2.6. Право і держава 1

Поняття держави

Характер законів, які діють у суспільстві, залежить від держави, що їх приймає. Отже нам для того, щоб краще зрозуміти обумовленість змісту законів, порядок їх при­йняття, необхідно познайомитися з поняттям держави, ви­дами і типами державного управління.

Слово держава вживається у двох значеннях: це - суку­пність органів влади, які діють на певній території, і сама ця територія разом з населенням, що на ній проживає.

Держава як орган влади існувала не завжди. В період первісно-общинного ладу її заміняло родо-племінне общин­не управління. З появою нерівності в первісному суспільстві на зміну виборним органам управління приходять постійні: замість виборних вождів - царі, замість рад старійшин - чи­новники, які набираються з заможнішої частини племені, замість племінного ополчення - постійно діючі армії. Всі ці органи і склали основу держави, що зароджувалася. Для по­легшення державного управління держава почала видавати закони, які говорили, що можна робити її підданим, а що -ні, окреслювали свободи, які зберігалися за людьми і накла­дали на них обов'язки. Суть державного управління полягала у підтриманні внутрішнього порядку на підвладній території, захисті даної території від зовнішніх небезпек, захисті май­нових і деяких інших прав жителів держави.

Будова первісних держав була дуже примітивною. Од­нак з часом вона мінялася і ставала складнішою. У неї з'явилося багато нових функцій, а отже й зростала кіль­кість людей, зайнятих управлінням державою. Однак кістяк будь-якої держави завжди складали: уряд чи правитель, чиновники, військо і закони.

Головним у державному управлінні завжди було при­мирення Інтересів різних класів і груп, недопущення конф­ліктів між ними. Однак у разі примирення інтереси різних верств захищалися далеко не в рівній мірі. Краще задово­льнялися потреби багатшої частини суспільства. З часом таке становище мінялося. Але людству довелося пройти важкий і складний шлях до державного управління, яке в більш рівній мірі задовольняло всіх. Види держав за формою правління

Всі держави діляться за формою правління на два осно­вних типи: монархію і республіку. Монархією називають

Написано спільно З Л. Руденко.

державу, що управляється одноособово правителем, який передає свою владу у спадок. Республікою називають дер­жаву, якою управляють люди, обрані для цього всім насе­ленням країни або певною його частиною. Монархія є більш давньою формою правління і в даний час у чистому вигляді майже ніде не існує. У більшості країн, де зберег­лися монархи, їх влада обмежена обраними людьми орга­нами державної влади, їх повноваження окреслені Консти­туціями. Такі монархії, в яких влада монархів обмежена, називаються конституційними монархіями. Прикладом конституційних монархій можуть служити сучасні Англія, Японія, Бельгія, Іспанія і ряд інших країн.

Держави відрізняються одна від одної також за масш­табами участі їх населення в управлінні суспільними спра­вами. В окремих республіках, а також конституційних мо­нархіях, у яких є виборні органи влади, до участі в управ­лінні допускається тільки незначна частина населення, а в деяких - переважна більшість. Ті держави, у яких до упра­вління державними справами допускається більшість насе­лення, називаються демократичними. Слово демократич­ний, як ви пам'ятаєте з історії, походить від двох давньо­грецьких слів: демос - народ, кратос - правити, що разом означає управління народу.

Відмінності між: державами за формами територі­ально-адміністративного устрою

Всі держави діляться за формами територіально-адміні­стративного устрою на два основні типи: унітарні і федера­тивні.

Унітарними називають такі держави, у яких місцеві ор­гани влади знаходяться у прямому підпорядкуванні цент­ральних і тільки виконують їх розпорядження. Вся країна розбивається при цьому на області чи райони, на території яких більшість чиновників призначаються урядом.

Федеративними називаються такі держави, у яких окре­мі області мають певну автономію: вони мають свої вибор­ні органи влади, які тільки частину своїх повноважень пе­редають центру, можуть мати навіть свої закони, узгоджені з законами всієї країни в цілому.

