2.3. Право і закон

Обов'язковість й однаковість правових норм досягаєть­ся дією закону (від лат. lex) як усталеного зв'язку між діями і вчинками людей та їх наслідками. Саме закон, за словами Руссо, є необхідною умовою громадянської асоціації і співжиття. Річ у тім, що право не лише гарантує рівну міру свободи, справедливості, але й накладає на людей зо­бов'язання, виконання яких є необхідним для забезпечення прав інших, що досягається дією закону. У процесі законо­творчої діяльності право набуває статусу закону (позитиву-ється), тобто йому надається форма загальності і дійсної визначеності. Тож закон не просто взаємопов'язаний з пра­вом, а є необхідною загальнообов'язковою формою його об'єктивізації, виразу і дії в суспільному житті.

Закон і право, на переконання Михайла Драгоманова, є вираженням волі народу, і тільки на цій всезагальності має бути побудований закон. Тому право часто визначається як владна загальнообов'язковість того, що офіційно визнаєть­ся і встановлюється як закон у даний час і в даному суспі­льному просторі. За подібної тотожності права і закону вживається поняття позитивне право.

Закон, на відміну від права (що формується у ході при­родного плину людського буття), формується людьми свідо­мо й цілеспрямовано. А тому він не може відбивати корис­ливих інтересів законодавця. Закон може бути знаряддям реалізації права, а може і суперечити праву, бути повністю

або частково формою офіційно-владного визнання, нормати­вної конкретизації і захисту як права, так і неправових ви­мог, дозволів чи заборон. Недаремно Гегель зазначав, що законодавство може спотворити зміст права: «те, що є закон може бути відмінним від того, що є право в собі». Ось чому в політиці розрізняють закони правові та не правові, авторита­рні, які є тільки законодавчо оформленим свавіллям. Тому стає зрозумілим, чому прийняття законів було і є сьогодні предметом гострої політичної боротьби, яка безпосередньо пов'язана із змаганням різних корпоративних сил за держав­ну владу, за участь в її здійсненні. Але за будь-яких обставин дієвість і ефективність прийнятих законів, як сили дотри­мання встановленого порядку й справедливості, буде зале­жати від того, наскільки вони адекватні праву. Як правове явище закон виступає тільки у формі виразу об'єктивно обу­мовлених властивостей права. Тільки за таких обставин за­кон стає правовим законом, тобто правом, що одержало офі­ційну форму визнання, конкретизації й захисту.

Правовий закон і визначають як адекватний вираз права в його офіційному визнанні, загальнообов'язковості, визна­ченості й конкретності.

Набуття законом такого статусу не є справою простою. Цей процес передбачає не лише врахування об'єктивних властивостей і вимог права, що є першою і необхідною умовою, але й залежить від багатьох інших об'єктивних і суб'єктивних факторів соціального, економічного, полі­тичного гатунку. Невідповідність закону праву може бути, наприклад, наслідком характеру суспільно-політичного ла­ду, що не визнає право, неправовою позицією законодавця або низькою правовою, законодавчою культурою тощо, або наслідком сукупності всіх перерахованих чинників.

Так, у донедавній командно-адміністративній системі до­мінувало розуміння права лише як юридично визначеної мі­ри свободи, як вираження в законах державної влади паную­чих у суспільстві економічно-політичних, соціальних інтере­сів владної бюрократії. Таке спотворене ототожнення права й закону породило ілюзію всесилля закону, наказу, постано­ви тощо і замість очікуваного зміцнення закону проявилась його широкомасштабна девальвація, недієвість. Набув поши­рення серед більшості населення країни правовий нігілізм.

До того ж, нерозрізнення права і закону, більше того, переважання закону над правом стало підґрунтям політич­ного волюнтаризму, напівпараноїчної тиранії, систематич­ного терору і породжену «летаргію послуху» тощо. Зви­чайній сваволі було надано видимість закону.

18

19

Аби уникнути появі закону, що порушує право, людство у процесі своєї історії, суспільно-політичного досвіду виро­било й утвердило систему спеціальних інститутів, процедур і правил, як самої законотворчої діяльності, так і відповідного контролю за відповідністю закону праву. Мається на увазі система противаг у стосунках між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади, загальносудовий, конституційно-судовий, прокурорський контроль за правовою якістю закону.

Закон не має іншої сутності окрім сутності права. З огляду на правову природу і сутність закону зрозуміло, що загальнообов'язковою силою володіє тільки правовий закон. Інакше слід було визнати, що нічого власне правово­го не існує, що за підтримки сили і насилля можна будь-яке свавілля одягнути в правовий одяг, видати його за «право» і «справедливість». Загальнообов'язковість правового закону обумовлена його правовою природою і є наслідком загаль-нозначимості об'єктивних властивостей права, показником соціальної потреби і необхідністю владного дотримання, конкретизації і захисту принципу вимог права у відповід­них офіційних актах і постановах. Не право є наслідком офіційно владної загальнообов'язковості, а навпаки, ця обов'язковість є наслідком права (державно-владна форма виразу загальнозначимого соціального сенсу права). Тож загальнообов'язковість правового закону визначається: а) об'єктивною природою права; волею законодавця (офі­ційно-владного опосередкування між вимогами права і фор­мами їх конкретного законодавчого виразу, владних оцінок і рішень); б) об'єктивними умовами, необхідними для заяви і дії правових законів, тобто мірою зрілості соціуму.

