12.7. Мислення і функціональна асиметрія мозку

Установлено, що розумові процеси певною мірою залежать від учпсті в них тієї або іншої півкулі мозку. Розходження в розумовій діяльності півкуль виявляються за допомогою розробленого в клі­ніці методу «наркозу півкулі». Суть даного методу полягає в тому, що в сонну артерію на одному боці вводять тонку трубочку для наступного введення в неї розчину барбітуратів (найчастіше, амітал натрію). Оскільки кожна сонна артерія постачає кров'ю переважно тільки одну півкулю, амітал натрію, потрапляючи в неї, надходить в однойменну півкулю і спричинює в ній наркотичну дію. При про­веденні цього тесту хворий відлічує від 100 числа у зворотному по­рядку. Якщо амітал натрію потрапив у домінантну (мовну) півку­лю, через кілька секунд відзначаються порушення в лічбі, а потім і зупинка її на 2 - 5 хв. Приблизно стільки ж часу спостерігається геміпарез, що переходить у геміплегію (відсутність рухів) у проти­лежних від ін'єкції кінцівках. У разі, коли барбітурати потрапили в субдомінантну півкулю, затримка лічби триває кілька секунд, а геміпарез і геміплегія спостерігаються впродовж 2 — 5 хв.

На підставі вибіркового вивчення функцій окремих півкуль до­слідники припускають, що ліва півкуля бере участь переважно в аналітичній діяльності мозку, здебільшого — в абстрактно-логіч­них розумових процесах. У лівій (домінантній) півкулі розміщені центри мовної діяльності: моторний (Брока), сенсорний (Верніке), центри розуміння (семантичний і амнестичний), побудови і роботи з вербальними стимулами, центри читання і лічби. Оброблення вер­бальних символів здійснюється послідовно і починається від центрів Верніке і лексії (читання).

На підставі вивчення правої півкулі було встановлено, що ця півкуля мозку забезпечує образно-просторове мислення і відповідає за сприйняття, розпізнавання і певні навички поведінки з просто­ровими стимулами, за структурно-просторові перетворення, за здат­ність до розпізнавання навколишніх предметів за допомогою зоро­вого і тактильного аналізаторів. Інформація, що надходить до пра­вої півкулі, обробляється одночасно і завжди цілком.

Функціональна асиметрія півкуль мозку виявляється і за інши­ми параметрами. Так, права півкуля краще розрізняє лінії, фігури, кривизну, багатокутники, у тому числі і неправильних обрисів, просторове розташування зорових об'єктів, визначає глибину види­мих предметів, відстань до предметів, краще розрізняє предмети, зокрема обличчя за кількома рисами, краще інтегрує окремі еле­менти в складні фігури і конфігурації. Клінічні дані також підтве­рджують ці положення. Так, при випаданні функції правої півкулі малюнки хворих утрачають цілісність загальної конфігурації, по­рушується сприйняття фігур, просторове розташування зорових об'єктів, відстань до предметів тощо. Таким чином, експеримента­льні і клінічні дані засвідчують, що права півкуля краще сприймає простір і зорові подразнення.

Водночас ліва півкуля краще диференціює намальовані облич­чя, навіть якщо вони розрізняються незначними ознаками (напри­клад, однією рисою), добре сприймає слухові подразнення і час.

При ураженні лівої півкулі хворі добре сприймають конфігурацію предмета, проте їх малюнки не містять деталей.

Дослідження із застосуванням методу «наркозу півкулі», а також з "|розщепленим мозком» показали, що ізольовано функціонуюча півкуля формує цілісне зображення з пропонованого «напівоб'єкта». Водночас друга півкуля не бачить об'єкта. Питання про те, з якою із півкуль иідбуваються зазначені явища, залежить від завдання, що розв'язується.