До держав унітарного типу відносяться такі, як Фран­ція, Японія, Польща. Федеративними є Сполучені Штати Америки, Німеччина, Індія, Росія.

У США адміністративні одиниці називаються штатами, які мають досить широку автономію у вирішенні своїх вну­трішніх справ. У Німеччині землі також користуються ве­ликими повноваженнями.

20

31

В окремих країнах автономні права їх регіонів дуже великі. Вони являють собою майже незалежні держави і тільки деякі свої функції передають центру. Такі держави називають конфедераціями. Прикладом конфедерації є Швейцарія, у якій області - кантони користуються дуже широким спектром прав.

Типи держав по організації міжнаціональних відно­син в них

У залежності від національного складу населення дер­жави діляться на однонаціональні і багатонаціональні.

Однонаціональними називають такі держави, у яких пе­реважна більшість населення належить до однієї нації. Це не означає, що в цих державах немає представників інших націй і народностей, але таких - меншість, і живуть вони розпорошено серед людей основної національності. Як правило, представники таких національних меншостей ма­ють свої держави поза межами країни проживання. При­кладом такої однонаціональної країни може служити Ні­меччина. У ній поряд з німцями проживає досить багато турків, які мають свою державу поза межами Німеччини.

Багатонаціональними називають такі держави, на тери­торії яких проживає кілька народів. При цьому живуть во­ни на певних територіях компактними масами і, як прави­ло, не мають своєї державності поза межами країни прожи­вання.

Для нинішнього етапу світового розвитку більш харак­терними є однонаціональні держави, оскільки власна дер­жавність є найкращою формою існування для кожного на­роду. Раніше ж досить поширеними були багатонаціональ­ні держави.

Імперії і її підвладні території

Багатонаціональні держави утворювалися у більшості випадків шляхом насильницького завоювання сильнішими народами слабших з метою експлуатації останніх, а також використання в своїх цілях природних ресурсів приєднаних територій. Такі держави називалися імперіями. В імперіях завжди існувала національна нерівноправність. Ті народи, правлячі кола яких займалися загарбаннями, називалися імперськими. Вони мали привілеї.

До найбільш відомих в історії імперій відносяться: Бри­танська, Турецька, Російська, Австро-Угорська і ряд інших. Більшість із цих імперій розпалися і перестали існувати. Однак деякі зуміли зберегтися до наших днів.

Імперські власті по різному організовують управління на підвладних їм територіях підкорених народів. На одних

вони встановлюють своє пряме, часто військове управлін­ня, позбавляючи місцевих жителів будь-яких громадянсь­ких прав. Такі території називаються колоніями. На інших територіях утворюються залежні напівдержавні органи мі­сцевого самоуправління, в-яких жителям надаються деякі обмежені права. Такі автономні утворення називаються напівколоніями, або залежними державами.

У багатьох імперіях правлячі кола суміщали різні фор­ми управління на підвладних територіях. Так, наприклад, у Російській імперії польське населення мало певні автоном­ні права, а українське не мало ніяких.

Захопивши ті чи інші території чужих народів, імперсь­кі політики завжди прагнули закріпити їх під своєю вла­дою. Тому вони сприяли переселенню на загарбані землі представників імперських народів, ослабленню підкорених народів. Часто імперські правлячі кола вдавалися до пря­мого винищення підкорених народів, виселення їх з місць постійного проживання. Так німецькі фашисти, плануючи створення свого «Рейху», передбачали депортацію і вини­щення цілого ряду народів. Так само і радянські імперські кола виселяли цілі народи. Зокрема, був депортований кримсько-татарський народ, є дані, що деякими імперськи­ми політиками обговорювалося питання про виселення українського народу. З метою ослаблення біологічної сили нашого народу на Україні було зорганізовано страхітливий голодомор 1933 p., який забрав життя багатьох мільйонів людей.

