5.5. Відчуття, що не увійшли в класифікацію

Поєднання шкірних і рухових відчувань під час обмацування предмета рукою зумовлює відчуття, що називається дотиком. До­тик— складне відчуття, що знаходиться на межі цих двох видів чутливості.

Виділяють ще інтермодальне відчуття. До нього належать від- чутгя, що знаходиться між двома групами відчуттів. Наприклад, людина знаходиться на березі моря і чує сигнал тепловоза чи елек­тровоза. Цей сигнал чують також і глухі. Така чутливість сигналу пояснюється тим, що це відчуття є не тільки слуховим, а й вібра­ційним. А вібрація сприймається шкірою і проводиться кістками, у тому числі і в глухих. Вібрація в глухих частково компенсує відсут­ність слухового відчуття. Так, Бетховен в останні роки життя втра­тив слух і слухав музику, повернувшись спиною до сцени. Отже, є перехідні відчуття, до яких можна віднести звук і вібрацію, зір і біль (при яскравому спалаху світла).

Існують також неспецифічні відчуття. Наприклад, сліпі можуть деякою мірою дотримуватись дистантного орієнтування (це так зване «шосте відчуття» сліпих). Щодо такого явища є два пояснен­ня: перше — що це теплове відчуття, яке сприймається обличчям сліпого; друге — що це новий вид відчуття на відбитий звук, сприйнятий вухом (цей вид відчуття схожий на ультразвукову ло­кацію кажана, що дає йому змогу орієнтуватися в просторі). Для кажана слух — це локатор, що компенсує недоліки зору.

Слід зазначити, що поряд з названими видами відчуттів існують й інші відчуття, що знаходяться на межі з парапсихологією. Так, деякі люди можуть читати текст із зав'язаними очима. Таких випа­дків чимало (Роза Кулешова та ін.). Це пояснюється неспецифічною фоточутливістю шкіри. В експерименті після 600 - 1000 спроб деякі піддослідні люди починали розрізняти кольори рукою, що вказує на наявність неспецифічних фотовідчувань на кистях. Це можна пояснити тим, що фоторецептори розміщені переважно в сітківці ока. Проте частина фоторецепторів знаходиться у шкірі. Саме така

неспецифічна чутливість підсилюється при патології гіпоталамуса і зорового горба, внаслідок чого розвивається надчутливість шкіри. Підвищена неспецифічна чутливість відмічалася в Рози Кулешової та інших істеричних особистостей, але вона не виявляється через стіни чи двері і навіть через аркуш паперу.

5.6. Будова ока і можливості людського зору

Серед усіх видів відчуттів найзначущими для людини є зорові і слухові відчуття.

Орган зору дає можливість сприймати далекі і близькі об'єкти. Око може рухатися за об'єктом, розглядаючи його. При цьому такі переміщення ока відбуваються стрибкоподібно. Відбувається мовби обмацування предмета поглядом на відстані. Голова рухається за об'єктом і кожен новий поворот голови дає нам нові зорові відчуття. За допомогою органа зору ми читаємо, дивимося кіно, а через оптич­ні прилади пізнаємо невидиме. Зоровий аналізатор дає людині мо­жливість милуватися навколишнім світом, а також пізнавати його.

Зорові відчуття відіграють важливу роль у життєдіяльності лю­дини і тварин, у зв'язку з чим у них сильніше розвинені ділянки

мозку, у яких проектуються зорові відчуття, тобто поти­личні частки. Рецептори ока добре пристосовані до при­ймання променистої енергії і світла. 90 % всієї інформації людина отримує через очі. Око має високу чутливість. Так, людина бачить запалену свічку на відстані 27 км. Во­на також сприймає спалахи світла, що тривають 0,003 с. У сонячному світлі людина розрізняє понад 25 тисяч від­тінків.

Рис. 10. Будова ока (за II. Ліндсеєм, Д. Норманом, 1974): 1 — зовнішні м'язи; 2— рогівка; 3— водя­ниста волога; 4—зіниця,' 5—райдужна; 6— кришталик; 7— війковий м'яз і зв'язка; 8— склисте тіло; 9— центральна ямка; 10—склера; 11 — зоровий нерв

Промінь світла — це квант енергії, який в оці про­ходить крізь різні прозорі середовища. Такими прозо­рими середовищами (рис. 10) є рогівка, передня камера ока, зіниця, кришталик. Кришталик переломлює промені під різними кутами,

^ 180000 * 160000 § 140000 •9 120000

О.

н 100000 & 80000 60000

А

I 40000

Й 20000 .5

к о

що залежить від кривизни різних його частин. Потім крізь драгли­сту масу (склисте тіло) промінь світла потрапляє на сітківку ока, яка складається з кількох шарів нервових клітин і закінчується кінцевими апаратами — паличками і колбочками. Вони є рецепто­рами світла. Палички розміщені на периферійних ділянках сітків­ки, а колбочки — у її центрі. Частина сітківки, в котру входить со­сок зорового нерва, зовсім не має рецепторів і називається сліпою плямою (рис. 11).

Зорова вісь

Сліпа
^ пляма			д
Паличко- / \	л	*	Паличко-
подібні / \	/		подібні
. зорові У \	/		зорові
КЛІТИНИ \			\клітини
Колбочкоподібні д	1		Колбочкоподібні
зорові клітини у	N		зорові КЛІТИНИ
1 1 1 1 ^1 V - ■ 1	1		Г 1 1 Г 1 1

70° 60° 50° 40° 30° 20° 10° 0° 10° 20° 30° 40° 50° 60° 70° 80°

Кут

Рис. 11. Компактність розміщення паличко- і колбочкоподібних зорових клітин в оці людини (за II. Ліндсеем, Д. Норманом, 1974)

Палички високочутливі до слабкого за інтенсивністю світла. Во­ни відбивають світлоту предметів, тобто амплітуду відбиття пред­метами електромагнітних хвиль. Це рецептори сутінкового, нічного зору. Колбочки мають низьку чутливість до світла і е рецепторами денного зору. Колбочки подають інформацію мозку про довжину електромагнітних хвиль, зумовлюючи відчуття кольору. У людини в сітківці ока міститься 130 млн паличок і 7 млн колбочок. Палич­ки і колбочки впираються своїми носиками в шар пігментних клі­тин. Пігмент оточує більшість фоторецепторів. Усередині фоторе­цепторів виявлена велика кількість пігменту. Пігмент поглинає світлову енергію, допомагає подразненню паличок і колбочок. Піг-

Рис. 12. Схема зорових шляхів (за П. Ліндсеєм, Д. Норманом, 1974): 1 — частина зорових полів обох очей, що перекриваються! 2— сітківка; 3— зорове перехрестя (хіазма); 4 — зовнішнє колінчасте тіло (непропорційно збільшено); 5—

зорова кора)

мент, що міститься в паличках, називають зоровим пурпуром (родо­псином), а в колбочках — йодопсином.

Найдрібніша порція світла (фотон), що поглинається молекулою пігменту, зумовлює її розпад і виникнення заряджених іонів. Ви­никлі фотохімічні реакції речовини збуджують зоровий нерв. Збу­дження за допомогою доцентрових нервів проходить у підкіркові зорові центри, а потім — у кірковий відділ зорового аналізатора, тобто в потиличну частку (рис. 12). Одна частина зорового аналіза­тора побудована за принципом просторової проекції різних точок сітківки в різних точках кори, інша — поєднує подразнення в скла­дні комплекси.

Кожна колбочка жовтої плями з'єднана з окремим нервовим во­локном, що дає можливість точного розрізнення просторових відно­син і форм. Палички з'єднані з нервовим волокном групами (до 200 паличок), що збільшує чутливість паличок до слабкого світла, але погіршує точність просторового розрізнення. Відображення просто-

Рис. 13. Основні характеристики зорового сприйняття кольору (за П. Ліндсеєм, Д. Норманом, 1974)

рових відносин тісно пов'язано із синтезом зорових відчуттів корою великих півкуль. Око людини (рис. 13) реагує на світло в межах довжини хвилі від 390 до 760 мілімікрон (мільйонних часток мілі­метра).

5.7. Хроматичні й ахроматичні кольори

Дія світла зумовлює відчуття, які можна поділити на дві групи: відчуття ахроматичних кольорів (усі відтінки сірого, чорного, білого кольорів) і відчуття хроматичних кольорів (усі кольори, крім сірого, чорного і білого). Хроматичний — означає кольоровий. Кольори відрізняються один від одного за колірним тоном. Ахроматичні (безбарвні) кольори відрізняються тільки за світлотою. Починаючи від білого і закінчуючи чорним, через різні відтінки сірого кольору, людина розрізняє близько 300 відтінків.