Більшість дослідників вважають, що ліва півкуля пов'язана з логічним мисленням, тоді як права — з інтуїтивним. Водночас висловлюється припущення, що мова виникла тому, що ліва півкуля мозку виявилася пристосованою до деяких рухових актів, які спри- мюиі спілкуванню (D. Kimura, 1992). Так, Д. Кімура твердить, що еволюція сприяла розвиткові руки як органа мови жестів, а це сприяло розвиткові лівої півкулі. Згодом здатність руки до тонких миіііиуллцій перейшла до артикуляційних органів. Вона вважає, що в розвитку комунікативної функції мови провідну роль відіграють не звукові сигнали, а виразні рухові акти. Проте ми хотіли дещо заперечити Д. Кімурі. В еволюційній теорії зміна функції того або того органа відбувається тільки під впливом об'єктивних обста­вин (мотивацій). На нашу думку, такими об'єктивними обставина­ми (мотиваціями) могла бути тільки праця. Використовуючи руки як знаряддя виробництва, наш далекий предок не міг одночасно виконувати роботу і жестикулювати руками. Саме тому функція мови і перейшла до мовно-рухового апарату, тим більше що центри рушу руки і мовно-рухового апарату розміщені в головному мозку поряд.

К лінічні дані свідчать, що рука, яка відповідає домінантній півкулі. здатна до тонших рухів, ніж рука, пов'язана із субдомінантною півкулею. Так, хворі з ураженням домінантної півкулі (лівої)

при відсутності ознак парезу зазнають труднощів у виконанні тонких рухів письма, шиття тощо.

Більшість дослідників зазначають, що у здорових людей спостерегаеться функціональна асиметрія мозку, що впливає на розумові ідіГіішсті людини (Т. А. Доброхотова, Н. М. Брагіна, 1977; Е. А. Кос- іммдои, 19831 А. П. Чуприков, І. А. Марценовський, 1995; Д. Леві, І !И»г>. II М. Данилова, 2001 та ін.). Доведено, що права півкуля забезпечує образмо-просторове мислення, а ліва — абстрактно-логічне. Проте при ураженні правої півкулі характерними є розлади прийняття простору, часу у бік зниження їх актуальності, дисоціація між .змістом чуттєвих переживань і руховою поведінкою. У ЛІТЄтературі показано, що півкулі мозку пов'язані у своєму функціонуванні з різними часами: права півкуля — із сьогоденням і мину­лим, а ліва — із сьогоденням і майбутнім. Функціональна асиметрія особливо чітко виражена в зрілому віці, а в старості вона змен­шується.

Дослідження функції півкуль мозку у людей мистецтва свідчать, що у них спостерігається підвищена здатність до інтеграції функцій обох півкуль мозку. Так, було показано, що в художників- професіоналів кожна половина мозку розвиває структури, форми і методи, які потрібні для повсякденної діяльності художника. У зв'язку з цим, і це було підтверджено клінічними даними, ушко­дження однієї з півкуль індивідуума не призводить до втрати здат­ності до художньої творчості.

Дослідження здатності до творчої діяльності у музикантів ви­явило, що в обдарованих музикантів-професіоналів двостороннє представництво в півкулях відзначалося значно частіше, ніж у менш обдарованих, не говорячи вже про звичайних людей.

12.8. Творче мислення і творча діяльність

Теоретичне (понятійне або абстрактне) мислення — це «дослі­дження природи самих понять», що виявляються через їхні взаємо­відносини, найабстрактніші їхні властивості, що є емпіричними за своїм змістом і розумові за формою. Розумові процеси переходять у теоретичне мислення в абстрактних формах.