Політика загарбання чужих територій, утримання їх під владою імперських кіл суперечить інтересам не тільки при­гноблюваних народів, але й інтересам самих імперських народів, і в більшості випадків здійснюється без їхньої зго­ди. Така політика веде до того, що імперські народи зму­шені замість того, щоб розвивати продуктивні сили на вла­сній території, надто багато енергії витрачати на утримання чужих земель під владою власних правлячих еліт. Внаслі­док цього імперські народи відстають часто у своєму роз­витку навіть від тих націй, які вони тримають у покорі. Прикладом такого становища може служити Турецька ім­перія, у якій панівний народ був менш розвинений і замож­ний, ніж деякі загарбані ним народи. Те ж саме стосується і Російської імперії та її правонаступника Радянського Сою­зу, у яких імперське населення метрополії жило набагато бідніше, ніж населення деяких залежних земель.

Імперські політики, прагнучи утримувати під своєю владою підкорені землі, експлуатувати їх, рідко коли гово-

32

2 9-334

33

рять про справжні свої цілі. Навіть навпаки, прагнучи їх приховати, вони виправдовують своє перебування на чужих територіях бажанням допомогти «відсталим» народам при­лучитися до благ світової цивілізації і культури. Таким чи­ном виправдовували своє володарювання в Індії англійські колонізатори, на території України - російські імперські кола.

Нині політика підкорення одних народів іншими, яки­ми б гаслами вона не прикривалася, осуджена світовим співтовариством, а імперські форми правління приречені на зникнення.

2.7. Правова держава

Розуміння закону як правового явища неодмінно пере­дбачає наявність у ньому об'єктивної загальнозначимості, яка мусить бути визнана, нормативно конкретизована, за­хищена можливістю застосування примусових заходів що­до правопорушників тощо. Бажане може набути буттєвості тільки за умов державноорганізованого життя суспільства, тобто передбачає необхідний зв'язок держави і права. Останнє виступає як правовий інститут, необхідний для зведення загальнозначимого права у загальнообов'язковий закон з належною санкцією, для встановлення і захисту правового закону.

«Людство не може жити поза державою, поза онтологі­чними засадами влади, писав Микола Бердяев.- Воно му­сить бути підпорядкованим закону, мусить дотримуватися закону. Скасування закону держави для людства, вражено­го гріхом, є поверненням до тваринного світу. Держава є поєднуючою, впорядковуючою й організовуючою силою, яка відбита в пітьмі й гріху» .

Але такою держава може бути лише за умов забезпе­чення прав і свобод своїм громадянам, тобто коли вона бу­де правовою державою.

Термін «правова держава», не дивлячись на досить трива­лу історію теорії держави взагалі, з'являється лише у XIX ст. у працях німецьких авторів К.-Т Велькера, Р. фон Моля, І. Аретина та ін.

Теоретичні концепції правової державності мають бага­те історичне підґрунтя. Низка їх ідей з'являється ще в ан-

Бердяев Н. Философия неравенства //Русское зарубежье. Из истории социальной и правовой мысли.- Л., 1991.- С. 57.

тичному світі. Це, зокрема ідея справедливого улаштування полісу, його влади й законів, розумного розподілу повно­важень між різними гілками влади, розрізнення правильних і неправильних форм її організації,- всевизначальна роль закону в організації взаємовідносин держави і громадянина тощо. В античному світі формувалась й ідея про розумність і справедливість такої політичної форми суспільного життя людей, за якої право, завдяки визнанню і підтримці влади, стає владною силою, тобто загальнообов'язковим законом, а публічно-владна сила, що визнає право, упорядкована (обмежена) і виправдана ним стає справедливою держав­ною владою, тобто такою, що відповідає праву.

Ідеї держави прислужились Солон і Ксенофонт, Прота-гор і Сократ та чи не найбільше Платон і Аристотель.