Кольоровий зір здійснюється слабочутливими колбочками, що подають інформацію про довжину променя світла. У зв'язку з цим у присмерку і вночі ми не розрізняємо кольори. Якщо на око діють промені різної довжини, то сприймається тільки їхній загальний підсумок. Наприклад, якщо ми будемо обертати круг, що містить усі кольори веселки, то в результаті їхнього змішування ми одер­жимо білий колір. Змішування кольорів є центральним, а не пери­ферійним процесом.

Будь-який колір має інший колір, що його нейтралізує. При змішуванні двох взаємонейтралізуючих один одного кольорів ви­ходить білий чи сірий колір. Ці кольори є додатковими. Напри­клад, додатковим до блакитного буде жовтогарячий (оранжевий) колір.

Якщо змішуватимуться не додаткові кольори, то виходить новий проміжний між ними колір. Наприклад, синій колір, змішуючись із червоним кольором дає фіолетовий колір. Колірне відчуття від су­міші не залежить від спектрального складу кольорів, що змі­шуються. Це означає, що кольори, з яких виникло нове колірне від­чуття, самі можуть бути отримані з будь-якого змішування кольо­рів. Новий колір залежатиме від цих кольорів, незалежно від їхньо­го походження. Наприклад, змішування жовтого із синім дає сірий колір незалежно від того, чи є синій колір спектрально чистим, чи є результатом змішування інших кольорів.

Питання про природу колірних відчуттів є складним. Нині най­поширенішою є трикомпонентна теорія колірного зору. Відповідно до цієї теорії будь-який колір є сумою трьох інших кольорів, узятих у певних частках. Ці кольори мають бути незалежні, тобто змішу­вання двох кольорів не повинно давати третій колір.

Відповідно до трикомпонентної теорії зору Т. Юнга — Г. Гельм- гольда існують три основних кольори: червоний, зелений і синій. Усі інші кольори і їхні відтінки утворюються при різних змі­шуваннях цих основних трьох кольорів. Відповідно до цієї теорії існують три види апаратів, що містять три різні речовини чутливих до червоних, зелених чи синіх променів. Будь-який предмет від­биває чи випускає різні промені в однаковій пропорції, але неодна­кової сили, тому в нашому оці в будь-якій точці сітківки збуджу­ються всі три колірні відчуття, які відрізняються лише силою. За­лежно від співвідношення сили збудження, спричиненої у цих апа­ратах, виникають відчуття трьох кольорів. У разі збуджень усіх трьох апаратів однакової сили виникає відчуття білого кольору. Вся наша поліграфія, фотографія, телебачення спираються на цю три­компонентну теорію колірного зору.

Існує теорія Л. І. Ітельсона, відповідно до якої очі працюють без будь-яких світлофільтрів, без рознесення спектра на колбочки, без змішування тонів. Механізм, винайдений природою, простий, еко­номічний і дає практично безмежні можливості для розрізнення складових світлового потоку за довжиною та амплітудою їх хвилі. Світлові хвилі різної довжини мають різну енергетичну потужність. Це енергетичне розходження і зумовлює, на думку Л. І. Ітельсона, відчуття світла.

Колір має три основні властивості: світлоту, колірний тон і наси­ченість.

Світлота показує силу подразнення, ш,о діє на око, і характери­зується яскравістю подразника і чутливістю до нього ока. Темні предмети більше поглинають, а білі — більше відбивають.

Колірний тон визначає особливості певного кольору і залежить від складу променів, що діють на око, тобто від довжини хвиль цих променів. Основні колірні тони — це 7 кольорів сонячного світла^: довгі хвилі — червоний, оранжевий, середні — жовтий, зелений і короткі — блакитний, синій і фіолетовий кольори.

Насиченість кольору — це відмінність хроматичного кольору від сірого чи білого однакової з ним світлоти. Якщо до хроматич­ного кольору додати великий відсоток сірого чи білого кольору, то його насиченість значно зменшується і він стане слабконасиче- ним.

Різні кольори по-різному діють на людину. Чорний колір гні­тить, а жовтий створює гарний настрій, червоний збуджує, а зеле­ний заспокоює. Найкорисніші кольори називають оптимальними, у зв'язку з чим фарбами цих кольорів переважно фарбують примі­щення і все, що в них знаходиться. Монотонність і неприродність — шкідливі, відсутність контрастів, як і їхній надмір, пригнічує.

8. Найзагальніша характеристика властивос­тей відчуттів

Усі види відчуттів характеризуються такими властивостями як якість, інтенсивність відчуття, його тривалість, а деякі — просторо­вою локалізацією подразнення.

Якість відчуття — це те, що відрізняє одні відчуття від інших. Так, нюх дає можливість визначати тільки запахи, що можуть бути легкими, насиченими, приємними чи неприємними; зорові відчут­тя, як ми уже зазначали раніше, характеризуються насиченістю, колірним тоном, виразністю та ін.І слух — висотою, гучністю, темб­ром звуку тощо.

Інтенсивність відчуття визначає його кількісну характеристику і залежить від сили подразнення^ наприклад, звук інтенсивністю 65 — 70 дБ зумовлює звичайні відчуття. Водночас звуки інтенсив­ністю понад 120 дБ уже спричинюватимуть надмірні слухові від­чуття.

Тривалість відчуття — це час, упродовж якого відзначається від­чуття, що залежить від часу дії подразника і певною мірою від са­мого органа чуття. Від початку впливу подразника до появи самого відчуття проходить певний період часу. Це латентний період від­чуття. Для різних видів відчуття він неоднаковий. Після припинен­ня дії подразника відчуття не припиняється, а триває. Це так звана інерція чи відчуття післядії, що залишає останній образ. Останні образи найхарактерніші для слухових, температурних, больових і смакових відчуттів. Прикладом може бути випадок, коли після приголомшуючого звуку ми якийсь час відчуваємо, як «лящить у вухах».

Латентний період — це час, потрібний для проведення подраз­нення в аналізаторний центр, а також час, який витрачається на аналіз і синтез подразнення, що надійшло. Водночас післядія пов'язана з триваючим аналізом і синтезом подразнення, що на­дійшло в аналізатор, але вже припинило свою дію на орган відчуття.

Для зорового, слухового і нюхового відчуттів (зумовлюються ДИ" стантними рецепторами) характерна просторова локалізація по­дразника. Аналізатори цих відчувань дають відомості організму про локалізацію подразника в просторі.

8. Будова вуха і слухова чутливість

Слухова чутливість має велике значення в пізнавальній діяль­ності людини, а також в орієнтуванні її у просторі. Крім того, слух має важливе значення в міжособистісних стосунках людей. Сприй­має звукові подразнення вухо. Вухо поділяється на три відділи (рис. 14): за вушною раковиною починається перший від,діл — зовнішній слуховий прохід, другий відділ — внутрішнє вухо. У самій головній частині зовнішнього слу­хового проходу, що має вигляд вузької вигнутої трубочки зав­ширшки 1 см і завдовжки 2,5 см, міститься тоненька плівка у ви­гляді кружка, яка називається барабанною перетинкою. Барабанна перетинка натягнута впоперек зовнішнього слухового проходу і ві­докремлює його від наступного відділу вуха — барабанної порож-

Рис,. 14. Будова вуха (за П. Ліндсеєм, Д. Норманом, 1974): 1 — слуховий хід; 2— барабанна перетинка; 3— молоточок; 4— коваделко; 5— стремінце; 6— вікно присінка; 7— півколові канали; 8— завитка; 9— вікно зави­тки; 10—слуховий нерв

нини.

Барабанна порожнина — простір у товщі скроневої кістки чере­па. Якщо висота цієї порожнини досягає 1,5 см, то глибина її (від­стань від барабанної перетинки до внутрішньої стінки порожни­ни) — усього лише кілька міліметрів. У барабанній порожнині зна­ходяться три кісточки (ковадло, молоточок, стремінце), з'єднані ла­нцюжком, два маленькі м'язи, що пересувають ці кісточки і нерви. За барабанною порожниною знаходиться внутрішнє вухо.

