5. Нейровізуалізаційні методи дослідження

З нейровізуалізаційних методів дослідження в психофізіології використовують комп'ютерну, позитронно-емісійну і магнітно-резонансну томографію, у тому числі і функціональну магнітно-резо­нансну томографію.

Томографічні дослідження дають можливість отримувати штуч­ні зрізи мозку на різних рівнях. Щоб отримати такі зрізи, мозок просвічують рентгенівськими променями при комп'ютерній томо­графії, опромінюють радіохвильовими імпульсами при магнітно- резонансній томографії, використовують парамагнітні субстанції гемоглобіну при функціональній магнітно-резонансній томографії, вводять короткоживучі радіоізотопи елементів, що входять до скла­ду молекул біоорганічних сполук мозку, при гюзитронно-емісійній томографії.

Ці методи дають змогу виявити осередки підвищеної і зниженої щільності в мозку, а функціональна магнітно-резонанса томографія дає також можливості виявляти ділянки мозку з активно працюю­чими нейронами. Ці методи є досить інформативними.

Крім перелічених вище методів дослідження, у психофізіології застосовують також численні експериментально-психологічні мето­ди дослідження (тести на дослідження уваги, пам'яті, розумової працездатності та ін. ) (І. Ф. Аршава, 2002).

ВИЩІ КІРКОВІ ФУНКЦІЇ

ТА ЇХ РОЗЛАДИ

1. Загальні положення

Розлади від ураження головного мозку виявляються чуттєвими, руховими, вегетативними порушеннями, а також порушенням ін­тегративної діяльності мозку, у тому числі гнозису, праксису, мови та ін.

Здатність людини до мови, цілеспрямованої діяльності та мис­лення забезпечується, насамперед, корою головного мозку. У зв'язку з цим у літературі широко використовується термін «вищі кіркові функції». Проте діяльність кори мозку реалізується через стовбурово-підкіркові структури, а тому більше підходить термін «вищі мозкові функції». Оскільки в медичній і психологічній літе­ратурі широко вживається термін «вищі кіркові функції», то ми теж будемо його дотримуватися.

Вищі кіркові функції надбудовуються над нижчими у філо- та онтогенезі, реалізуються через посередництво нижчих психічних функцій, а також через чуттєві, рухові, вегетативні та інші функції центральної нервової системи. Доведено, що вищі кіркові функції мають умовно-рефлекторний характер. Крім цього, важливу роль у їх розвитку відіграють соціальні фактори. На якість вищих кірко­вих функцій істотно впливає вік хворих.

Згідно з сучасними уявленнями вищі кіркові функції є функціо­нальною системою зі складною ієрархічною будовою: вони умовно­рефлекторні за своїм механізмом, мають суспільно-історичне похо­дження та розвиваються у кожного індивідуума після народження й тільки в соціальному середовищі під впливом культури певного сус­пільства. Дослідження вищих кіркових функцій у клініці проводять за допомогою спеціальних нейропсихолінгвістичних методик.

2. Локалізація функцій у корі головного мозку

Слід зазначити, що нині чітко розрізняють локалізацію функцій і локалізацію симптомів. Під функцією розуміють складну присто­сувальну діяльність організму, що спрямована на здійснення будь-

якого фізіологічного або психологічного завдання. Ця пристосува­льна діяльність може здійснюватися різними способами, але важ­ливо, щоб результат відповідав поставленому перед організмом за­вданню. Наприклад, психічна діяльність включає в себе є дужо складні функціональні системи. Складність, багатоповерховість структурної організації таких систем, взаємозамінюваність їх окре­мих ланцюгів свідчать про те, що вони можуть здійснюватися лише комплексом одночасно працюючих зон, кожна з яких робить свій внесок у їх здійснення. Локальне пошкодження окремих частин подібної системи супроводжується появою тих або інших клінічних симптомів, які віддзеркалюють порушення будь-якої діяльності цієї складної функціональної системи. Так, складна мовна функція пов'язана не тільки з корою мозку, а й із підкірковими відділами та стовбуром мозку. Порушення мови в зв'язку з пим спостерігається при пошкодженні різних відділів мозку.