Платонівська теорія, викладена у «Державі» і «Законах», була нормативною теорією ідеальної («найкращої») держави, побудованої на принципах добра і справедливості.

Доброчесність - це знання: такий лейтмотив, фунда­ментальна ідея «Держави» Платона. Його ідеальна держава засновується на знанні, оскільки, щоб чинити добро, треба знати добро. Держава стане досконалою лише тоді, коли до влади прийдуть носії найбільшого знання - філософи. Ли­ше їхні знання, як основа філософського мистецтва управ­ління державою, дають їм право,на владу. Коли Платон го­ворить, що саме філософу доступне знання про благо, це зовсім не хизування, це просто твердження, що існує певне об'єктивне мірило і, що знання краще від догадок. Держав­ний діяч повинен розуміти, що саме веде до зміцнення держави, а що до ЇЇ послаблення; знати, що таке благо і, що саме потрібно для добробуту держави. Він повинен знати державу як таку не у випадкових її різновидах, а в її справ­жній сутності.

На думку Платона, різні люди мають різні здібності і тому виконують ті чи інші різновиди роботи різної міри якості, а, по-друге, вправність набувається лише там, де люди постійно присвячують себе тій праці, до якої мають природний хист. Тож і в досконалій державі кожен має «робити своє», виходячи зі своїх здібностей. Ті, хто за своєю природою придатний виконувати роботу, а не керу­вати, має виробляти необхідні для життєдіяльності суспіль­ства матеріальні продукти (у Платона це ремісники); ті, хто обдаровані здатністю керувати, але тільки під контролем та під проводом інших - має зайнятись охороною держави (військо); нарешті, ті, хто покликаний виконувати вищі обо­в'язки мусять керувати державою (філософи). Як бачимо,

34

2*

35

філософ-правитель - людина аж ніяк не виняткова, його право на владу виправдовується тим же принципом, який діє у суспільстві.

Кожна з цих груп має свої завдання і живе в своїх умо­вах, творячи окремий суспільний стан. Отже, ідеальна дер­жава Платона станова. Трьом здібностям цих станів відпо­відають три життєві сили, три частини, з яких складається душа, бо існує точна аналогія між державою та індивідом. Частини держави (стани) повинні мати ті самі чесноти, що й частини душі: чеснотою володарів-філософів є мудрість, охоронців - мужність, ремісників - самовладання. Коли кожен стан чинить своє, тоді постає гармонійний устрій держави: устрій справедливості.

Платонівська інтерпретація суспільного розподілу пра­ці як принципу побудови ідеальної держави мала величез­ний вплив на формування теорії розподілу влади у Новий час, хоча у Платона така теорія відсутня. Його володарі-філософи володіють всією сукупністю державно-владних повноважень по черзі то законотворять, то керують, то су­дять. Важливий внесок у розвиток античної політико-пра-вової думки здійснив учень Платона - Аристотель, ідеалом якого було конституційне правління, а не монархічне, на­віть, якщо це було правління освіченого царя-філософа. Аристотель приймає верховенство закону як ознаку доско­налої держави. Він вважав, що Його вчитель помилявся, протиставляючи правління мудрості правління закону. На­віть наймудріший державець не може обійтись без закону, оскільки останній має ту неупередженість, якої не має жо­дна людина, незалежно від рівня і обширу її знань. Полі­тичні стосунки, якщо вони передбачають свободу, не по­винні звільнити підданих від відповідальності, а це можли­во, коли урядовці і піддані мають легальний статус. Влада і авторитет закону не виключають повноважень певного ор­гану управління, а надають його діяльності такої сили мо­ральної переконаності, якої за інших умов йому не мати. Керуючись твердженням Платона, що «довершена людина є найкращою з тварин, але коли вона не дотримується закону і права, вона гірша від усіх». Аристотель твердив, що закон є необхідною умовою цивілізованого життя, що при його тво­ренні колективна мудрість людей (народна думка) має біль­шу цінність, аніж якби це робив наймудріший законодавець. Тож знання народу повинні сприйматися не як небажана об­ставина, а як норма в законотворчій діяльності.