Внутрішнє вухо складається із завитки (рис. 15), у якій є вікно присінка (до нього і підходить з барабанної порожнини стремінце). У завитці розміщений кортіїв орган, у якому знаходяться первинні нервові клітини слухової чутливості у вигляді ганглія. Від ганглія (кортієвого органа) через внутрішній слуховий хід починається слу

Рис. 15. Схема проведення звуку в середньому і внутрішньому вусі (за П. Ліндсеєм, Д. Норманом, 1974): 1 — барабанна перетинка; 2— молоточок; 3— коваделко; 4— вікно завитки; 5— стремінце; 6—вікно присінка; 7—сходи присінка; 8— перетинчастий лабіринт; 9— барабанні сходи; 10— основна мембрана

Якщо в будь-якому місці стиснути повітря, то це спричинює ко­ливання (чи хвилі), що розходяться в усі боки зі швидкістю 300 м/с і поступово загасають. Повітряна хвиля складається з двох час­тин: в одній із них повітря стиснене, в другій — розріджене (рис. 16). Повітряні хвилі характеризуються силою і тривалістю, тобто проміжком часу, що відокремлює початок кожної хвилі від її кінця. Якщо хвилі різної сили і періодів нашаровуються одна на одну, то говорять про тембр чи форму таких складних коливань. Повітряні хвилі різних періодів (частот) неоднаково впливають на живий організм: одні з них можуть убити живу істоту, спричи­нити болючі відчуття і страх (інфразвук високої інтенсивності), інші, впливаючи на слуховий аналізатор, зумовлюють відчуття звуку.

Людське вухо сприймає повітряні хвилі і створює звукові відчут­тя в межах частот від 16 Гц до 2000 Гц. Отже, звуком називають періодичні коливання повітря в зазначених частотних межах, що зумовлюють у нас слухові відчуття.

Відчуття і психічні функції

ховий нерв, що пов'язує рецептори зі скроневою часткою головного мозку, у якій закінчується слуховий аналізатор.

Основою музики і співу є складні, тобто темброві звукові коли­вання.

/ \ Амплітуда		Я	Г\
		Час—-
	Період

Рис. 16. Основні параметри звукової хвилі (за П. Ліндсеєм, Д. Норманом, 1974)

Повітряна хвиля певної сили і частоти доходить до барабанної перетинки і змушує її коливатися на зразок мембрани телефону. Коливання перетинки спричинюють рух системи кісточок серед­нього вуха (див. рис. 15). Остання з цих кісточок — стремінце через овальне вікно завитки передає коливання завитковій рідині (за­витковій лімфі).

Встановлено, що завитка всередині поділяється двома мембра­нами на три вузьких ходи, заповнених завитковою рідиною. Основ­на мембрана лабіринту (рис. 17) починається від вікна пригінка і тягнеться до кінця завитки (вершини, де між мембраною і стінками завитки є невеликий простір). Основна мембрана у витягнутому вигляді має довжину близько 3,5 см, а ширина її зростає від вікна присінка в напрямку до вершини, що має велике значення для фу­нкціонування мембрани.

Коливання стремінця передається через вікно присінка на за­виткову рідину, що знаходиться над основною мембраною, і хвиля підвищеного тиску рідини негайно поширюється на всю довжину мембрани. Хвиля (збурення) переходить від одного кінця мембрани до іншого за кілька мілісекунд. Під час цього відстань і швидкість, які проходить збурення на основній мембрані, залежать від частоти звукової хвилі. У зв'язку з тим, що основна мембрана розширюється в напрямку до вершини, то амплітуда збурення її, спричинена зву­ковою хвилею, також збільшується в напрямку до вершини завит­ки. Точка, де таке збурення досягає максимуму, вказує на частоту звуку.

Для звуків високої частоти максимальне зміщення основної мембрани відбувається поблизу овального віконця, а для звуків ни­зької частоти — ближче до кінця мембрани у вершині лабіринту. На основній мембрані розміщено близько 25 000 волоскових клі­тин, що у кортієвому органі утворюють два шари (зовнішній шар у кілька рядів і внутрішній шар). Оскільки волоскові клітини затис- нуті між двома шарами кортієва органа, то будь-який рух мем­брани приводить до деформації волосків цих клітин. Тиск і напру­га, передані на волоскові клітини, зумовлюють активність у

з'єднаних з ними нервових волосках, генеруючи електричні імпуль­си, що поширюються по слуховому нерву (П. Ліндсей, Д. Норман, 1974).

Коливання різної частоти спричинюють рух різних ділянок струн основної мембрани, а отже, вибірково збуджуються тільки ті слухові клітини кортієва органа, що розміщені на цих струнах. Дія звуку на слуховий рецептор породжує складні електричні процеси.

Відчуття і психічні функції

Рис. 17. Схема основної мембрани вушного завитка (за П. Ліндсеєм, Д. Норманом, 1974)'- І— перший завиток; II— другий завиток! III— третій завиток! Аа — «ля» суб- контроктави (27,5 Гц); А-, — «ля» контроктави (55 Гц); М — «ля» великої октави (110 Гц); /Із — «ля» малої октави (220 Гц); Сі — «до» першої октави (261,63 Гц); Аі — «ля» першої октави (440 Гц); Аь — «ля» другої октави (880 Гц); Ав — «ля» третьої октави (1760 Гц); А — «ля» четвертої октави (3620 Гц)

Так, було помічено, що певна частота і сила звукового подраз­нення зумовлює певну частоту і силу електричних коливань у кор- тієвому органі. Це явище привело до думки, що принцип роботи цього органа нагадує роботу мікрофона. Виходячи з цього припу­щення, цей ефект було названо мікрофонним ефектом завитки.

Рис. 18. Провідні шляхи від вуха до слухової кори (поперечний розріз мозку ззаду, за П. Ліндсеем, Д. Норманом, 1974): 1 — сигнал від лівого вуха; 2— слухова кора! З— внутрішнє колінчасте тіло! 4— нижні горбки чотиригорбкової пластинки; 5— сигнал від правого вуха; 6—завиткове ядро; 7—верхня олива

2

6. 7

Клітини кіркової частини слухового аналізатора в скроневій ча­стці мають просторове розміщення, що відповідає слуховим волос^- ковим клітинам кортієва органа. Одні із сигналів, що приходять з кортієва органа, мозок тільки приймає і фіксує, а на інші сигна­ли зумовлюють відповідні дії організму.

Провідні шляхи від вуха до слухової кори наведено на рис. 18.

У середньому людина сприймає діапазон у 10-11 октав. Сприй­няття звуків залежить від віку: краща чутність звуків у молодому віці і гірша — у літньому і старечому за рахунок зниження чутності на високі тони. Здатність до розрізнення звуків на середніх і низь­ких частотах становить близько 1-2 Гц. Краща чутність звуків у людини в діапазоні частот від 1000 до 4000 Гц. Чутність звуків ви­ще і нижче цих частот зменшується. Сприйняття звуків за гучністю в середньому діапазоні становить 0,59 - 3 дБ. Звуки інтенсивністю понад 130 дБ можуть призвести до ушкодження рецепторного апа­рата кортієва органа і до глухоти.

5.10. Специфіка нюхових і смакових відчуттів

Тісно пов'язані між собою нюх і смак є різновидами хімічної чут­ливості. Смак зумовлений безпосереднім контактом, а нюх функ­ціонує на відстані. Нюх належить до дистантрецепторів.

У тварин нюх відіграє важливу роль і значною мірою регулює поведінку під час пошуку їжі, розпізнавання тварини іншої статі тощо. У людини нюх відіграє меншу роль, ніж зір, слух, дотик та ін., проте сприяє створенню позитивного чи негативного емоційного стану, що забарвлює самопочуття людини в приємні і неприємні тони.

Рецептори нюхової системи розміщені в слизовій оболонці верх­ньої носової раковини і носової перегородки серед опорних тканин­них елементів. Рецептори — це кільцеподібні волоски, занурені в рідке середовище, що виробляється боуменовими залозами. Така будова рецепторів у багато разів збільшує можливість контактувати з молекулами пахучої речовини. Далі ці волоски йдуть до нюхової клітини, яка є високодиференційованою нейроепітеліальною кліти­ною. До сферичної поверхні такої клітини підходять від 6 до 12 во­лосків, від кожної клітини відходить один аксон, що, поєднуючись з багатьма іншими аксонами, у вигляді ниток проходить ґратчасту кістку і потрапляє у порожнину черепа, де і утворюється нюховий нерв.