У корі мозку закінчуються провідники різних видів чутливості (кіркові зони аналізаторів). Пошкодження цих відділів спричинює розлади чутливості: шкірної (зацентральна звивина, тім'яна част­ка), кінестетичної (ті самі зони й лобова частка), слухової (верхня скронева звивина і звивина Гешля в глибині Сільвієвої борозни), зорової (внутрішня поверхня потиличних часток, більш складні розлади зору — при ураженні зовнішніх поверхонь потиличних ча­сток), нюхової (медіальна поверхня скроневої частки — парагіпо^- кампова звивина), смакової (кора навколо острівця Рейля), вести- булярно-просгорової (на з'єднанні скроневої, тім'яної й потиличної часток). При подразненні цих частин кори головного мозку вини­кають парестезії, галюцинації та інші розлади (рис. 8).

При пошкодженні прецентральної звивини виникають пірамід­ні розлади (центральні паралічі або парези), при осередках у пре- моторній зоні і на внутрішньо-медіальній поверхні лобових час­ток — екстрапірамідні розлади.

Пошкодження лобових і скроневих часток супроводжується по­рушенням координації рухів і призводить до розвитку астазії — абазії (при цьому хворі падають на протилежний від осередку по­шкодження бік).

Осередки пошкодження в медіобазальних відділах скроневих і лобових часток (лімбічна зона) призводять до розвитку вегетатив­но-вісцеральних розладів.

Слід зазначити, що всі функціональні системи (аналізатори) по­будовані за вертикальним принципом. Аналізатор — рефлектор­ний апарат, який настроює нервову систему на краще сприйняття подразнення. Аналізатор на периферії починається з рецепторів, потім ідуть провідники, які закінчуються в корі головного мозку. Розрізняють первинну зону аналізатора (там, де безпосередньо за­кінчуються шляхи того або іншого виду чуття, вторинну зону, що роз міщена навколо первинної зони й містить велику кількість асоціа­тивних волокон, і третинну зону, до якої належить майже вся кора головного мозку. В аналізаторі відбуваються складні нейрофізіоло­гічні процеси^ вищий аналіз (точне диференціювання) і вищий си­нтез чутливості.

2 о а о в О

к т

п о. о

1| 11 В|

и . § ^а

В в 5 я

ф 05

о 2

(Я я

Я т

« &

® й"

к 2

св £3

ь

В ^г

§ з 8 а

В п

II 00

а< Я< Он -

а

З

а,

2 й К

4.3. Агнозії

Гнозія — це здатність людини пізнавати предмети і явища на­вколишнього світу за даними відчуття. Наприклад, людина не ли­ше бачить, а й впізнає предмети, які раніше бачила. Впізнавання є складною функцією окремих аналізаторів. Ця здатність організму набувається в процесі індивідуального досвіду (за механізмом умов­них рефлексів); здобута інформація закріплюються в корі головного мозку (функція пам'яті).

Агнозія (розлади впізнавання) розвивається при ураженнях у межах будь-якого одного аналізатора. Слід зазначити, що впізна­вання виникає від комплексної дії зовнішніх подразників, від суми чуттєвих відчувань. Людина впізнає предмети і явища навколиш­нього світу не тільки внаслідок подразнення різних видів чутливо­сті, а й за їх мовним визначенням за рахунок другої сигнальної си­стеми за І. П Павловим.

Розрізняють такі види агнозії (рис. 9).

Зорова агнозія виникає при ураженні зовнішніх поверхонь по­тиличних часток (див. рис. 9). Хворі бачать предмети, оскільки не сліпі. Вони обходять їх, але не впізнають цих предметів і кажуть, що нічого «не бачать».

Слухова агнозія спостерігається при ураженнях кіркових відді­лів слухового аналізатора в скроневих частках. Хворі не можуть впізнавати предмети за характерними для них звуками (напри­клад, дзвін монети, що впала на підлогу, собаку, що гавкає в сусід­ньому приміщенні та ін.). У такому разі виникає враження про глу­хуватість хворого. Насправді ж страждає не сприйняття звуків, а їхнє сигнальне значення.

Агнозія глибокої чутливості шкіри виникає переважно при ура­женні тім'яної частки й виявляється у невпізнанні предметів при дії на поверхневі й глибокі рецептори. До таких розладів належить астереогноз — неможливість упізнавати предмети при пальпації їх із заплющеними очима. Істинний астереогноз виявляється при по­шкодженні верхньої (а за деякими даними нижньої) тім'яної част­ки, коли залишаються збереженими елементарні шкірні й кінесте­тичні відчуття.