Для подальшої теорії і практики правової держави осо­бливо важливе значення мали - судження Аристотеля (піз-

ніше Полібія, Цицерона) про розрізнення «справедливих» (з пануванням правових законів) і «несправедливих» (дес­потичних) форм правління: перше діє для блага всіх (сюди Аристотель відносив групу з трьох типів держав - монар­хію, аристократію і політію (помірну демократію)), друге -для блага лише правлячого класу (сюди віднесені також три типи деспотичних держав - тиранію, олігархію і край­ню демократію, або правління натовпу).

У контексті теорії розподілу властей заслуговує на ува­гу концепція змішаного правління, яку запропонував Полі­вій у своїй праці «Загальна історія». Він аналізував повно­важення «трьох влад» у римській державі: владу консулів, сенату і народів, які виражали відповідно царське, аристо­кратичне і демократичне начало. Полібій показав усталені політичні процедури і важелі, за допомогою яких окремі органи влади можуть як взаємно підтримувати, сприяти один одному, а в разі необхідності протистояти претензі­ям окремої з них на більше місце і роль, ніж це передба­чено законом, що в цілому забезпечує стабільність і міць держави.

У змішаній формі правління Полібія, повноваження представників різних влад (як, до речі, і повноваження різ­них властей у майбутніх теоріях розподілу влад) не зливає­ться у єдине начало, не втрачають своїх специфічних особ­ливостей, а лишаються роздільними і відносно самостій­ними, співіснуючи, взаємно стримуючи і врівноважуючи один одного у межах єдиного державного ладу. Мета тако­го стану речей одна - досягти такої побудови державної влади, за якою повноваження правління не сконцентровані в одному центрі, в руках одного органу, а справедливо роз­поділені між різними, взаємно стримуючими, протидіючи­ми і врівноважуючими складовими частинами загально­державної влади.

Достатньо значимі в контексті передісторії теорії пра­вової держави й судження Цицерона щодо держави як пуб­лічно-правової спільноти. Держава для нього це res populi або res publico - «справа народу». Народ же у переконанні Цицерона «це не група осіб, що згромадилась абияк, а зна­чна множина людей, об'єднаних спільною домовленістю про закони й права, а також прагненням користуватись бла­гами на взаємовигідній основі». Тобто держава постає не лише виразом загального інтересу всіх її громадян, що було таким характерним для давньогрецької концепції, а одночас­но постає як узгоджене правове спілкування цих громадян, як певне правове утворення, «загальний правопорядок».

36

37

Основні принципи врядування державної влади, запро­поновані Цицероном: влада делегується народом, тобто по­стає із колективної сили народу, має функціонувати ви­ключно на підставі закону і може бути виправдана тільки Божим законом або ж моральним чи природним законом -дістали практично повсюдне визнання і впродовж багатьох століть були загальновідомими положеннями в теорії філо­софії права. У них можна віднайти як ідеї республіканізму, так і народного суверенітету, що є досить важливим на шляху усвідомлення правової основи і правового сенсу державності.

Суттєву роль у становленні концепції правової держави відіграло і вчення Шарля де ІМонтеск'є (1689-1755 pp.) про розподіл влад, що було викладено у його працях «Дух за­конів» (1748 p.).

Держава має поєднувати в собі найміцніші можливі га­рантії свободи з величезною внутрішньою єдністю, чого можна досягти тільки через розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, твердив Монтеск'є. Такий розподіл, на його переконання, є запорукою свободи, оскільки кожна гілка влади контролюватиметься іншою. Він також забез­печує єдність через внутрішні зв'язки між гілками влади, які, у свою чергу, унеможливлюють здійснення будь-яких повноважень однією гілкою влади без співпраці з двома іншими; законодавчий орган має зібратися на заклик вико­навчого; виконавчий утримує за собою право вето (від лат. veto - заборонено) на законодавчі акти, а законодавство повинно користуватися надзвичайними юридичними пов­новаженнями.