Молекули пахучих речовин взаємодіють з рецепторним білком волосків нюхових клітин, внаслідок чого відкриваються натрієві ка­нали і відбувається генерація потенціалу з наступним імпульсним розрядом, що передається на аксон. Слід зазначити, що кожна ню­хова клітина здатна відповідати на властиві для неї пахучі ре­човини. Спектр таких речовин є досить широким (до 50 пахучих ре­човин). Відзначається висока чутливість нюхової системи до паху­чих речовин. Проте мінімальне подразнення людина відчуває від 30 до 68 % від вихідної концентрації пахучої речовини. Має місце повільна адаптація до нюхових подразнень.

Сумарний електричний потенціал від нюхових клітин через ню­ховий нерв і провідгіі шляхи доходить до кори медіобазальної по­верхні скроневої частки (парагіпокампальна і грушоподібна звиви­ни, амонів ріг). Крім того, імпульсація від нюхових подразнень йде також і в інші відділи головного мозку (періамигдальну кору, до частини ядер мигдалеподібного комплексу та ін.).

Якість і інтенсивність пахучої речовини впливає на частоту ім- пульсації, що досягає кори головного мозку, кодується і розпіз­нається в ній. Передача імпульсації в різні, переважно сенсорні ді­лянки кори головного мозку, сприяє організації харчової, оборонної і статевої поведінки.

Внаслідок хімічного впливу смакових речовин переважно вини­кає чотири смакових відчуття: солоне, кисле, солодке і гірке. При приєднанні інших подразників (тиск, тепло, холод, біль та ін.), а також залежно від концентрації смакової речовини (це те, що лю­дина відчуває і випробовує під час їжі) відчувається їдкий, в'язкий, терпкий і з іншими особливостями смак.

Смакові відчуття виникають у результаті впливу хімічних ре­човин на смакові рецептори, що розміщені переважно на язиці, осо­бливо на кінчику, краях і основі. Різні відділи язика мають різну чутливість до смакових впливів. Невелика кількість смакових рецепторів розміщена на задній стінці глотки, м'якому небі, мигда­лині і надгортаннику. Смакові рецептори поєднуються в так звані смакові бруньки, що містять, крім рецепторів, також і опорні кліти­ни. Смакова рецепторна клітина з'єднана з порожниною рота за допомогою смакової пори, у просвіт якої входить ЗО - 40 найтонших мікроворсинок. Припускають, що останні відіграють важливу роль у хімічній рецепції смакових речовин:.

Провідники смакової чутливості від задньої третини язика йдуть у складі язикоглоткового нерва, а від передніх двох третин язика — лицьового (врисбергова) гіучка нерва до смакового ядра, розміщено­го в довгастому мозку. Потім у складі медіальної петлі смакові по­дразники йдуть до зорового горба своєї і протилежної сторони тіла. Від зорового горба починається третій нейрон, волокна якого про­ходять через задню третину внутрішньої капсули, променистий ві­нець і закінчуються, як і волокна нюхової чутливості, в корі медіо- базальної поверхні скроневої частки.

Встановлено, що абсолютні пороги чутливості в різних людей рі­зні, вони залежать від стану організму (голодування, насищення, вагітність та ін.). Абсолютний поріг смакової чутливості визнача­ється за мінімальним смаковим відчуттям розбавленої речовини порівняно з дистильованою водою. Диференціальні пороги смако­вого відчуття є мінімальними при середніх розбавленнях тієї чи іншої речовини і різко підвищуються при збільшенні концентрації речовини.

Як і для усіх видів відчуттів, для смакових характерний роз­виток адаптації при тривалій дії смакової речовини. При цьому встановлено, що чим вище концентрація речовини, тим швидше розвивається адаптація.

Слід зазначити, що в ділянці смаку відбуваються процеси взає­модії між подразниками. Деякі подразники підсилюють контраст­ність подразнення. Так, відчуття солодкого смаку розчину глюкози чи цукру підсилюється при додаванні невеликої кількості кухонної солі; дистильована вода після полоскання порожнини рота слабким розчином соляної чи сірчаної кислоти здається чітко солодкою. Змішуминня кількох смакових речовин зумовлює виникнення нового смакового відчуття.

Смакові відчуття через надсегментарні утвори вегетативної нер- • •< »••<»'•' системи (лімбіко-ретикулярний комплекс) впливають на по^- роги Інших видів чутливості (зір, слух, стан шкірних видів чутли- пості, пропріоредепторів). Смакові відчуття, впливаючи на лімбіко- ретикулярний комплекс, впливають і на емоційний стан людини, іумоплюючи розвиток приємного чи неприємного самопочуття. Цей иплив смаку на емоційний стан людини відомий давно і широко застосопується на практиці (всі урочисті події супроводжуються здебі­льшого банкетом).

Нюх і смак у людини відіграють меншу роль, ніж у тварин. Проте вони сприяють створенню позитивного чи негативного ємоційного стану, що забарвлює самопочуття людини в приємні або не­приємні тони.

5.11. Больові і температурні відчуття

Незважаючи на розходження відчуттів, що виникають при по­дразненні больових і температурних рецепторів, ми розглядаємо їх спільно, оскільки вони мають однакові провідні системи і закін­чуються переважно в одних і тих самих аналізаторних зонах кори головного мозку.

Біль є дуже важливим відчуттям, оскільки сигналізує організм про небезпеку — дію надзвичайно сильних, шкідливих подраз­ників. Біль нерідко є першим, а іноді й єдиним симптомом, який сигналізує про хворобливий процес. Біль є афективною реакцією, що пов'язана з інтенсивним подразненням лише певних сенсорних апаратів.

У вітчизняній і зарубіжній літературі накопичений великий ма­теріал, що стосується наявності специфічних больових рецепторів і больових подразників (Фрей, Г. Хед, Л. А. Орбелі, 1936 та ін.). Від­значається, що біль — це результат взаємодії різноманітних нер­вових і гуморальних факторів (Л. А. Орбелі, 1936 та ін.). Нині існу­ють дві точки зору на біль: і) є специфічні больові рецептори, по­дразнення яких спричинює біль! 2) специфічних рецепторів болю немає, а виникає він при надмірному подразненні рецепторів будь- якого аналізатора. Існує точка зору, що при впливі больового по­дразника змінюється рН тканини в ділянці нервового закінчення (підвищується концентрація водневих іонів). Підвищена концент­рація водневих іонів чинить токсичний вплив на дихальні фермен­ти. Крім того, істотне значення має механічне чи термічне ушко­дження клітинних мембран. При невеликій інтенсивності болю, якщо болить невелика ділянка тіла, з часом він перестає відчуватися, тобто настає адаптація до болю. Слід зазначити, що на вира- женість болю істотно впливає кора головного мозку. Так, при гіпно­тичному впливі, а також при навіюванні домагаються зниження, а потім і припинення болю. У людини, зосередженої на своїх больо­вих відчуттях, вони стають інтенсивнішими, а потім зовсім нестер­пними.

Температурні відчуття зумовлюються двома вадами терморецеп- торів: холодовими (колби Краузе) і тепловими (руффінієві тільця). Ці терморецегггори розміщені фактично в усіх органах і тканинах тіла людини (шкірі, слизових, гіпоталамусі та ін.). Термічні від­чуття виникають за наявності розходження в температурі чи тер­мічному обміні між тілом людини і зовнішнім об'єктом. Установ­лено закономірність, що чим активніше і швидше відбувається теп­лообмін, тим інтенсивніше відчуття він зумовлює (гарний про­відник — метал здаватиметься холоднішим, ніж поганий провід­ник — дерево при їхній однаковій температурі). Температурна чут­ливість нерозривно пов'язана з необхідністю підтримання темпера­тури організму в порівняно вузьких межах. Диференціальні пороги термочутливості досить великі. Так, людина реагує на зміну темпе­ратури на 0,2 °С.

Як уже зазначалося вище, больова і температурна чутливість мають багато спільного. Це спільне полягає в тому, що подразнення від рецепторів передаються на перший нейрон, розміщений у між- хребцевих гангліях. Потім аксони цих нейронів передають подраз­нення до клітин задніх рогів спинного мозку (чи в окремі клітинні утвори черепних нервів). Волокна від других нейронів пере­хрещуються в ділянці передньої сірої спайки спинного мозку і пере­ходять на протилежну сторону в бічні стовпи, формуючи спинно" таламічний шлях, що йде до зорового горба. У таламусі відбуваєть­ся переключення на третій нейрон. Волокна третіх нейронів прохо­дять через задню третину внутрішньої капсули, променевий вінець і закінчуються на нейронах задньої центральної звивини кори го­ловного мозку.

