєдіяльності людей, утверджуються демократичні, правові норми у всіх сферах суспільного життя. Тож громадянське суспільство і правова держава складають єдине ціле і виражають міру демократизації по­літичного життя і політичної системи як її інституційно-правового механізму.