Неправовий закон позбавляє об'єктивного правового буття. Його сутністю і принципами є тільки владні устано­влення у формі загальнообов'язкових норм. Але й за таких обставин право існує: з одного боку, як заперечення анти­правового закону, а з другого, як те, що заперечується цим законом. Адже офіційне заперечення об'єктивної природи права, хоча і в негативній формі, але визнає наявність того, що заперечується. Неправовий закон не може відмінити об'­єктивні властивості права. Правовий принцип рівності, спра­ведливості і свободи людей за будь-яких обставин зберігає свою об'єктивну загальнозначимість і виступає єдиною на­лежною основою та масштабом як для критики наявного на­силля та свавілля, так і служить єдино вірним орієнтиром до бажаної правової перспективи - правового закону.

Право або правовий закон має різні форми своєї буттє-вості: правові норми, відносини, свідомість, правосуб'єкт-

ність, правові процедури, процесуальні форми тощо. Від­мінність між ними носить не сутнісний, а функціональний характер. Сутність єдиного принципу формальної рівності існує, наприклад, у правовій нормі -у вигляді правил пове­дінки суб'єктів права; у правових відносинах - у вигляді взаємовідносин формально рівних, вільних і незалежних один від одного суб'єктів права; у правосвідомості - у формі усвідомлення сенсу і вимог принципу права членами даного правового співтовариства; у правосуб'єктності — у формі визнання індивідів та їх різних об'єднань формально рівними, вільними і незалежними один від одного суб'єк­тами правового типу спілкування; у правових процедурах -у формі рівного і справедливого порядку набуття і реаліза­ції прав та обов'язків усіма суб'єктами. Отже, як бачимо, право наявне в усіх правових формоутвореннях, де буттє-вим є принцип формальної рівності.

До речі, рівність як принцип права має важливе значення і з точки зору інших типів соціальної регуляції - моралі, ре­лігії, естетики тощо. В їх взаємодії з принципом рівності (у тій чи іншій мірі його прояву і значення) простежується правове начало). Як правило, звертають увагу на два взаємо­пов'язаних аспекти такої взаємодії: 1) відповідне моральне, релігійне, естетичне відношення (розуміння, оцінка, застосу­вання) до даного правового принципу і 2) визнання і вираз у праві даного відношення - домагання (морального, релігій­ного тощо) із врахуванням специфічних особливостей та ви­мог самого принципу правової рівності.

У першому випадку ми маємо справу з моральними, ре­лігійними, естетичними формами усвідомлення права і від­повідними домаганнями на їх правове визначення. Звідси беруть витоки так званого морального, релігійного права. Другий аспект має справу вже з правовою формою усвідо­млення і виразом цих видів праводомагань. Сюди віднося­ться різноманітні історичні змінні, напрямки, форми і спо­соби правового визнання і закріплення прав і свобод людей у сфері моралі, релігії, естетики тощо.

Характер і форми поширення принципу правової рівно­сті на ці сфери духовного життя, способи правового захис­ту відповідних запитів та інтересів людей та умов до їх на­лежного задоволення відносяться до числа суттєвих харак­теристик історично досягнутої межі прогресу права і свободи, розвитку форм суспільної свідомості і видів соці­альної регуляції.

Утвердження принципу панування права передбачає за­конодавче визнання, закріплення і захист усіх юридично

20

21

значимих аспектів свободи людини як духовної особистос­ті, як вільного, незалежного й автономного суб'єкта у всіх сферах суспільного життя.

Відповідні сучасні вимоги у даному питанні віднайш­ли свій належний вияв у Конституції України, прийнятої п'ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Зокрема, ст. З проголошує, що людина, її життя і здо­ров 'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визна­ються в Україні найвищою соціальною цінністю, що го­ловним обов 'язком держави є утвердження і забезпечен­ня прав і свобод людини. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх погля­дів і переконань (ст. 34), кожен має право на свободу сві­тогляду і віросповідання, що включає свободу сповідува­ти будь-яку релігію або не сповідувати ніякої (ст. 35). Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних та інших інтересів, які не пося­гають на права і свободи інших людей. До того ж ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах на належність чи неза­лежність до політичних партій або громадських організа­цій (ст. 36).

Досить суттєвим у плані конституційно-правового за­кріплення моральної, релігійної і в цілому духовної свобо­ди й автономії особи є також положення Конституції про захист державою гідності особи (ст. 28); про право кожної людини на свободу та особисту недоторканість (ст. 29): недоторканість житла (ст. ЗО); про гарантування таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої ко­респонденції (ст. 31); про особисту і сімейну таємницю (ст. 32) тощо.

Таке правове (через Конституцію України) визначення, закріплення і захист свободи особи у відповідних сферах суспільного життя є необхідною умовою нормального бут­тя і функціонування не лише неправових соціальних норм і регуляторів (моралі, релігії, етики, естетики тощо), але і самого права у загальній системі соціальних норм і соці­альної регуляції даного суспільства.

Право, правовий принцип погодження співбуття і дії рі­зних видів соціальних норм (моралі, етики, релігії тощо) здатний надати цьому різноманіттю соціальних регуляторів певну системну єдність.