5.12. Тактильна рецепція і дотик

Тактильна рецепція охоплює відчуття дотику і тиску, що тісно пов'язані між собою. Передбачається, що для цих видів відчуття рецепторні апарати ті ж самі. Невелике подразнення рецепторів сприймається як дотик, а тиск — це сильний дотик. Для цих видін відчуттів дуже характерним є точна їхня локалізація на певній ді­лянці поверхні шкіри. Вона виробляється і закріплюється в онтоге­незі при участі зору і суглобово-м'язового чуття. Тактильна чутли­вість різниться в різних ділянках шкіри (від 50 мг до 10 г). Проте пороги тактильного відчуття змінюються у однієї і тієї самої люди­ни на тих самих ділянках шкіри. Розрізнення двох одночасних по­дразнень також дуже відрізняється на різних ділянках тіла. Так, поріг просторового розрізнення язика становить 0,5 мм, а на спи­ні — 60 мм. Однією з найхарактерніших особливостей тактильної рецепції є швидка адаптація до подразнення. Крім того, на тонкості відчувань дотику і тиску явно позначається стомлення.

Тактильні відчуття беруть участь у формуванні такого виду від­чуттів, як дотик. Активний дотик — це обмацування людиною ото­чуючих її предметів, пов'язаний із впливом на них. При дотику пі­знання навколишнього світу відбувається в процесі руху, котрий переходить у свідому цілеспрямовану дію — обмацування рукою і дійсним пізнанням предмета.

Дотик складається з відчуття торкання і тиску в поєднанні з кі­нестетичним і м'язово-суглобним чуттями.

Специфічним органом дотику є рука, що рухається. З її допо­могою людина і пізнає об'єктивну дійсність. Твердість, пружність, непроникність — основні властивості, які визначають матеріальне тіло. Відмінність між твердим і м'яким визначається за протидією, яку зустрічає рука при зіткненні з тілом, що відбивається в ступені тиску одна на одну суглобових поверхонь. Вплив різних видів шкір­ної чутливості руки, що рухається, відбиває також такі властивості матеріальних тіл як в'язкість, маслянистість, гладкість, шорсткість та ін. Слід зазначити, що на діях руки, що рухається, ґрунтується значною мірою весь процес навчання сліпих і ще більшою мірою — сліпоглухонімих.

Кінестетичне відчуття (відчуття руху окремих частин тіла) ви­значається збудженнями, що надходять від прогіріорецепторів, розміщених у суглобах, зв'язках і м'язах. Завдяки кінестетичним відчуттям людина із закритими очима може визначити положення і рух своїх членів. Імпульси, які надходять у ЦНС від пропріо­рецепторів унаслідок зміни, що відбувається під час руху в м'язах, зумовлюють рефлекторні реакції і відіграють істотну роль у м'язо­вому тонусі і координації рухів. Будь-який здійснений нами рух контролюється доцентровими імпульсами з пропріорецепторів. Ви­падання пропріорецептивних подразнень спричинює більший чи менший розлад координації рухів. Частково це порушення коор­динації може коригуватися зором. Зорово-рухові координації мають велике значення для правильних рухів, виконуваних під контро­лем зору. У поєднанні із зором, дотиком тощо кінестетичне відчуття відіграє істотну роль у виробленні в людини просторових сприй­нять і уявлень.

Кінестетичне відчуття бере участь у виробленні навичок. Істот­ною стороною автоматизації рухів є перехід контролю над їхнім ви­конанням від екстеро- до пропріорецепторів. Прикладом може бути

піаніст, що виконує музичний твір без зорового сприйняття нот, до­віряючи тільки мистецтву своїх рук.

5.13. Вегето-вісцеральна сенсорна система

Термін вегето-вісцеральна система вживається у зв'язку з тим, що вісцеральна (інтерорецепторна) система тісно пов'язана з веге­тативною нервовою системою і бере участь у формуванні інтегра­тивної діяльності мозку й окремих психічних функцій. Завдяки ве- гето-вісцеральній сенсорній системі відбувається постійна сигналі­зація про стан гомеостазу (сталість внутрішнього середовища орга­нізму — рН крові, концентрації Н-іонов, рівня вмісту цукру в крові, стану артеріального тиску, температури тіла та ін.). Крім того, ве- гето-вісцеральна сенсорна система сприяє організації забезпечення сегментарними і надсегментарними утворами вегетативної нерво­вої системи різних форм психічної і фізичної діяльності (О. М. Вейн та ін., 1981).

Інтерорецептори характеризуються специфічністю до певних ви­дів подразнень. Так, механорецептори реагують на зміну тиску в порожнистих органах і судинах, на "їхнє розтягнення і стиснення! різні хеморецептори повідомляють про різні зміни хімізму органів і цілих тканин і сприяють підтриманню сталості внутрішнього сере­довища організму, регулюванню і підтриманню сталості обмінних процесів у самій нервовій системі; рецептори каротидних клубочків реагують на зміну вмісту в крові кисню і вуглекислоти, на зни­ження показника рН крові тощо.

Від рецепторів нервові волокна йдуть не перериваючись через превертебральні сплетіння, симпатичний ланцюжок (стовбур) до міжхребцевого вузла. У цьому вузлі нейрони вегето-вісцеральної сенсорної системи розміщені поряд із соматичними сенсорними нейронами. Потім інформація від інтерорецепторїв надходить у головний мозок двома шляхами. Першим шляхом імпульсація від вегето-вісцеральних рецепторів йде разом зі спинно-таламічним трактом до зорового горба тонкими (волокна С) і середніми (волок­на В) провідниками, другим — разом із провідниками глибокої чут­ливості в задніх, стовпах (товсті волокна А). Тонкі волокна прово­дять подразнення повільно. Водночас для товстих волокон харак­терним є швидке проведення імпульсації. Інформація від вегето- вісцеральних рецепторів доходить до зорового горба і гіпоталамуса, а потім — у кору головного мозку. Подразнення вісцеральних утво­рів сприяє виникненню викликаних потенціалів у різних ділянках кори великих півкуль. Для окремих органів є певні ділянки кори (наприклад, при розтягненні стінок сечового міхура і прямої кишки проекційною зоною є медіальні поверхні задніх центральних звивин). Проте здебільшого подразнення інтерорецепторів кишок, сер­ця, судин, печінки, нирок тощо не зумовлює ясно усвідомлюваних відчувань. Це пов'язано з тим, що такі подразники мають переваж­но підпороговий характер. Тривала дія підпорогових подразників вегето-вісцеральної сенсорної системи впливає на настрій, самопо­чуття і поведінку, що пов'язано зі змінами внаслідок такої імпуль- сації активності різних відділів центральної нервової системи. На сьогодні доведено, що інтерорецепція впливає на харчову і статеву поведінку.

5.14 Кількісні характеристики відчуттів

З виміру відчуттів почалася наукова психологія. Проте і дотепер низку явищ поки ще не піддається виміру.

Ту найменшу силу подразника, за якої вперше виникає ледь по­мітне відчуття, називають нижнім абсолютним порогом чутливості.

Ту найбільшу силу подразника, за якої ще виникає відчуття пев­ного виду, називають верхнім абсолютним порогом чутливості. По­дразник, що виходить за межі верхнього абсолютного порогу від­чуття, спричинює больові неприємні відчуття.

Больові відчуття — це сигнал, що свідчить про руйнівну силу подразника, тому больові відчуття виникають під час дії надмірно сильного подразника на будь-який аналізатор. Біль змушує орга­нізм використовувати всі засоби захисту від впливу пошкоджуюва- льного фактора.

Між абсолютним порогом відчуттів і чутливістю існує зворотна залежність, зворотний взаємозв'язок. Чим нижчий абсолютний по­ріг, тобто чим слабкіший подразник, що зумовлює відчуття, тим вищою є чутливість, і, навпаки, чим вищий абсолютний поріг, тим нижче чутливість.

