Контрольні запитання

1. Право засудженого на працю та його обов'язок працю­вати: дискусійні питання.

2. Назвіть перелік посад, на яких забороняється викорис­товувати засуджених до позбавлення волі.

3. До яких робіт можуть залучатися засуджені на безоплат­ній основі?

4. Вкажіть форми і системи оплати праці засуджених.

5. Який порядок відрахування із заробітку або іншого до­ходу засуджених до позбавлення волі?

6. Чи мають право засуджені на державне пенсійне забез­печення?

7. Як і для чого організується професійно-технічне навчання в місцях позбавлення волі?

Рекомендована література

1. Бирюков Е. Трудовое время исправительно-трудовой системы // Социалистическая законность. — 1990. — № 9. — С. 48—50.

248

7 кримінально-виконавче право України: Підручник для _в«тів юрид. спец. виш. навч. закл. / За ред. А.Х. Степа-^Сюка - X.: Право, 2005. - 256 с

■х кримінально-виконавчий кодекс України: Науково-

актичний коментар / А.Х. Степанюк, 1.С. Яковець; За заг. ^П?я А.Х- Степанюка. — X.: Одіссей, 2005. — 560 с ^ 4 Полянська Л. Загальноосвітнє навчання засуджених // Аспект. - 2002. - № 3. - С 5-6.

5 Раськевич А.А. Общественно полезный труд как средство управления осужденных в исправительных учереждениях. — СПб: СПб академия МВД России, 1998. — 154 с.

249

Тема 12 виховний вплив на засуджених у період відбування покарання

12.1. Виправлення засуджених як мета покарання

Розвиток суспільства неминуче має бути пов'язаний із повагою до людини, її прав, свобод, внутрішнього світу та проблем життя у суспільстві. Шлях, який торує Україна д₀ стандартів Європейського Співтовариства, виявив, що у царині кримінально-виконавчої системи нашого суспільства багато що було змінено на краще, однак ще більше залишається того що чекає на зміни, і ці зміни будуть тестом гуманістичного розвитку суспільства незалежної України.

Прийняття нового КВК визначило, що особливою ме­тою покарання є виправлення засуджених, що відповідає загальному гуманістичному спрямуванню нового криміналь­но-виконавчого законодавства, а не лише переслідуванню мети покарання та превенції. Виправлення засуджених як мета покарання відіграє інтегруючу роль в системі усіх цілей покарання, оскільки це — запорука їх ресоціалізації, а отже, найбільшої ефективності покарання.

Як свідчить аналіз кримінального та кримінально-виконав­чого законодавства, мета покарання змінювалась під впливом політичних, економічних, соціально-психологічних процесів, притаманних тому чи іншому етапу розвитку суспільства. Однак найбільш важливими (особливо в період існування радянської влади) лишалися тези про виправлення та переви­ховання особи, запобігання новим злочинам з боку як винної особи, так й інших осіб.

Виправлення та перевиховання — чи це не утопія в наш час? І чи можемо ми досягти завдяки таким цілям тих результатів, яких прагне досягти наша держава, встановлюючи кримінальну від­повідальність, засуджуючи винного та виконуючи покарання?

Зміст таких понять завжди наповнювався особливим смис­лом. Вперше найбільш повно ідея перевиховання в місцях позбавлення волі була висунута наприкінці XVIII ст. аме­риканськими квакерами, і саме тоді була зроблена спроба її реалізації. Суть виправного впливу зводилася до того, що за­суджений повинен знаходитися в одиночній камері та постійно вивчати Біблію. На думку реформаторів того часу, це сприяло моральному збагаченню особи, відволікало її від протиправної поведінки, підштовхувало до каяття. Звідси має походження

250

«пенітенціарна система», тобто система виправлення і ^Н3 виховання особи, шо заснована на каятті винного. Згодом ^ПЄРарання набуває більш цивілізованого характеру, виправ­нім засудженого вважається сприяння його громадському ^ле_оеродженню шляхом розширення його розумового світог-'яду. шляхом настанов, навчання в школах тощо.

Сьогодення диктує нові підходи до визначення мети пока­рання, особливо щодо виправлення засуджених.

В більшості юридичних енциклопедій та словників виправ­лення і перевиховання як цілі покарання вживаються разом і є невід'ємними за змістом поняттями, які означають єдиний, послідовний процес, шо має завданням адаптацію колишнього злочинця до умов законослухняного життя у суспільстві та недопущення з його боку злочинного рецидиву. На першому етапі (виправлення) має відбуватися заміщення криміногенних якостей. Програмою-максимум є перевиховання засудженого (другий етап), тобто прищеплення йому таких стійких якостей, які стали б суттю його життєвої позиції, зробили неприйнят­ною саму думку про вчинення злочину.

Виправлення засуджених — це формування у них поважли­вого ставлення до людини, суспільства, праці, норм, правил та традицій людського співжиття і стимулювання правослухняної поведінки.

Поняття мети виправлення засуджених має оцінюватись з урахуванням політичних, економічних, соціальних та мо­ральних реалій сьогодення. Враховуючи загальні тенденції у практиці застосування кримінальних покарань, більш перс­пективним вбачається добровільне виправлення засудженого, але це не виключає застосування частково елементів примусу. Виправлення повністю відповідає виховній кримінально-вико­навчій функції. Однак цей процес не повинен здійснюватись лише в рамках кримінально-виконавчого права. Необхідне комплексне застосування основ педагогіки, соціології, пси­хології, кримінології для розробки та впровадження доб­ровільного виправлення засудженого шляхом стимулювання правомірної поведінки.

При переході від примусового виправлення до добровіль­ного має бути розроблена спеціальна доктрина, що включа­тиме в себе положення про допомоіу засудженим в період відбування покарання та постпенальний період. До змісту цієї докгрини необхідно включити такі положення: застосування позбавлення волі та довгострокових покарань — як виняток і лише за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів; створення співробітниками кримінально-виконавчої системи

251

відповідних умов утримання засуджених та протидія впливу негативного мікросередовища місць позбавлення волі; сти­мулювання співробітників кримінально-виконавчої системи і засуджених до взаємопорозуміння, ненасильства та роботи щодо добровільного виправлення засуджених.

Відповідно до Мінімальних стандартних правил поводження із в'язнями мета виправлення досягнута, якщо після відбуття покарання правопорушник буде спроможний не тільки дотри­муватись законів, а й забезпечувати своє існування і надалі не вчиняти нових злочинів.

Виправний процес необхідно будувати з урахуванням особли­востей засуджених, а саме ступеня и педагогічної занедбаності, глибини проникнення традицій злочинного середовища, вчи­неного злочину та визначеного терміну покарання, готовності сприймати виправні програми тощо, ^а стимулювання засуджених до правомірної поведінки і некримінального життя в суспільстві після звільнення від кримінального покарання має бути основою в реформуванні процесу виправного впливу на засуджених.