Формування теоретичного мислення відбувається в підлітковому віці. Мислення починає вільно переходити від одиничного через особливе до загального, від випадкового до необхідного, від явищ до найістотнішого в цих явищах, відбувається глибоке пізнання дійс­ності, розуміння взаємозв'язку між її елементами, різних її сторін, її сутності. У процесі навчання підлітка відбувається засвоєння сис­теми теоретичного знання, що вже стає «дослідженням самих по­нять», його мислення приходить і до дедалі досконалішого усвідом­лення закономірності своїх власних операцій. Він усвідомлює фор­му мислення і це усвідомлення думки є істотним фактом у процесі його розумового розвитку. Думка стає більш узагальненою, систе­матичною і свідомо цілеспрямованою. Міркування, умовиводи по­чинають робитися не тільки відповідно до певних принципів і пра­вил, а й на основі цих уже усвідомлених принципів. Таке усвідом­лення думки дається нелегко, але після його досягнення підліток оперує формою думки, що виявляється в схильності до спорів, дис­кусій, абстрактних міркувань.

Із розвитком у дитини теоретичного мислення спостерігаються зміни взаємовідношення мислення і мови,' мислення і наочно- образного змісту сприйнять а також уявлень! набуває принципово завершених форм перехід від одиничного до загального, від конк­ретного до абстрактного, а також відбувається зворотний перехід: одинично стає виразником загальних властивостей, конкретне — формою прояву абстрактного. Проте повернення до конкретного, уявне відтворення конкретного через абстрактні визначення, узяті в їх взаємозв'язку, є вже продуктом вищої зрілої думки (С. Л. Рубін- нт»йн, 1999).

В окремої особистості існує єдиний інтелект. Виділювана в пев­ний час творча діяльність фактично представляє теоретичне мислення. II. В. Симонов (1975) розглядає творчу діяльність як надсвідомість зі своїми механізмами. Так, багато вчених, винахідників іи.шачають, що найважливіші рішення приходять до них інтуїтив­но, риитово, а не в результаті якихось логічних міркувань. II Н. Снмопов (1975) вважає, що надсвідомість — де почуття й емо­ції, оскільки наша свідомість озброєна мовою, математичними фор­мулами і символами, різними художніми образами. Сам творчий процес приводить до розширення знань і подолання здавна існую­чих .іигальноприйнятих норм.

Пиділяюгь три основних етапи у творчій діяльності: 1) задум, поява здогаду; 2) генерація (висунення) різних гіпотез, у тому числі і найнезвичайнійших і найфантастичніших, для пояснення будь- якого явища; 3) критичний аналіз гіпотез і відбір найбільш прийнятних і правдоподібних пояснень.

Багато вчених, винахідників і працівників інших творчих про­фесій зазначають, що відкриття, знайдення найбільш правильного вирішення проблеми з'являються раптово у вигляді здогаду, ося­яння і виявляються у вигляді переживання, відчування (інтуїції), що обране рішення є найбільш правильним. Насправді поява здогаду або осяяння — це результат інтенсивної розумової діяльності людини, що виявляється почуттями й інтуїцією.

Р. А. Павлигіна (1990), П. В. Симонов (1993) припускають, що і тривали розумова робота є домінантою і важливою ланкою творчої діяльності людини. У разі відключення домінантного стану відбуваеться раптове встановлення несподіваних зв'язків у головному молсу (замикання асоціацій), що і виявляється осяянням, інсайтом, яко є центральною ланкою творчого процесу.

У творчому мисленні важливу роль відіграє також установлення асоціативних зв'язків між підпороговими подразниками. Ці дані, так само як і наявність домінанти в процесі розумової діяльності, підтверджено експериментами на тваринах.

Н. М. Данилова (2001) зазначає, що домінанта нагадує мотива­ційний стан, під час якого на основі видового і набутого досвіду від- буиисться актуалізація асоціативних зв'язків між подразненнями, а також між подразненнями і реакціями. У процесі аналізу інформа­ції, що надійшла, можуть актуалізуватися підпорогові подразники, що приведуть до нового бачення проблеми. «Явища раптового формування стійких асоціацій у результаті усунення домінантного збудження дослідники розглядають як ней­рофізіологічний механізм творчого осяяння.

Творчість — створення нового зі старих елементів у внутріш­ньому світі. Створення нового продукту зумовлює позитивну емо­ційну реакцію. Цей позитивний емоційний стан слугує нагородою творчому процесові і стимулює людину діяти в тому самому напря­мі» (Н. М. Данилова, 2001, «Психофизиология», с. 291).