Нижні абсолютні пороги відчуттів у людини коливаються. При виникненні зони нижнього порога відчуттів ми вимірюємо їх стати­стичним методом. Ми оцінюємо як поріг ту силу подразника, за якої в 50 % випадків людина відчуває подразнення. Це так званий середній робочий, грубий рівень нижнього порога чутливості. Мо­жуть бути, по-перше, відволікання уваги, коли не помічаються на­віть сильні подразники, і буває, навпаки, підвищення уваги, коли помічаються дуже слабкі, можна сказати, значно слабкіші, ніж зав­жди, подразники.

Верхній абсолютний поріг чутливості залежить, по-перше, від діапазону роботи органів чуття, наприклад, вухо сприймає коли­вання повітря певної частоти і тому ультразвук чи інфразвук ми не чуємо,' по-друге, якщо діє надсильний подразник, то замість надсильного збудження, згубного для клітин мозку, виникає рятівне, охоронне гальмування. Це гальмування називають позамежним.

Зміна нижніх і верхніх порогів відчуттів має велике практичне значення: вона дає змогу виділити людей з підвищеною чутливістю того чи того аналізатора, а синдром зниження чутливості можна використовувати для діагностики (периферійного чи центрального) ураження. Так, зниження зору може вказувати на ураження сітків­ки ока, центральних відділів зорового шляху чи потиличної частки мозку.

Не менше значення має і вимір верхніх порогів відчуття. Наве­демо такий приклад'- туговухі не сприймають слабких звуків. Поси­лення звуків за допомогою приладів приводить до того, що туговухі починають чути. Проте це триває недовго, оскільки з'являються больові відчуття. Це вказує на те, що «зона комфорту» (тобто діапа­зон, у межах якого звуки починають зумовлювати повноцінні слу­хові відчуття) у них дуже знижена.

У зв'язку з цим точний вимір нижніх і верхніх порогів слухових відчутгів дає можливість указати, в яких межах повинні бути поси­лені звуки, щоб вони зберегли потрібний вплив. Це дуже важливо для конструювання звукопідсилювальних приладів.

Підпорогові (мінімальні) подразнення не зумовлюють відчуття, проте впливають на нервову систему, а тому мозок реагує на них. Людина здатна сприймати нечутні (підпорогові) звуки — інфра- звуки. Інфразвуки — це дуже низькі звуки, з частотою набагато меншою нижньої границі чутності нашого вуха. Тварини здатні від­чувати інфразвуки. Так, медузи сприймають інфразвукові коли­вання, що є провісниками шторму. Для людини інфразвук — під- пороговий подразник. Проте ці звуки сприймаються мозком і нега­тивно впливають на людину, зумовлюючи в неї неясний стан три­воги. Було також помічено, що в сейсмонебезпечних зонах, за 1 - 2 місяці до землетрусу багато жителів скаржаться на біль в ділянці серця, хоча на електрокардіограмі відхилень від норми не спосте­рігається.

Інфразвуки виникають при різних вибухах, у тому числі при ви­бухах вулканів, під час роботи різних двигунів. Існує думка, що ба­гато нервових хвороб у жителів міст спричинюються інфразвуком, що нечутно проникає крізь стіни будинків. Велика кількість дослід­ників вважають, що багато загадкових катастроф у Бермудському трикутнику відбуваються за тихої погоди внаслідок дії інфразву­кових хвиль, зумовлених далекими штормами.

Діяльність мозку складніша і ширша, ніж наша свідомість. Сві­домість — результат роботи якоїсь групи нервових клітин, що най- сильніше діють у цей момент. Це група не постійна. У неї безпере­рвно включаються і виключаються нові й нові клітини. Тим часом і у виключених з інтенсивної роботи клітинах продовжуються певні процеси, що народжують психічні процеси, але не відбиваються у свідомості. Недостатньо інтенсивно працюючі клітини у разі отри­мання життєво важливого сигналу здатні активізуватися і донести до нашої свідомості цей сигнал. Тому виникнення думок можливе під непоміченим впливом, тобто підпороговим. Так виникає підсві­доме, інтуїтивне психічне життя людини, зона підсвідомої психіки. Підсвідомість є важливою частиною внутрішнього світу людини.

Вирішення будь-якого питання наче б раптово, немов з нат­хнення, спираючись на чуття, на необґрунтований здогад, назива­ють інтуїцією. Іншими словами інтуїція — це вирішення без логіч­ного обґрунтування. Інтуїцією є, наприклад, передчуття. Передчут­тя — це неясне відчуття очікування чогось, що насувається, що на­зріває. Майбутнє ще невідоме, ні в чому не виявляється, але ми не­ясно відчуваємо^ щось повинно відбутися, хоча і не можемо поясни­ти цього відчуття ні самим собі, ні іншим. Що ж лежить в основі передчуття?

Розглянемо такий випадок. Інженер-механік прослуховував ро­боту двигунів трьох авіалайнерів, але будь-яких особливих змін у їхній роботі він не виявив. Проте з приводу одного з авіалайнерів він переживав несвідоме, неясне занепокоєння, тривогу. Через кі­лька годин інженер-механік довідався, що саме цей авіалайнер здійснив вимушену посадку в зв'язку з порушенням роботи двигу­нів. Передчуття підтвердилося. Тепер виникає питання: відкіля ж виникло передчуття?

Насамперед передчуття — результат доброго знання роботи. Тільки великий досвід роботи на посаді інженера-механіка дав йо­му можливість під час прослуховування роботи двигунів уловити якусь неритмічність у їх роботі, якісь слабкі, дуже слабкі збої. Ці збої були настільки малі, що відчуття не виникли й інженер-меха­нік навіть не усвідомив їх. Проте мозок ці підпорогові подразнення сприйняв і це привело до виникнення несвідомого занепокоєння, неясного очікування лиха, до передчуття.

Основою передчуття є підпорогові подразники, що породжують орієнтовану реакцію у вигляді загального занепокоєння, а також великий минулий досвід, що змушує думати цілеспрямовано, зосе­реджувати увагу на певних об'єктах.

Іноді мінімальні підпорогові подразники створюють застійний осередок збудження, що може призвести до неврозу. Таке застійне осередкове збудження є фізіологічним механізмом багатьох марно- вірств. К. К. Платонов (1965) пише з цього приводу: «Марновір­ство — це нав'язлива ідея. Якщо забобони більше стосуються релі­гійного мислення — із забобонами варто боротися шляхом роз'яснення і переконання, то марновірства більше пов'язані не з думками, а з емоціями; а емоції важко знімаються словом і легко витісняються іншими емоціями. Спробуйте роздратовану чим- небудь людину розсмішити, і гнів її мине».

5.15. Чутливість до розрізнення відчуттів

Чутливість до розрізнення — це здатність помічати збільшення і зменшення відчуття. Різницева чутливість характеризується поро­гом розрізнення.

Поріг чутливості, або поріг розрізнення — це найменше при­бавка до сили діючого подразника, за якої виникає ледь помітна відмінність у силі чи якості відчуттів.

Таке ледь помітне збільшення чи зменшення чутливості (різни­цева чутливість) виникає лише в разі, якщо подразник збіль­шується чи зменшується через певну частину початкового зна­чення.

Наприклад, беремо в руки тягар масою 200 г. Виникає відчуття. Починаємо додавати тягар. Додаючи 5 г, ми відчуваємо збільшення тягаря. От це і є поріг розрізнення. Будь-яка фізична зміна подраз­ника веде до зміни відчуття.

Тепер розглянемо закон Бугера — Вебера. Поріг розрізнення має постійне відносне значення і завжди виражається у вигляді відношення чи дробу. Це відношення показує, яку частину почат­кового значення подразнення треба додати до цього подразника, щоб отримати ледь помітну зміну відчуття. Поріг розрізнення мож­на написати у вигляді чисельника і знаменника. Наприклад, поріг розрізнення сили світла дорівнює 1/100. Це означає, що коли в кім­наті горять 500 свічок і внесено ще 3-4 свічки, ми цього не помі­тимо; внесемо 5 свічок — виникає відчуття збільшення сили світла. Якщо в кімнаті горять 100 свічок, то для збільшення сили світла досить усього лише однієї свічки.

Поріг розрізнення сили звуку становить 1/10. Наприклад, якщо в хорі співають 20 співаків, то для виникнення порога звукового розрізнення цей хор треба збільшити щонайменше на двох співа­ків. Якщо ж ми збільшимо хор на одного співака, то поріг звукового розрізнення не виникне.

Закон Фехнера- якщо подразнення збільшується в геометричній прогресії, то відчуття зростатиме в арифметичній прогресії.

