2.1. Сутність права

Центральним поняттям філософії права, як вже можна було переконатись, є «право» (від. лат. ins). Тому не буде перебільшенням твердження про те, що відповідь на запи­тання «що таке право?» має фундаментальне значення для філософії права. Відразу зазначимо, що єдиної вичерпної відповіді не існує. Його пошук, не дивлячись на наявність глибоких минулих і сучасних досліджень, лишається акту­альним і відкритим для подальших відкриттів, які б набли­зили нас до бажаної правової істини, істини стосовно права. Та все ж на основі узагальнень різних визначень права, які репрезентують собою різні напрями вияву його природи, але виражають єдину сутність права можна виокремити наступні дефініції: право - це принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах; право - це загальна та необхідна форма свободи у суспільних відносинах людей; право - це загальна справедливість. Не дивлячись на деякі власне зов­нішні особливості, наведені визначення характеризуються внутрішньою смисловою рівноцінністю, оскільки формальна рівність передбачає такою ж мірою свободу і справедливість, як останнє - свободу і рівність. Тож смисловими компонен-

тами права, його об'єктивними сутнісними властивостями, принципами, є формальна рівність, єдиний масштаб, рівна міра свободи індивідів та загальної справедливості, які в ці­лому виражають природу, сенс і специфіку права, фіксують розуміння права як самостійної сутності.

Поняття «рівність» репрезентує певну абстракцію, тобто є наслідком свідомого абстрагування від тих відмінностей, які властиві об'єктам, що зрівнюються. Зрівнювання пере­дбачає відмінності зрівнювальних об'єктів і водночас їх не-суттєвість з точки зору відповідного критерію зрівнювання.

Критерієм правового зрівнювання різних людей є сво­бода індивіда у суспільних відношеннях, що визнається і утверджується у формі його правоздатності і право-суб'єктності. У цьому полягає специфіка правової рівності і права взагалі.

Правова рівність - це рівність рівних і незалежних один від одного суб'єктів права за загальним для всіх масшта­бом, єдиною нормою та рівною мірою. Там же, де існує поділ людей на вільних і невільних, останні є не суб'єк­тами, а об'єктами права і на них принцип правової рівності не поширюється.

Правова рівність - це рівність вільних і рівність у сво­боді, загальний масштаб і рівна міра свободи індивідів. Право діє і промовляє до нас мовою і засобами такої рівно­сті і завдяки цьому виступає загальною та необхідною формою буття, виразу і реалізації свободи у процесі спіль­ної життєдіяльності людей.

Правова рівність, як і будь-яка інша рівність, абстраго­вана від реальних, фактичних відмінностей тих, кого вона зрівнює, а тому вона має формальний характер.

Право як форма відносин за принципом рівності не усу­ває (та й не може усувати) наявних початкових відміннос­тей між людьми, а лише їх формалізує, упорядковує за єди­ним критерієм, трансформує невизначені фактичні відмін­ності індивідів. Власне у цьому й полягає специфіка, сенс межі і цінності правової форми опосередкування, регуляції й упорядкування суспільних відносин. Формально право -це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість на­бути (у згоді з загальним масштабом і рівною мірою право­вої регуляції) своє, індивідуально-визначене право на да­ний об'єкт. За умов формальної рівності і різної правоздат­ності різних людей їхні реально набуті права неодмінно (в силу відмінностей між самими людьми, їхніми реальними можливостями, умовами та обставинами їхнього життя то­що) будуть нерівними: життєві (фактичні) відмінності, під-

ю

11

дані виміру та оцінці права з його однаково загальним ма­сштабом і різною мірою, дають відмінності у підсумку від­мінності у набутих, особисто належних конкретному об'єкту правах. Відмінності в набутих правах у різних осіб - необхідний результат якраз дотримання, а не пору­шення принципу формальної правової рівності цих осіб, їх рівної правоздатності.