На формування теорії правової держави особливий вплив мали також філософські надбання Томаса Гобса, з його специфічним тлумаченням природи суверенної влади та ідею «співдружності», Джона Локка, з його доктриною суспільного договору або «угоди», як називав її сам Локк. Суттєва новизна їх теоретичних позицій, яка набула розви­тку у працях Монтеск'є, Канта, Гегеля та інших мислителів Нового часу, полягала в особливому тлумаченні поняття «свободи». Якщо в античні часи під свободою розуміли міру доступу громадян до участі в державних' справах, тобто мали на увазі її політичний вплив, то в умовах Ново­го часу свобода розумілась вже не стільки в ЇЇ політичному вимірі як в особистісному: громадянська свобода інтерпре­тувалась як певна незалежність від держави. Тобто проб­лема свободи розглядалась вже в її відносинах як до дер­жавного ладу, так і до окремої особи, громадянина. Пер-

38

ший аспект цих відносин свободи, що знайшов свій вияв у правовому оформленні розподілу трьох влад (законодавчої, виконавчої, судової), є необхідною інституційно-органі-заційною формою забезпечення другого аспекту свободи -громадянських прав і свобод, безпеки свободи.

Теоретичні висновки про єдність розподілу влад з пра­вами і свободами громадян мали вирішальний вплив не ли­ше на новоз'явні теоретичні уявлення про правову держав­ність, а й на державу - правову практику Англії, Франції, США кінця XVIII ст., що знайшла свій вияв у вже згадува­них вище конституційно-правових документах цих часів.

Суттєвий крок у пізнання державно-правової проблема­тики здійснив І. Кант, з його принципом свободи волі і мо­ральної автономії особи та категоричним імперативом: «Дій так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі і в особі будь-кого іншого також, як до мети, і ніколи не відносився б до нього лише як до засобу».

За Кантом, держава - це об'єднання значної кількості людей, що підпорядковані дії правового закону. Перспек­тиви темпи розвитку держави залежать, у першу чергу, від того, наскільки її державний устрій узгоджений з правовим принципом.

Реалізація вимог категоричного імперативу у сфері державності постає у Канта як правова організація держави з розподілом влади на законодавчу, виконавчу та судову. З огляду наявності чи відсутності такого поділу Кант виок­ремлює дві форми правління: республіку і деспотію, нада­ючи перевагу першій як еквіваленту правовій державі.

Обґрунтовуючи принцип розподілу влад і чітке розме­жування їх повноважень, Кант водночас не поділяє ідею їх рівноваги, визнаючи пріоритет та надаючи верховенство законодавчій владі як виразнику народної волі. Управлін­ська діяльність і акти виконавчої влади, зазначав він, не повинні порушувати верховенство закону, а правосуддя повинно здійснюватись судом присяжних, які вибрані на­родом.

Кант, визнаючи верховенство законодавчої влади, все ж обмежує її діяльність. Зміст обмежувального принципу по­лягав у наступному: те, чого народ не може вирішити сто­совно самого себе, того і законодавець не може вирішити стосовно народу.

Тобто в основі правової теорії Канта лежала ідея на­родного суверенітету. Згідно неї, різні гілки влади, виходя­чи з єдиної волі народу, мусять діяти узгоджено і в єдиному напрямку. Воля законодавця, зазначав Кант, є бездоганною,

39

здатність до виконавства у верховного керманича нездо­ланна, а вирок верховного судді незмінний.

Зазначимо, що кантівська концепція правової держави постає не як емпірична реальність, а скоріше є ідеально-теоретичною моделлю, якою, на його думку слід керувати-¹ ся як вимогою розуму і ціллю наших зусиль у практичній організації державно-правового буття.