Як слід розуміти цей закон. Беремо, наприклад, такі подраз­ники як 10 свічок, збільшуємо їхню кількість^ 10 - 100 - 1000 і т.д. Це геометрична прогресія. Коли було 10 свічок, у нас було відпо­відне відчуття. При збільшенні подразника до 100 свічок відчуття збільшувалося удвічі, поява 1000 свічок приводить до збільшення відчуття втричі. Збільшення відчуття йде в арифметичній про­гресії, тобто набагато повільніше збільшення самих подразників.

Закони Бугера — Вебера і Фехнера справедливі тільки для по­дразників середньої сили (це найширша зона подразників). При наближенні сили подразника до абсолютного мінімального порога чи, навпаки, до дуже сильного подразника, виникають різні по­рушення цих законів, наприклад, значно знижується різницева чутливість. Закони Бугера — Вебера і Фехнера свідчать про за­лежність чутливості від сили подразника.

У теорії і на практиці виникає питання про об'єктивне дослід­ження порогів чутливості.

На кожне подразнення організм відповідає орієнтованою реак­цією, яку можна зафіксувати за допомогою приладів. Показання приладів і відчуття, які людина усвідомлює, в нормальної людини збігаються. Проте при деяких захворюваннях, наприклад черепно- мозкових травмах, нерідко спостерігається розбіжність між суб'єк­тивними й об'єктивними показниками чутливості.

5.16. Адаптація і сенсибілізація чутливості

Пороги чутливості в кожної людини є мінливими, що пов'язано з тим, що аналізатор пристосовує свої властивості до потреб орга­нізму, а також до умов навколишнього середовища. Живий орга­нізм пристосовується до довгостроково діючого подразника. І цей процес пристосування (зміна порогів чутливості органів чуття під впливом довгостроково діючого подразника) називають адаптацією. На сьогодні виділяють загальну і локальну (селективну) адапта­цію.

Загальна (глобальна) адаптація виявляється у зниженні чутли­вості всієї аналізаторної системи, а локальна — будь-якої її час­тини, що зазнавала впродовж тривалого часу подразнення. Процес адаптації поширюється на рецептори, вставні нейрони і на кіркові нейрони, тобто на всі відділи аналізаторної системи. Різні аналіза­торні системи мають різну здатність до адаптації. Найбільшу здат­ність до адаптації має тактильна чутливість. Відносно повільно відбувається адаптація в зоровому аналізаторі. Так, якщо людина входить з освітленої кімнати в темну, то тривалий час вона нічого не бачить. Тільки через кілька хвилин вона починає бачити навко­лишні предмети. Слід зазначити, що зорова адаптація в різних лю­дей різна. Повільно відбувається процес адаптації в нюховому і смаковому аналізаторах. Майже не відбувається адаптація у вести­булярному й пропріорецептивному аналізаторах.

Сенсибілізація — це процес підвищення чутливості. Таке підви­щення чутливості відбувається переважно під впливом дії слабкого подразника. Сенсибілізацію, як і адаптацію, можна поділити на загальну (наприклад, гіперестезія в гострому періоді менінгітів чи менінгоенцефалітів) і локальну, коли підвищення чутливості відбу­вається на окремих ділянках тіла.

Регулювання рівня чутливості аналізаторних систем на сильні і слабкі подразники має велике значення. Таке регулювання дає можливість уловлювати і реагувати на слабкі подразники, а при впливі сильних — захищати органи чуття від надмірного подраз­нення і руйнування. У регуляції чутливості аналізаторних систем беруть участь різні відділи нервової системи, у тому числі структу­ри лімбіко-ретикулярного комплексу, й особливо — ретикулярна формація мозку. У настроюванні аналізаторної системи важливу роль відіграють еферентні нервові волокна. При надмірних подраз­никах, що діють тривалий час у кіркових відділах аналізаторів, розвивається захисне гальмування. Водночас відбувається посилен­ня порушення в інших аналізаторних кіркових центрах і зростає чутливість органів чуття.

5.17. Взаємодія відчуттів

У вітчизняній і зарубіжній літературі накопичений великий ма­теріал, що вказує на зміну чутливості в результаті взаємодії від­чуттів. Так, слабкі звукові подразники підвищують гостроту зору і світлосприйняття, а сильні — знижують. Слабкі світлові подраз­ники посилюють слухову чутливість, а сильні — погіршують. На аналізаторні системи впливають також і підпорогові подразнення інших аналізаторів.

У разі взаємодії аналізаторних систем чутливість може підвищу­ватися чи знижуватися. Слабкі подразники підвищують, а сильні знижують чутливість аналізаторів.

Слабкий подразник зумовлює в корі головного мозку зміни збуд­ження, що поширюються на інші центри. Внаслідок таких змін під­вищується чутливість іншого аналізаторного центра. Сильні подра­зники за законом взаємної індукції приводять до гальмування в кіркових відділах інших аналізаторів.

Аналізаторні системи взаємодіють на рівні спинного і довгастого мозку, ретикулярної формації стовбура і проміжного мозку, зорово­го горба і кори головного мозку. Особливо багато зв'язків міститься в ретикулярній формації й у корі головного мозку.

Взаємодія відчуттів може зумовити таке явище як синестезія. Синестезія — це відчуття, за якого під впливом подразнення одно­го аналізатора виникають відчутгя, характерні для іншого аналі­затора. Крім того, при взаємодії різних аналізаторних систем чут­ливості багато кіркових нейронів набувають здатність реагувати на комбінацію різних стимулів.

Деякі кількісні показники діяльності органів чуття людини:

Відчуття і психічні функції

• ближня точка ясного бачення — 10 смі

• сила акомодації — близько 10 діоптрій;

• об'ємне бачення предметів — до 250 м!

• час «інерції зору» — 0,03 - ОДО с',

• диференціальний поріг світлової чутливості — 1,0 - 1,5 %',

• діапазон довжин хвиль видимого світла, яке сприймає люди­на, — 400 - 700 нм!

• діапазон чутності звукових коливань — 16 — 20 000 Гц;

• терпимий максимальний рівень гучності — 130 — 140 дБ;

• диференціальний поріг чутності за частотою — до 1 - 2 Гц;

• диференціальний поріг чутності за гучністю — до 0,59 дБ.

СПРИЙМАННЯ

6.1. Поняття про сприймання

У сприйманні усвідомлюється навколишній світ, у тому числі світ людей, предметів, явищ, що мають певне значення і перебува­ють у різноманітних стосунках. У ході сприймання відбувається упорядкування й об'єднання окремих видів чуття у цілісні образи речей і подій. У формуванні сприйнятгя беруть участь, як правило, кілька аналізаторних систем.

Сприймання — де форма пізнання дійсності. Результатом про­цесу сприймання є сприйняття. Виникаючи в процесі сприймання чуттєві дані і зримі образи, які формуються при цьому, набувають предметного значення, тобто стосуються певного предмета. Цей предмет визначений поняттям, закріпленим у слові, у значенні слова зафіксовані ознаки і властивості, що приховувалися в пред­меті в результаті суспільної практики і суспільного досвіду. Зістав­лення, звірення образу, що виникає в індивідуальній свідомості, з предметом, склад, властивості, ознаки якого виявлені суспільним досвідом, зафіксованим у значенні позначеного слова, становлять істотну ланку сприймання як пізнавальної діяльності.

На відміну від відчуття, в якому відбиваються окремі властивос­ті подразника, сприйняття відбиває предмет у цілому, в сукупності його властивостей. ГІри цьому сприйняття не зводиться до суми окремих відчуттів, а є якісно новим ступенем чуттєвого пізнання з властивими йому особливостями. Найважливіші особливості сприйняття — предметність, цілісність, структурність, констант­ність і стабільність.

Сприймання тісно пов'язано з руховою системою суб'єкта, а тому необхідний достатньо високий розвиток і активність не тільки сен­сорного, а й рухового апарату. Так, сприйняття простору формуєть­ся реальним руховим оволодінням простором: у ранньому дитячому віці це хапальні рухи, а потім — пересування. Такий зв'язок між відчуттями і дією визначає весь шлях історичного розвитку сприй­мання в людини. Сприймання, у тому числі вищі специфічні людські форми сприймання, нерозривно пов'язані з усім історичним розпитком культури, зокрема різними видами мистецтва.

Сприйняття об'єктивно відбивають навколишню дійсність. Про­те таке відображення не відбувається пасивно. У сприйнятті відби- вається все психічне життя конкретної людини.

