7.1. Поняття культури та цивілізації

Дослідження проблеми культури завжди актуально і ця сфера найбільш насичена науковими дефініціями, визна­ченнями, трактуваннями. Тому на сьогоднішній день існує близько однієї тисячі визначень культури.

£_Спово «культура», що походить від якості сільськогос­подарської праці, рівня обробітку грунту, означає здобуїки, (якісні та й неякісні).народу, результати його різномадіщої діяльності. Культура в однині не існує. Налічується близько сотні видів культур та субкультур. Серед них: правова культура, філософська культура, культура правовідносин, культурологія права тощо./Тобто все, що нас оточує, а та­кож інтелектуальний потенціал кожної людини - це окремі елементи загальної культури?}

Звичайно, людина отримує ці здобутки двома видами зусиль: фізичними та інтелектуальними. У першому випад­ку - це матеріальна сфера культури, а в другому - немате­ріальна (відносна, духовна). Слід зауважити, що в чистому, ідеальному виді ці зусилля (та й сфери) не завжди зустрі­чаються. Адже фізичним зусиллям передують інтелекту­альні: перш, ніж виготовити якусь річ, людина обмірковує її, складає певні варіанти і вибирає найоптимальніші. Така конструкторська діяльність перед фізичною є обов'язковою у більшості випадків.

Г~Право є результатом людських розумових діянь, інтелек­туальним витвором, тобто культурним феноменоіСІКрім то­го, право є національним феноменом, оскільки досягнення

US

людини здійснюється у певному «ментальному коридорі», тобто у способі мислення та життєдіяльності окремого етно­су, нації чи народу. Іншими словами, у праві враховуються національні потреби, тому існує таке поняття як «національ­не право», «міжнародне право», «європейське право» і т. д.

Право є історичним феноменом, оскільки відображає іс­торичний шлях суспільного розвитку нації чи декількох на­ції. Цей феномен (як й інші) зазнає систематичних змін. Він попадає під вплив як революцій, так і еволюцій. Тому так чи інакше право доцільно розглядати у філософсько-культурно­му контексті, який відображає етно-національну діяльність.

Невіддільним від культури є поняття «цивілізація», що відображає суспільний продукт, гідність та вихованість людини. Цивілізація означає не тільки рівень суспільного розвитку матеріальної та нематеріальної культури, а й вка­зує на історичні типи культур. Вона за своїм змістом на­ближається до поняття культури, але це різні речі.

Передусім цивілізація виступає наслідком культури, її продуктом, впровадженням культурних здобутків у життя. Скоріше всього цивілізація є відбитком привнесення людсь­кої (створеної людиною) культури у природну культуру, а не її підміною чи заміною. Цивілізація виникає шляхом засво­єння досягнень однією культурою здобутків інших культур, що значно економить культурні зусилля. Цивілізація є тим­часовим явищем, вона означає перетворену, окультурену лю­диною природу; засоби цього перетворення; соціальну куль­туру; людину, яка засвоїла духовну та інші види культур.

Культура потребує цивілізації так, як душа потребує ті­ла (зауважимо, що можуть існувати: культура без цивіліза­ції і душа без тіла). Культура призначена для постійного підживлення цивілізації, інакше остання стане на шлях за­перечення, руйнації, нехтування культурою.

Загалом рівень цивілізації не обов'язково збігається з рівнем культури суспільства чи окремої особи. Це пояс­нюється тим, що/культура спрямована на безперервний духовний розвиток членів суспільства, а цивілізація, як правило,- на фізичнииГТіричина криється в тому, що ци­вілізацією інколи нехтується використання здобутків окремих видів культур. Це просліджується на прикладі того, що культуру творять здебільшого етноси, а нації, як правило, утворюють цивілізацію. Тому при розкритті змі­сту цивілізованого суспільства та цивілізованого право­порядку необхідно враховувати культурний чинник. Такі розбіжності між культурою та цивілізацією щоразу поси­люються. Проте проблема взаємодії культури і природи є

119

традиційною, вона появилась разом із зародженням куль­тури і має таку ж давню історію, як і сама духовна куль­тура людства. Тобто, проблема гармонії культури і при­роди,- це проблема вічна, яку і прагне вирішити людство. Звичайно, для цього потрібні різні модифікації, «реконст­рукції», «налаштування», що стосується не природи, а пе­редусім людини. І взагалі гносеологія культури особи по­лягає в онтології Всесвіту.

Культура окремої особи не є щось механічно привнесе­не ззовні. Це значною мірою віддзеркалення суспільного стану виробництва, соціальної структури суспільства. Тобто справжня культура твориться власними зусиллями, системою життєвих смислів суб'єкта, що реалізується у засобах та результатах його діяльності. Тому жодна особа, жодна спільнота не позбавлені повністю культури, адже кожен творить своє, хоча інколи й суперечливе суспільст­ву, що породжує певні наслідки.

Зауважимо, що в силу різних причин з'являються різно­манітні культурні феномени. Ці феномени в окремих випад­ках претендують на автономну самостійність, утворивши окрему групу здобутків, які називаються субкультурою.

Субкультури можуть утворюватись внаслідок таких осно­вних групувань: професійних, національних, соціальних, нау­кових, галузевих, внутрігалузевих тощо. На основі цього з'яв­ляються певні види культур: професійна культура, екологічна культура, політична культура, правова культура тощо. Тобто поняття «субкультура» і «вид культури» є різними поняттями. (У цілому культура - це уміле використання природи, обережне перетворення матеріалів і духовної інформації^ Тим самим народжується не абстрактна культура, а певні її види, форми, субкультури, які відображають специфіку фі­зичної та інтелектуальної діяльності людини. При цьому лю­дина не повинна прямувати до оволодіння природою чи до стану надбудови над природою, чи до її перебудови. На це не здатний людський інтелект. Людина є лише необхідною ланкою поєднання природи з культурою. В жодному випад­ку культура не повинна йти на розрив із природою, Всесві­том. Тут діє закон підкорення і творчого використання.