Право - це лише рівний для різних людей формалізова­ний шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їхнє роздавання порівно кожному. Не дивлячись на те, що на різних етапах історичного розвитку права, змінюєть­ся обсяг і зміст, місце і роль принципу правової рівності у суспільному житті, все ж він має універсальне значення для всіх історичних типів і форм права і виражає специфіку і відмітну особливість правового способу регулювання сус­пільних відносин вільних людей. Скрізь, де діє принцип формальної рівності, там має місце правове начало і право­вий спосіб регуляції. Де діє право, там є принцип правової рівності. Де відсутній принцип рівності, там відсутнє право як таке. Тобто існує внутрішній взаємозв'язок правової рі­вності і всезагальності правової форми. Остання не є пев­ною випадковістю, чимось чисто зовнішнім стосовно пра­ва. Вона - єдино можливий спосіб виразу суті відносин, що охоплюються й регулюються правом - міри свободи інди­відів за єдиним масштабом різною мірою. Останнє вимі­рює, оформляє свободу індивідів, свободу в людських вза­ємовідносинах.

Дозволи і заборони, що їх продукує право, формують нормативну структуру свободи у суспільному бутті людей, межі досягнутої свободи, кордони між свободою і несвобо­дою на відповідному етапі суспільного розвитку.

Свобода є доволі складним явищем як для розуміння, так особливо і для практичного втілення у формах, нормах, інститутах, відносинах суспільного життя. У своєму праг­ненні від несвободи до свободи чи до більш вищого рівня свободи люди не мають ні вродженого досвіду свободи, ані чіткого розуміння якісності так жаданого стану (свободи). Монтеск'є, що мав чи не найясніші уявлення про складно­щі суспільної філософії, у праці «Дух законів» (1748 р.) зазначив, що слово «свобода», як жодне з інших, має надз­вичайно велику кількість значень. Одні називають свобо­дою легку можливість скинути того, хто має тиранічну владу; інші - право вибирати того, кому вони повинні під­корятися; треті - право носити зброю та чинити насилля; четверті - її вбачають у привілеї бути керованими особою

їхньої національності тощо. Тож на перший погляд склада­ється враження про свободу як своєрідний шматок глини, одержавши який можна буде виліпити будь-яку фігуру, об­раз за актуальним велінням душі чи уяви. Насправді ж сво­бода приходить у світ і утверджується в ньому в дещо незримому, але чітко означеному одязі права: у формі пра­вопорядку, відповідальності дозволів і заборон, правопо­рушень. Саме така реальна буттєвість свободи. Неправова (безправна) свобода, свобода без всезагального масштабу і єдиної міри, тобто «свобода» без рівності - це ідеологія елітарних привілеїв, а так звана «рівність» без свободи -ідеологія рабів, пригнічених мас із їхніми вимогами ілюзо­рної «фактичної рівності», підміною рівності зрівнялівкою. Тож або свобода у правовій формі, або свавілля, тиранія, насилля, в колі яких немає місця принципу права. Свобода та її значення у людському бутті нерозривно пов'язані з місцем і роллю права у суспільному житті. Неухильне про­гресуюче вивільнення людей від різних форм залежності, гніту чи тиску це водночас і прогрес у правових (державно-правових) формах виразу, існування та захисту цієї розви­ваючої свободи. У такому контексті всесвітню історію мо­жна розглядати як прогресуючий рух до все більшої свобо­ди все зростаючої кількості людей, які набувають статусу формально рівних суб'єктів права.

Історичний розвиток свободи і права у людських відно­синах є прогресом рівності людей у якості формально (юридично) вільних осіб. Тільки через механізм права (формально-правової рівності) першопочаткова невільна маса людей поступово, у ході історичного розвитку стає вільною. Правова рівність робить свободу можливою і дій­сною у всезагальній нормативно-правовій формі, у вигляді певного правопорядку. Про що й свідчить світовий досвід розвитку свободи, права рівності у людських відносинах. Щоправда, за умов фальсифікації чи хибного тлумачення сутності права, коли останнє розглядається як будь-які за­баганки владних структур, законодавства, що може мати довільний, антиправовий характер, право і свобода, право і рівність можуть протиставлятись, що, на жаль, не є рідкіс­тю. Такі протиставлення, що здебільшого передбачають певні соціально-політичні інтереси, далекі від наукових, оскільки змісту понять, що протиставляються надаються довільні значення. Якщо ж мова йде дійсно про свободу, а не привілеї, свавілля чи ще щось подібне, то вона просто неможлива без принципу і норм рівності, без загального правила, єдиного масштабу і рівної міри свободи, тобто без

12

13

права. Свобода не лише не протилежна правовій рівності, а, навпаки, вона виражальна за допомогою такої рівності і втілена в ній. Свобода і рівність невіддільні, вони неодмін­но передбачають один одного, оскільки, з одного боку, ви­значальною фігурою свободи у її людському вимірі є віль­на особа, як необхідна основа правоздатності і право-суб'єктивності, а з другого,- таку свободу індивідів можна виразити тільки через загальний принцип і норми рівності цих індивідів у певній сфері і формі їх взаємовідносин.