6.2. Нейронні механізми сприймання

Дослідження останніх років показали, що нейронна організація різних аналізаторів побудована за детекторним принципом. Так, у потиличних частках головного мозку (зорова кора) було виявлено нейрони-детектори, що вибірково відповідають на елементи фігури, контури — лінії, смуги, кути. Було розроблено класифікацію ней- ронів-детекторів потиличної частки та їхніх зв'язків із простими, складними і надскладними рецептивними полями (Д. Хьюбел, Т. Візель, 1984). Було виявлено такі нейрони-детектори звукови- сотного слуху, нейрони-детектори, що сигналізують про положення очей в орбіті (Пігарев І. Н., Родимонова Е. Н., 1985), нейрони- детектори, що реагують на той чи інший колір.

В. Маунткасл (1981) на підставі проведених досліджень сформу­лював теорію колончастої організації кори мозку. Відповідно до цієї теорії основною одиницею активності в новій корі мозку є вертика­льно розміщена група клітин, що має безліч зв'язків по вертикалі і небагато — по горизонталі. Функцією цієї колонки є оброблення інформації. Вона має вхід і вихід. Таке розміщення і переважно вертикальні зв'язки колонок уможливлюють картування одночасно кількох змінних на двомірній матриці поверхні кори. Між окреми­ми кірковими колонками і їхніми групами існує зв'язок.

Гістохімічними методами було встановлено, що аксони нейронів з латерального колінчастого тіла проходять через нижні шари зо­рової кори і закінчуються в її четвертому шарі. При цьому волокна від одного ока закінчуються в одних ділянках, а від другого ока — в проміжках між ними. Вище від четвертого шару розміщені нейро­ни, що реагують на імпульси від обох очей. Ці клітини беруть участь у здійсненні бінокулярного зору.

У зоровій корі мозку виявлено також орієнтаційні стовпчики, що мають свою орієнтацію на зорове відчуття. Крім того, там же вияв­лені стовпчики, що вибірково реагують на напрямок руху чи на ко­лір.

Установлено, що залежно від складності оброблення інформації в зоровій корі виділяється три типи стовпчиків'- мікроколонки (реа­гують на окремі ознаки предмета), макроколонки (поєднують мік­роколонки, що виділяють одну загальну ознаку), чи гіперстовпчик- модуль (відповідає на всі стимули), організований вертикально і

обробляє найрізноманітніші стимули (орієнтація, колір тощо). Крім вертикальних стовпчиків у корі мозку існує й горизонтальна упо­рядкованість нейронів. Якщо стовпчики поєднуються загальною ознакою, то горизонтальні шари поєднують нейрони, що виділяють різні ознаки однакової складності. Реакція на складніші ознаки здійснюється нейронами детекторами, розміщеними у вищих ша­рах.

Такий поділ кори мозку на дрібні вертикальні стовпчики і гори­зонтальні шари є не тільки в зоровій корі, айв інших сенсорних ділянках мозку.

Отже, колончаста і шарувата організація нейронів кори вказує на конвергентно-дивергентну організацію сенсорних функцій у моз­ку за допомогою ієрархічної організації нейронних мереж. Чим складніша інформація надійшла, тим складнішою є структура ор­ганізованої для її оброблення нейронної мережі.

У зоровому аналізаторі виділяють дві системи оброблення інфо­рмації. У формуванні однієї з них беруть участь не тільки класичні шляхи зорового відчуття, а й підкіркові утвори (таламус і підкіркові вузли стріопалідарної системи, а також кора нижньої скроневої звивини). Ця система пізнає предмет. Якщо ж уражені окремі час­тини цієї системи, то порушується тільки сприймання будь-якої ознаки предмета (кольору, форми тощо). У корі нижньої скроневої звивини відбувається інтеграція ознак об'єкта, що роздільно оброб­ляються в потиличній частці (різні зони зорової кори).

Друга система визначає локалізацію об'єкта (предмета) у зовніш­ньому зоровому полі. У формуванні цієї системи беруть участь кла­сичні шляхи зорового відчуття, детектори положення ока, розміщені у верхньому двогорбі, і парієтальна кора. У парієтальній корі відбу­вається злиття імпульсів від зорової кори і від детекторів положення очей, в результаті чого відбувається створення екрана зовнішнього зорового поля. Під час руху очей сигнал із сітківки ока змінює своє положення, а образ зовнішнього зорового поля не змінюється. Хворі з ураженням парієтальної кори втрачають просторовий зір.

Просторовий зір у людини формується в ранньому дитячому ві­ці. Якщо цей процес порушений через низький зір чи відсутність зору в цей період, то число нейронів парієтальної зони, що відпові­дають за зорові стимули, скорочується в багато разів. В експери­менті на мавпах було показано, що число таких нейронів скорочу­ється з 70 % до 1 %. Мавпи втрачають орієнтацію в просторі. * Сприймання кольору також досить складне. Так, у сітківці ока і у латеральному колінчастому тілі розміщені світлорозпізнавальні нейрони, що протилежно реагують на пари колірних стимулів (чер­воний —■ зелений і жовтирі — синій). У зоровій корі (потилична час­тка) знаходяться нейрони, що є детекторами кольору (кольорокоду- вальні клітини). Ці клітини організовані у вертикальні стовпчики.

Стовпчики обробляють будь-який однин колір і чергуються між со­бою (червоні, сині, зелені, жовті, білі тощо).

На вершині стовпчиків (чи ансамблю нейронів) розміщений ней- рон-детектор. Ансамбль нейронів, які конвергують на нейроні - детекторі, утворюють його нейронну мережу, що має для них один загальний вхід. При дії зорового стимулу виникають різні за силою і комбінацією збудження. Комбінація збудження у нейронній ме­режі називається «вектором збудження». Такий вектор збудження, що виникає в нейронній мережі, що конвергує на детектор, харак­теризується силою збудження і його спрямованістю, що виявляєть­ся співвідношенням збуджень усередині нейронної мережі. Зоровий стимул впливає на збудження детектора. Якщо такий стимул змен­шується, то збудження переходить на інший детектор. Виникнення цілісного образу предмета пов'язано з пірамідою послідовних ней- ронних перетворень. У цьому процесі беруть участь кілька нейро- нів-детекторів і горизонтальних нейронних шарів.

6.3. Предметність сприйняття

Предметність сприйняття полягає в тому, що відомості, отримані із зовнішнього світу, належать тільки до цього світу. Таке сприй­няття виконує свою орієнтувальну і регулювальну функцію в прак­тичній діяльності людини. Предметність сприйняття не є вродже­ною якістю. Існує певна система дій, що забезпечує особі відкриття предметного світу. Слід зазначити, що вирішальну роль у цьому разі відіграють дотик і рухи. І. М. Сєченов у своїх працях підкрес­лював, що предметність формується на підставі процесів, врешті- решт завжди зовні рухових, які забезпечують контакт із самим цим предметом. Завдяки функції рухів наші сприйняття мають якість предметності. Певну роль відіграють також і наші зорові, слухові та інші відчуття.

Предметність як якість сприйняття відіграє найважливішу роль у поведінці людини. Наприклад, цегла і блок вибухівки сприйма­ються на дотик як дуже подібні. Тим часом вони «поводяться» ціл­ком відмінно. Ми зазвичай визначаємо предмети не за їхнім ви­глядом, а відповідно до того, як використовуємо їх на практиці і за їхніми основними властивостями. Форма важлива тільки як ознака для пізнання предмета в його значенні, тобто стосовно інших ре­чей, і в можливому його використанні.

Предметність відіграє значну роль і в подальшому формуванні самих перцептивних процесів, тобто процесів сприймання. Коли виникає розбіжність між зовнішнім світом і його відображенням, суб'єкт змушений шукати нові способи сприймання, які б забезпе­чували більш правильне сприйняття. Сприйняття не є простою механічною сумою незалежних одне від одного відчувань, що лише сумуються в процесі сприймання, оскільки при цьому різні подразнення перебувають в різноманіт­них взаємозалежностях, постійно взаємодіють одне з одним. У сприйнята звичайно кожна частина залежить від того оточення, у якому вона дана. Значення структури цілого для сприйняття час­тин, що не входять до його складу, виявляється дуже яскраво і на­очно в деяких оптикотеометричних ілюзіях. Так, при оптичних ілюзіях сприйнятий розмір фігур виявляється залежно від оточен­ня, у якому вони дані.