12.2.1. Наочно-дісве мислення

Цец вид мислення є одним з найбільш ранніх у процесі філогенезу. Насамперед люди вирішували завдання, що поставали перед ними м процесі практичної діяльності, а згодом приєднувалося і ігирг нічиє мислення. Останнє розвивалося в міру урізноманітнен­ня і збільшення практичної діяльності. Наочно-дієве мислення ммОчж'тіїпе використовується при вирішенні завдань, пов'язаних із чергуванням дій у повсякденній практичній діяльності. Крім того, цей вид мислення використовується й у разі виконання роботи в ііиіфокпному режимі. Прикладом такого виду мислення може бути розвязання різних головоломок, рух лабіринтом тощо. Слід також ні кінчити, що в індивідуальному розвитку мислення людини цей ииц мислення притаманний дітям раннього віку. Так, дитина у віці ми і|и«ох років аналізує і синтезує пізнавані об'єкти і явища навколишнього світу в міру того, як вона своїми руками роз'єднує, розчленовує і знову збирає (наприклад, іграшку), поєднує, співвідносить, іи'язуе одну з одною ті або інші деталі, що сприймаються нею у певний проміжок часу. Нерідко діти ламають іграшки з єдиною метою- пізнати, що ж знаходиться всередині такої іграшки.

12.2.2. Наочно-образне мислення

Цей тип мислення називають ще сенсорним мисленням, оскіль­ки ічиїо ґрунтується на відчуттях і сприйняттях навколишньої дійсності. Це мислення найяскравіше виражене у дітей віком 4-7 ро­ми Іііснючно. Сприйняття, що використовуються в наочно-образному мисленні, краще відбивають реальний світ, ніж узагальнені й urn грагоппні уявлення. Діти цього віку далеко не завжди прагнуть ці їм. пі, її ти предмет, що їх зацікавив, або іграшку. Проте в усіх випа- іічін іінобхідно, щоб вони чітко сприймали і уявляли цей предмет. Діти цього віку мислять наочними образами і не володіють поняттями

Слід зазначити, що наочні образи можуть створюватися в нашій ум пі або витягатися з пам'яті, перетворюватися, порівнюватися і перебувати у взаємозв'язку залежно від їх параметрів або фрагмен­ті

Наочно-образне мислення найбільшою мірою властиве людям з нуднжиім типом вищої нервової діяльності, за І. П. Павловим, з гу­ми ппарним складом мислення. Це найчастіше художники, літератури та інші, що у своїй творчій діяльності спираються на цілісні ицніш, дотикові або слухові образи й уявлення.

12.2,3. Понятійне мислення

Понятійне, або абстраговане, мислення — це варіант теоретич­ного мислення. Основою такого виду мислення є не образи (сприй­няття і уявлення), а абстрактні (відвернені) поняття, міркування й умовиводи. Опанувавши певними поняттями, людина вибудовує довгі послідовності причинно-наслідкових взаємозв'язків між ними. Формування таких зв'язків зводиться до виділення щоразу нових властивостей цих понять. При цьому в одній ситуації виділяються одні властивості поняття, а в іншій — інші.

Слід зазначити, що навіть саме абстраговане мислення, як би далеко не виходило воно за межі почуттєвого пізнання, ніколи ціл­ком не відривається від відчуттів, сприйнять і уявлень. Це підтвер­джують численні спостереження над розвитком понятійного мис­лення у школярів. Наочність у них сприяє розвиткові понять. На початкових етапах розвитку мислення дитині легше оперувати з наочним, чуттєво-конкретним матеріалом. Проте не всяка наоч­ність і не за будь-яких умов сприяє формуванню у школярів поня­тійного мислення. Так, велике число яскравих деталей у посібни­ках і ілюстраціях може відволікати школяра від основних, істотних властивостей пізнаваного об'єкта або явища, у зв'язку з чим утруд­нюється аналіз і синтез найістотніших ознак. От тому при розвитку понятійного (абстрактного) мислення потрібно зберігати певне співвідношення між чуттєво-конкретними й абстрактними компо­нентами об'єкта або явища.

12.3. Емоційний інтелект

Розроблення поняття «емоційний інтелект» започаткували у сво­їх працях Н. Jardner (1983, 1993), D. Holeman (1995, 1998), J.D. Mayer, P. Salovey (1993, 1995). Потім з'явилися праці вітчизня­них і зарубіжних психологів, присвячені цій проблемі. Необхідність розвитку цієї проблеми зумовлена тим, що нині людина зазнає ве­личезного числа негативних емоцій, а тому виникла потреба у роз­робленні методів удосконалення емоційного інтелекту. Істотний внесок у розвиток цієї проблеми зробили українські психологи (Е. Л. Носенко, 1981, 1998; Л. Ф. Бурлачук, Е. Ю. Коржова, 1998; Л. Ф. Бурлачук, Д. К. Корольов, 2001; С. Д. Максименко, 1997, 1998, 1999; Е. Л. Носенко, Н. В. Коврига, 2003; М. М. Філіппов, 2003 та ін.).