Право - це всезагальний масштаб і рівна міра саме і, в першу чергу, свободи людей. Вільні індивіди - носії, суть і сенс права. Там, де заперечується вільна особистість, пра­вове значення фізичної особи, там не має і не може бути права, дійсно правових індивідуальних, колективних, ін-ституційних суб'єктів права, дійсно правових законів і пра­вових відносин як у суспільстві в цілому, так і в конкрет­них сферах суспільно-політичного життя, зокрема.

Розуміння права як рівностей (загального масштабу і рі­вної міри свободи людей) неодмінно охоплює собою і спра­ведливість (від лат. justitid) як його внутрішню властивість і якість. Справедливість входить у поняття права. Право зав­жди справедливе і є носієм справедливості, яка тому власне і справедлива, що втілює собою і виражає загальнозначиму правильність, яка в своєму раціоналізованому вигляді, озна­чає загальну правомірність, тобто суть і начала права, сенс правового принципу загальної рівності і свободи.

Тож діяти справедливо означає діяти правомірно, від­повідно до загальних і рівних вимог права. Такий право­вий сенс справедливості має чи не найяскравіше адекват­не відображення в образі давньогрецької богині справед­ливості й правосуддя Феміди, яка наглядала за тим, щоб ні люди, ні боги не порушували законів. її зав'язані очі, терези в руках як символ безсторонності вельми дохідли­во виражають вірні уявлення про властиву праву загаль-нозначимість, імперативність, абстрактно-формальну рів­ність, тобто його внутрішню єдність зі справедливістю. Його вимоги абсолютно однакові стосовно всіх, включа­ючи і носіїв влади, які встановлюють певне правополо-ження (чого, на жаль, не бажають знати деякі законотвор-ці). Справедливість - це самовияв, самосвідомість, само­оцінка права з одного боку, а з іншого - це правова оцінка всього неправового. Іншого принципу, окрім принципу права, справедливість не має.

Заперечення ж правового характеру і сенсу справедли­вості неодмінно призводить до того, що за справедливість

14

може видаватися яке-небудь неправове начало: вимоги зрі­внялівки чи привілей для певних категорій суспільних ін­дивідів, ті чи інші політичні, економічні, соціальні, світо­глядні уявлення, інтереси, вимоги тощо. Такі неправові дії неодмінно поринають у сферу суб'єктивізму і релятивізму й, як правило, породжують різноманіття протиборних не-правових уявлень про справедливість і право, односторонні посягання того чи іншого окремого начала на всезагаль­ність. Хоча насправді вони є лише особливими сферами у загальному просторі буття і дії права та правової справед­ливості, специфічні суб'єкти, а не суб'єкти справедливої правової регуляції.

Звичайно, у кожній системі суспільних відносин є осо^ бливі інтереси і домагання, а тому логічно вони повинні віднайти у праві своє справедливе визначення, задоволення і захист. А це можливо лише тому, що справедливість не зливається з цими домаганнями і не є нормативним вира­зом якого-небудь одного з цих інтересів. Навпакирсправед-ливість, репрезентуючи загальне правове начало, піднімає­ться над усім цим партикуляризмом, на єдиних терезах правової регуляції і правосуддя зважує, й оцінює їх фор­мально рівним, а тому й однаково справедливим для всіх правовим мірилом.

У просторі загальності та загальнозначимості принципу правової рівності і права як регулятора і необхідності форми суспільних відносин вільних суб'єктів, тільки правова спра­ведливість виступає критерієм правомірності чи неправомір­ності всіх інших посягань на роль і місце справедливості у цьому просторі. Віддаючи належне кожному, вона робить це єдино можливим, загальним і рівним для всіх правовим чи­ном, відкидаючи привілеї й утверджуючи свободу.