Установлено, що в головному мозку є нейрони — детектори но­визни, які здатні реагувати на нові подразники зовнішнього і внут­рішнього світу (нові думки й образи). При цьому орієнтовна реакція виникає не на зовнішні сигнали, а на змінені внутрішні образи, супроводжуючись при цьому позитивним емоційним переживан­ням. Ці детектори новизни дуже чутливі і можуть уловлювати дум­ку раніше, ніж вона буде оцінена. Встановлено, що усвідомлення появи нової думки супроводжується так званим «творчим хвилю­ванням», яке сприяє розумовій роботі. Оцінювання думки відбува­ється у вигляді емоційної реакції. Неусвідомлене зіставлення різ­номанітної інформації, що утримується в пам'яті, є основою появи нової думки. Згодом нова думка зіставляється з іншими думками, що усвідомлені особистістю. Фактично продукування нового здійс­нюється в підсвідомості, а оцінювання значущості нового відбува­ється у свідомості.

Дані літератури вказують на те, що стрес з високим рівнем на­пруженості сприяє розвиткові захисної, оборонної реакції, яка в свою чергу призводить до дезорганізації когнітивних функцій.

Слід зазначити, що на сьогодні виявлено й описано оптималь­ний функціональний стан, який пов'язаний з орієнтовним рефлек­сом, підтримується наявністю інтересу та збільшенням праці.

Н. М. Данилова (2001) пише, що творчість пов'язана з наявністю потреби в пізнанні, отриманні нової інформації, а це здійснюється за допомогою орієнтовно-дослідницької діяльності, що розглядаєть­ся нею як ланцюг орієнтовних рефлексів, кожний з яких поставляє певну порцію інформації.

На її думку, творче мислення — це орієнтовно-дослідницька ді­яльність, звернена до слідів пам'яті в поєднані з актуальною інфо­рмацією, що надходить. Орієнтовний рефлекс, що є в цьому разі вираженням потреби в новій інформації, конкурує з оборонним ре­флексом, який виражає агресію або страх, тривогу (Н. Н. Данилова, 1995). Депресія і тривожність як особливі форми оборонної поведін­ки гальмують пошуково-дослідницьку діяльність й істотно знижу­ють творчі можливості людини. Далі вона зазначає, що депресія і тривожність можуть виникати під впливом тривалого неуспіху в подоланні конфліктної ситуації, що іноді сприяє розвитку соматич­ної патології. Остання ще більше збільшує депресію і тривожність.

Тому таке замкнене коло пасивно-оборонної поведінки можна розірвати за допомогою усунення конфліктів, а також створення в індивидума творчої установки посиленням його оріснтовно-дослід- ініиі.ічн діяльності, що гальмує оборонну реакцію (поведінка «кре­активної психотерапії»).

Н М Дішилова (1995) пише, що стрес, тривожність гальмують оріентовну реакцію і підсилюють оборонні реакції, у зв'язку з чим відбуваеться пригнічення творчої активності людини.

II Н Симонов (1993) з урахуванням нейроанатомічних структур мишу пропонує такий механізм творчого мислення: ядра мигдали­ни ммігрують домінуючу мотивацію, що стимулює пошук потрібної ими иирішення поставленої мети інформації; гіпокамп забезпечує розширену актуалізацію слідів, що витягаються з пам'яті і слугує матеріалом для створення гіпотез (у людини гіпокамп домінантної півкулі бере участь в аналізі мовних сигналів, а субдомінантної — в аналізі невербальних подразників). Формування гіпотез відбувається в лобових частках головного мозку. При цьому первинне емоційно- інтуїтивне оцінювання гіпотез відбувається в субдомінантній (правій) півкулі, у домінантній (лівій) — критичне оцінювання і добір найдосконаліших. Фактично лобові частки субдомінантної півкулі виконують «фантазуючі» функції, а домінантної (лівої) —«критикуючі» П. В. Симонов (1993) вважає, що таке взаємовідно­шенні між півкулями мозку є найприйнятнішою нейробіологічною їм шток) взаємодії неусвідомлюваних і усвідомлюваних частин тво­рчої діяльності.