Та якщо у Канта правова держава є лише бажане, то у Гегеля правові закони, правова держава постають як реаль­на дійсність, як практична реалізованість розуму у певних формах наявного буття людей.

Держава, згідно Гегеля, це сутність, влада якої пере­вищує все, що можна було б їй надати. Вона наділена во­лею, яку виявляє через державні дії, наприклад, ухвали законодавчих актів, запровадження особливого стану то­що, має розум, завдяки якому переконує чи відраджує (через конституційний процес) робити ті чи інші дії. На­решті, вона має право (відносно своїх громадян і стосовно інших держав) та обов'язки щодо забезпечення нормаль­них умов життєдіяльності своїх громадян. Державу, як її розуміє Гегель, слід розглядати не лише як засіб, але й як мету. її права вимагають особливої поваги й шани і до них треба підходити з тими безособистісними установка­ми, котрі застосовуємо до явищ, які мають природу цілей у самих собі.

Як ідея розуму і дійсність конкретної свободи, держа­ва у Гегеля у її довершеному вигляді постає конституцій­ною монархією з розподілом влад на законодавчу, урядо­ву і владу монарха. Він поділяє точку зору Локка і Мон-теск'є про те, що поділ влади є гарантією публічної свободи. Водночас Гегель розглядав самостійність влад, їхню взаємну обмеженість не доречною, навіть хибною, оскільки такий стан, на його думку, неодмінно призведе до проявів взаємної ворожості, протидії між^ними, що аж ніяк не буде сприяти зміцненню держави. Його ідеалом була органічна єдність різних влад, які б були не­від'ємними частинами цілого, могутність і сила якого по­винна визначати сутність діяльності кожної з влад. Саме в пануванні цілого, у залежності і підпорядкуванні різних влад державній єдності і полягає сутність внутрішнього суверенітету держави, як його розумів Гегель. Державний суверенітет, у його інтерпретації, виступає як абсолютна влада ідеального цілого (держави) над усім одиничним, особливим і кінцевим, над життям, власністю і правами окремих осіб та їх об'єднань.

40

Надмірне возвеличення держави над індивідами і суспі­льством у цілому свідчить про те, що Гегель - етатист (від франц. etatisme, від etat - держава). Та Гегель правовий етатист, він обожнює, вшановує правову державу, оскільки підпорядковує права індивідів і суспільства (не заперечую­чи їх) державі не як апарату насилля, а як більш вищому праву. Держава, згідно Гегеля,- найбільш розвинене і зміс­товно багате конкретне право, вся система прав, що Охоп­лює собою (тож визначаючи їх!) всі інші, включаючи і пра­ва особи, сім'ї та суспільства. І в цій ієрархії прав держава як найбільш конкретне право стоїть на вершині правової піраміди і є єдино істинним.

Деякі ліберально-демократичні автори намагаються показати філософію (держави) Гегеля одним із теоретич­них джерел ідеології і практики фашизму, націонал-соціалізму тощо. Насправді ж, вся гегелівська концепція правової держави однозначно спрямована супроти будь-якого свавілля, правової анархії і взагалі проти всіх не-правових форм застосування сили, незалежно від того,-хто їх автор: владні інституції, політичні об'єднання чи приватні особи. Етатизм Гегеля не має нічого спільного з будь-якими різновидами з будь-якими різновидами тота­літаризму чи деспотизму, які завжди прагнули і прагнуть підмінити правовий закон довільно-наказним законодав­ством, правову державність - своїм особливо владно-по­літичним механізмом, а суверенітет держави - монополією політичного панування тієї чи іншої партії або хунти (від ісп. Junta - об'єднання).

Гегель захищав суверенітет державно-правового цілого, піддаючи різкій критиці стан беззаконня, коли особлива воля (воля монарха чи охлократії) набуває чинності закону і діє замість нього. Гегеля завжди цікавило лише правове у законі, тобто позитивне право (розумне право).