б

Рис. 9. Випадіння функцій, що спостерігаються при ураженні різних відділів кори головного мозку (за А.В. Тріумфовим, 1959): а — зовнішня поверхня півкулі; б— внутрішня поверхня півкулі; 1 — кірковий параліч погляду і повертання голови в протилежний від осередку бік; 2— аграфія; З— центральний параліч (парез); 4— розлади чутливості; 13— розлади нюху (при однобічному ураженні не спостерігаються); 5— астереогноз; 6— апраксія; 7—г але­ксія; 8—зорова агнозія; 9—розлади зору (геміанопсія); 10—амнестична афазія;

Вищі кіркові функції та їх розлади

11 10

11 — сенсорна афазія; 12— моторна афазія

де на рис. 18— розлади слуху (гіри однобічному ураженні на спостерігаються);!

Смакова й нюхова агнозії, що зводяться до неможливості впізна­вання предметів за відповідним сприйняттям, трапляються дуже рідко.

4.4. Апраксії

Праксія — це здатність виконувати комплекси рухів, які спря­мовані на виконання тієї чи іншої дії за розробленим планом. При виконанні складних рухів робота скелетної мускулатури проходить в правильній послідовності при одночасному координованому ско­роченні й розслабленні багатьох м'язових груп. Такі складні дії (праксії) набуваються в процесі спеціального навчання або наслі­дування при взаємодії людини з навколишнім світом.

Складні дії (праксії) формуються на основі кінестезії — інфор­мації, що безперервно надходить від пропріорецепторів при вико­нанні будь-яких дій. При праксіях значну роль відіграє також зо­ровий аналізатор. У процесі навчання й виконання складних рухо­вих актів людини велике значення надається другій сигнальній системі, тобто усній і письмовій сигналізації. У зв'язку з цим розла­ди праксії пов'язані не лише з патологією кінестетичного аналіза­тора, а й залежать від ураження мовних функцій людини. Слід та­кож зазначити, що для виконання цілеспрямованих дій потрібна бездоганна праксія мовних органів.

Апраксія — втрата навичок, вироблених у процесі індивідуаль­ного досвіду, складних цілеспрямованих дій (побутових, виробни­чих, символічна жестикуляція та ін.). При апраксіях відсутні ви­ражені симптоми центрального парезу або порушення координації рухів.

У клініці виділяють такі основні види апраксії: ідеаторну, конс­труктивну й моторну.

Ідеаторна апраксія характеризується втратою плану або задуму складних дій. При цій апраксії також порушується послідовність окремих рухів (наприклад, при проханні показати, як закурювати цигарку, хворий черкає цією цигаркою по коробці, потім дістає сір­ник і підносить його до рота). Хворі не можуть виконувати мовних завдань лікаря, особливо символічних тестів (погрожувати паль­цем, віддавати честь та ін.). Водночас такі хворі здатні повторюва­ти, наслідувати дії дослідника.

Ідеаторна апраксія виникає при ураженні надкраєвої звивини тім'яної частки домінантної півкулі (у правші — лівої, у лівші — правої). Ідеаторна апраксія завжди є двосторонньою.

Конструктивна апраксія виявляється насамперед у неправиль­ному напрямку дій: хворим важко конструювати ціле із частин (на­приклад, скласти із сірників задану фігуру: ромб, квадрат, трикут­ник та ін.).

При цьому виді апраксії осередки ураження найчастіше знахо­дяться в кутовій звивині тім'яної частки домінантної півкулі. Конс­труктивна апраксія також є двосторонньою.

Моторна апраксія, або апраксія виконання, характеризується порушенням дій не лише спонтанних і за завданням, а й за наслі­дуванням. Вона часто однобічна (наприклад, при ураженні мозоли­стого тіла моторна апраксія може виникнути тільки в лівій руці).

Ураження тім'яної частки, так само, як і зацентральної звивини, спричинює апраксію в зв'язку із порушенням кінестезій! при осере­дках у місцях поєднання тім'яної, скроневої й потиличної часток (зона вестибулярно-просторового аналізатора) виникають пору­шення просторових співвідношень під час виконання складних ру­хових актів; при ураженні лобової частки (зона рухового аналізато­ра й ефекторних систем) виникає розлад навиків складних рухів, розлад програми дії з порушенням спонтанності і цілеспрямованос­ті (лобова апраксія).

Для виникнення апрактичних або афатичних розладів велике значення мають порушення зв'язків між кірковими відділами ана­лізатора (особливо кінестетичного) і виконавчими руховими систе­мами. У зв'язку з цим апрактичні й афатичні (мовні) розлади ви­никають при ураженні не лише кіркових, а й глибинних підкірко­вих відділів мозку, у яких найбільш сконцентровані шляхи цих зв'язків.