Розглядаючи питання участі півкуль мозку у творчому процесі, II М Дішилова (2001) пише, що спільна діяльність обох півкуль, кожна з яких використовує свої методи оброблення інформації, забезпечує найвищу ефективність діяльності. З ускладненням за­мінимі потрібне об'єднання зусиль обох півкуль, тоді як при розвязанні простих завдань латералізація фокуса активності ціл­ком їм кнпрнвдана. При розв'язанні нестандартних творчих завдань використовується неусвідомлювана інформація. Це досягається щільною діяльністю обох півкуль при добре вираженому фокусі активності в задніх відділах правої півкулі.

Розділ 13

НЕСПАННЯ, СОН і СНОВИДІННЯ

13.1. Біологічні ритми — властивість усього жи­вого

Загальновизнаним фактом е те, що всі події і явища на Землі тією чи іншою мірою пов'язані з Космосом. Людина тісно пов'язана з навколишнім світом і є частиною Всесвіту, що складно організо­вана і характеризується взаємодією всіх її складових. Найзагаль- нішим способом взаємодії є енергетичний (інформаційний, польо­вий, хвильовий). Крім того, організм людини має здатність до са­морегуляції за рахунок власної системи цілісності і взаємодії з на­вколишнім світом.

Біологічні ритми є властивістю всього живого і основою органі­зації життя. Ритмічність біологічної системи спостерігається як на макро", так і на мікрорівні, зокрема на молекулярному.

Ритмічність біологічних систем залежить від руху Землі навколо Сонця, Місяця навколо Землі, Землі навколо своєї осі і руху пла­нет. Крім того, на живі організми впливають періоди сонячної ак­тивності, затемнення Сонця та інші фактори.

Рух Землі навколо своєї осі зумовлює зміну дня і ночі, у зв'язку з цим біологічні ритми більшості живих істот характеризуються рів­номірним і послідовним підвищенням активності вдень і -знижен­ням — уночі. Рух Землі навколо Сонця є причиною змін пір року, які також специфічно впливають на реактивність людини і тварин, їх обмін речовин, спрямованість обмінних процесів, гормональних зрушень, резистентність і різні фактори внутрішнього і зовнішньо­го середовища.

Людина не народжується з добовим ритмом. У немовлят має міс­це годинний ритм (ЗО хв дитина проводить у русі, а ЗО хв — у спокої). Поступово відбувається перебудова ритму, коли період відносної не­рухомості становить близько 8 год (переважно вночі), а період не­дремності (близько 2/3 доби) припадає на денний час. Проте у ран­ньому дитячому віці усе ще діє годинний ритм. Вироблюваний ритм зветься циркадним (за змістом, ритм дня) і характеризується зако­номірною .іміною інтенсивності фізіологічних обмінних процесів.

Усі коливальні процеси поділяють на дві великі групи:

• біоритми, пов'язані з геофізичними ритмами, що мають адап- іииний характер, оскільки сприяють адаптації організму до пері­одичних змін навколишнього середовища (добові, сезонні та інші ритми);

• робочі (фізіологічні) ритми, що відбивають часовий характер фмико-хімічних процесів в організмі. У людини існує понад 100 різ­них біологічних ритмів на всіх рівнях: клітинному, органному (на­приклад, активність бронхолегеневої системи припадає на 5ту год ранку), на рівні всього організму і навіть популяції.

Слід зазначити, що різні добові біоритми за максимумом і за мі­німумом иістивності не збігаються. Так, максимум температури й ар теріального тиску припадає на 17 - 18-ту год, а максимум ваги — на 20'та год тощо.