Тож із позицій ідеї правової держави важливо ще раз вказати на правову природу гегелівської концепції держа­ви, на те, що принцип суверенності держави і державних форм вияву, організації і дії, які визнаються етатизмом, по суті, є одночасно і правовою вимогою, необхідною умовою для будь-якої концепції практики домінування права і пра­вової держави.

Осмислюючи в цілому гегелівську концепцію правової держави, визнаючи її безумовну цінність, все ж признаємо її недоліки, що не обмежуються лише її етатизмом. Концепція Гегеля недемократична, вона грунтується на ідеї сувереніте­ту конституційного монарха. В той час як домінуюча сього-

41

дні демократична концепція правової держави в свою основу кладе ідею народного суверенітету як основи і джерела дер­жавного суверенітету, зокрема, внутрішньо, що нас цікавить у першу чергу. Під першим розуміють, як правило, концент­ровану єдність повноважень і правочинності, сили і права, що поширюється на все населення і всю країну та визнача­ють зміст законів і порядок суспільного буття. А друге, озна­чає верховенство, незалежність, повноту, загальність і ви­нятковість влади держави, але держави, в основі якої лежать принципи права. Тобто простого панування законів і закон-ностей, віддаючи їм належне, вже недостатньо для концепції правової держави. Остання необхідно вимагає панування виключно правових законів і правової законності. Закони і законність мусять бути не лише за формою (назвою), але й за своїм змістом відповідати повністю ідеї панування права.

Правовий закон і правова держава внутрішньо взаємо­пов'язані: правова держава неможлива без утвердження верховенства правового закону, а останній для свого вста­новлення і послідовної реалізації потребує правової держа­ви з відповідним розподілом влад, конституційно-правовим контролем тощо. Тобто мова йде про різні форми вияву ідеї і принципу панування права.

Справедливості ради зазначимо, що для правової дер­жави необхідні не лише панування права і правових зако­нів, тобто нормативно-правовий аспект, але й відповідна правова організація самої системи державної влади, засну­вання різних державних органів, чітке означення міри їх­ньої компетенції, місця в системі, характер співвідношення між собою, шляхом формування форм діяльності, тобто владно-інституційний (організаційний) аспект. Без належ­ної організації державної влади, бажаного розмежування завдань, певного порядку їхніх взаємовідносин на принци­пах права неможливе панування ні права, ні правових зако­нів, а тим паче їхнє верховенство. Тож правова держава передбачає єдність домінування права і правової форми організації політичної влади, за умов якої визнаються і за­хищаються права і свободи людини і громадянина.

У даному контексті правову державу визначають як правову форму організації та діяльності політичної влади й її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права, носія­ми прав і свобод людини і громадянина.

Має місце й визначення правової держави як держави, де на основі діючого права реально забезпечується здійс­нення прав, свобод, законних інтересів людини і громадя­нина, окремих груп людей і громадянського суспільства.

Відмінними ознаками правової держави є: верховенство і домінування правового закону та постійне утвердження суверенітету народу; визнання Й захист прав і свобод та забезпечення реалізації прав і виконання обов'язків люди­ни і громадянина; організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу розподілу влад на за­конодавчу (парламент і представницькі органи місцевого самоврядування), виконавчу (уряд, виконавчі установи на місцях), судову (органи правосуддя і нагляду); чітке визна­чення повноважень держави, її органів і службових осіб; взаємна відповідальність особи і держави; організація ефе­ктивного контролю та нагляду за реалізацією правових за­конів і режиму законності на принципах права. Тож основ­ний принцип правової держави полягає в тому, що всі його як вертикальні, так і горизонтальні рівні, всі складові про­низані правом. Тому у найбільш загальному.контексті пра­вова держава - це держава, де панує право. її кінцева мета: утвердження правової форми і правового характеру взає­мовідносин (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою та підвладними як суб'єктами права, визнання і на­дійне гарантування формальної рівності і свободи всіх ін­дивідів, прав і свобод людини і громадянина.