фізіологічні біоритми поділяють ще на три підвиди:

• мікроритми (менш як 1 год); до цієї групи належать основні ритми біоелектричної активності мозку, серцевий ритм та ін.;

• м(моритми (півторагодинний ритм); охоплюють чергування фім сну!

• мнкроритми (понад один місяць); ці ритми пов'язані не тільки з фі.іико-хімічними процесами в організмі, а й з геофізичними ритмами.

Порушення ритмічної діяльності організму призводить до роз­питку дисинхроза. Дисинхроз поділяють на внутрішній, котрий по­ли гаг у порушенні ритмів діяльності різних органів і систем органі­зму, і зовнішній, пов'язаний переважно зі змінами годинних поясів, а також інших порушень синхронізації внутрішніх ритмів і коли- нильних процесів зовнішнього середовища.

13.2. Теорії сну і неспання

Людство давно намагалося зрозуміти сутність неспання і сну, а також механізми, що керують цими процесами. Так, давні греки розглядали сон як дарунок, що посилається крилатим Морфеєм — одним із синів бога Гіпноса. Тим часом і в ті далекі часи висувалися глибокі наукові гіпотези про походження сну. Так, грецький фі­лософ Демокрит розглядав сон як триваючу автоматичну діяль­ність мозку при відсутності сприймання навколишнього світу.

Якщо неспання розглядалося як звичайний стан організму, то цо кінця XIX — початку XX ст. завдяки впровадженню в клінічну практику електроенцефалографії чітко намітилися дві основні точ­ки зору на сон (активні і пасивні теорії). Було встановлено, що чим пищим був рівень активності, тим менш виразною ставала електро-

енцефалограма і, навпаки, чим глибшим був сон, тим чіткішими і виразнішими були біоструми мозку.

Перша (активна) теорія полягає в тому, що сон виникає в ре­зультаті активного процесу збудження певних структур («центрів сну»), внаслідок чого виникає загальне зниження активності всього організму. Друга (пасивна) теорія сну пояснює його походження припиненням аферентної імпульсації і дії інших факторів, потріб­них для підтримання процесу неспання. Ці дві теорії знайшли своє відображення в працях, що з'явилися після минулої епідемії летар­гічного енцефаліту (хвороби Економо). Так, Економо вважав, що сонливість і сон під час енцефаліту настають у результаті гальму­вання таламуса і кори мозку так званим «центром сну». Оскільки при летаргічному енцефаліті спостерігалися як сонливість, так і безсоння, то він думав, що центр сну складається з двох частин, од­на з яких зумовлює недремність, а друга — сон.

Перша експериментальна робота, присвячена вивченню сну і неспання, належить швейцарському нейрофізіологу Гессу, який вживляв електроди котам у різні відділи гіпоталамуса і зорового горба. Він показав, що слабке електричне подразнення гіпоталаму­са спричинювало у котів сон з певними підготовчими ознаками (по­тягування, умивання, прийняття характерної пози). У зв'язку з цим Гесс висловив припущення про наявність центру сну в проміжному мозку, подразнення якого приводить до настання природного сну. Згодом інші дослідники підтвердили дослідження Гесса, спричи­нюючи сон у піддослідних тварин за допомогою електричного і хі­рургічного подразнення гіпоталамуса і прилеглих до нього струк­тур.

Проти вузьколокалізаційного пояснення механізмів виникнення сну виступив І. П. Павлов, який розглядав сон як результат розли­того гальмування кори головного мозку із залученням в процес підкіркових утворів. Заперечуючи існування в гіпоталамусі центру сну, він пояснював результати, отримані Гессом й іншими дослід­никами, розривом зв'язків між великими півкулями мозку і внут­рішнім світом. Не всі гіпотези І П. ГІавлова витримали перевірку часом. Це зрозуміло, оскільки І. П. Павлов по суті мав справу, як кажуть, з «чорним ящиком» — аналізувалися умови на вході (стан зовнішнього середовища, спеціальні подразнення) і на виході (крап­лі слини, рухи тощо). Про процеси, що відбуваються в мозку, в той час можна було тільки робити припущення. Його положення про розлите гальмування в корі головного мозку під час сну не справ­дилося. Проте геніальна думка І. П. Павлова про активний харак­тер мозкових процесів підтвердилася наступними дослідженнями.

Істотний внесок у вивчення механізмів сну і неспання зробили Мегун і Моруцці. У своїх дослідженнях вони показали, що у фор­муванні цих процесів важливу роль відіграє ретикулярна формація стовбура мозку. Було встановлено, що у верхніх відділах ретику­лярної формації містяться структури, що підтримують потрібний рівень активності. Ці структурні утвори отримали назву активуюча вхідна неспецифічна ретикулярна система. При її руйнуванні тва­рина занурюється в сон. Крім того, було також установлено, що ця система є одним з найважливіших інтегративних апаратів головно­го мозку, що бере участь в організації поведінки. Подразнення ак­тивуючої неспецифічної ретикулярної системи приводило до пробу­дження тварини і активності.

Подальші дослідження показали, що сон не є пасивним станом (гальмуванням кори головного мозку), а має активний характер. У задніх відділах ретикулярної формації стовбура мозку було вияв­лено структури, подразнення яких спричинювали сон і синхроніза­цію електроенцефалографічних показників. Згодом було встанов­лено, що синхронізуючі апарати, які посилюють свою діяльність під час сну, розміщені і на інших рівнях головного мозку. До них на­лежать: таламічна синхронізувальна система, структури передньо­го гіпоталамуса і перегородки.

Нині сон розглядається як активний процес, зумовлений поси­ленням діяльності синхронізуювальних апаратів.

II. К. Анохін (1945, 1968) здійснив спробу створити єдину теорію сну. Сон він розглядав як прояв цілісної діяльності організму, що формує єдину функціональну систему з чіткою координацією ДІЯ­ЛЬНОСТІ кіркових і підкіркових структур. При цьому він вважав, що «центри сну» проміжного мозку перебувають під тонічним пригні­чу пальним виливом кори головного мозку. У разі ослаблення тако­го нпливу внаслідок зниження робочого тонусу нервових клітин кори мозку («активний сон», за І. П. Павловим) структури гіпота­ламуса ніби «вивільняються» і визначають усю складну картину перерозподілу вегетативних функцій, що є характерною для сну. Ііодиочас імпульсація гіпоталамічних центрів впливає на активую­чу мисхідну систему ретикулярної формації. У зв'язку з припинен­ням доступу активуючих впливів у кору головного мозку настає кпнсивний сон», за І. П. Павловим. Такі взаємодії між корою мозку і структурами проміжного мозку уявляються циклічними, а тому стан сну може бути спричинений штучно в результаті патологічно­го процесу чи впливом на будь-яку частину цього циклу.

Як ілюстрацію цієї концепції сну П. К. Анохін розглядає сон новонародженої людини. Оскільки в немовляти в корі ГОЛОВНОГО МОЗкУ ще немає досить зрілих структур для надання активного низхід­ного гальмового впливу на вже досить дозрілі структури гіпотала­муса, то основним станом дитини є стан сну. Її пробудження пов’язане з голодом: «голодна» кров приводить до збудження гіпо- шламічних структур проміжного мозку і реципрокно загальмовує «центри сну», у зв'язку з чим усувається їхній пригнічу вальний вплив на активуючі системи мозку. Завдяки цим процесам немовля просипається. Після угамування дитиною голоду в її головному мо­зку відновлюються колишні співвідношення і вона знову засинає.

Слід зазначити, що новітні відкриття й уточнення структур, які активують і синхронізують мозок, а також численних пептидів і нейротрансмітерів, що беруть участь у регуляції циклу «сон — не­спання», не тільки не суперечать концепції сну П. К. Анохіна, а на­впаки — доповнюють і уточнюють її.