Емоційний інтелект Е. Л. Носенко, Н. В. Коврига (2003) розгля­дають як форму позитивного ставлення людини до світу (оцінити його як такий, у якому індивідуум може здійснювати успішну жит­тєдіяльність); до інших людей (як гідних доброзичливого ставлен­ня); до себе (як гідного самоповаги, здатного самостійно визначати цілі власної життєдіяльності й активно діяти в напрямку їх здійс­неним), Вони зазначають, що емоційний інтелект має дві головні функцій стресозахисну й адаптивну.

Перші автори теорії емоційного інтелекту описали основні його компоненти здатність адекватно ідентифікувати власні емоції, відчуття й емоції оточуючих людей і регулювати їх з метою підтри- митні доброзичливих взаємин з ними, самомотивація досягнення мети цілеспрямованої діяльності та ін. Оскільки ці автори не розкрили мнутрішні особистісні компоненти емоційного інтелекту, то І''. Л. ІІосенко і Н. В. Коврига (2003) визначили найменш вивчені ииу ірішні (онтологічні і феноменологічні) детермінанти емоційного інтелекту. Крім того, вони обґрунтували принципово новий підхід до його операціоналізації і діагностики рівнів розвитку за допомо­гою різних форм виявлення цього особистісного конструкта в зов­нішній поведінці і відображенні у свідомості.

Зазначені автори розглядають емоційний інтелект як інтегра­льну властивість особистості, що ґрунтується на відповідних знан­ії м х щодо того, що є добре і погане у ставленні людини до світу, до ('«мого себе і до інших, як партнерів по спілкуванню. Вони реко­мендують застосовувати термін «логос», який у категоріальній ме­режі іпгнльногірийнятих понять у психології стоїть нарівні із сві­домістю і розглядається як форма інтелекту. До головних понять афективного ряду Е. Л. Носенко і Н. В. Коврига (2003) відносять ефективність, переживання, почуття і зміст.

Для підтримання на певному рівні емоційного інтелекту людині погрібні певні мотиваційні і вольові зусилля. Механізм динамічної взаємодії емоційного й інтелектуального компонентів забезпечує єдність внутрішнього і зовнішнього в детермінації характеру емо­ційного реагування. Здійснення емоційного реагування, що спирається на зміст, характеризує функціонування індивідуума як особи­стості Ііудучи складовою частиною внутрішнього світу суб'єкта, емоційний інтелект відповідає вищому рівню його життєдіяльності, провідною ознакою якого можна вважати внутрішню мотивацію емоційного реагування особистості, за якого ініціюючі і регулюючі його причини виходять із внутрішнього світу людини і закладені в її поведінці.

Емоційний інтелект опосередковується онтологічними і феноменологічними (внутрішніми) ознаками особистості. Серед онтологіч­них ознак автори пропонують розглядати чотири з п'яти «великих» ознак особистості: емоційна стійкість, сумлінність, доброзичливість (гптонність сприймати людей такими, якими вони є насправді), від­кріпить новому досвідові. Особистісна сумлінність сприяє (якщо вона висока) або заважає (якщо вона низька) виявленню особистісного емоційного інтелекту, одним з провідних компонентів якого є здатність до самомотивації, наполегливості і методичності в здійсненні діяльності. Доброзичливість (гнучкість у спілкуванні) сприяє підтриманню дружніх відносин у спілкуванні з іншими людьми. Емоційна стійкість і відкритість новому досвідові сприяє у разі ви­сокого рівня розвитку формуванню і виявленню міжособистісного і внутріособистісного підвидів інтелекту. Усі ці властивості особисто­сті впливають на її життєдіяльність, оскільки виконують безпосе­редньо або опосередковано стресозахисну або адаптивну функції (Е. Л. Носенко, Н. В. Коврига, 2003).

Як зовнішні прояви емоційного інтелекту пропонується розгля­дати на рівні індивідуальних уявлень також цінності, настанови, ідеали і досвід суб'єкта життєдіяльності, що зовні виявляються в самоконтролі, пластичності в спілкуванні, рівні тривожності.

Автори вважають, що інтегративним відображенням емоційного інтелекту у свідомості людини є відчуття психічного благополуччя з позитивним ставленням до себе як до суб'єкта життєдіяльності; са­мооцінка ставлення особистості до навколишнього світу і до себе як до суб'єкта діяльності і спілкування (самооцінка може стосуватися розуму, характеру, здоров'я та ін.); вибір індивідуумом долаючих стратегій поведінки в критичних ситуаціях життєдіяльності і спіл­кування. Усі ці три аспекти відбивають внутрішній суб'єктивний світ особистості.

Зовнішні прояви емоційного інтелекту визначаються такими внутрішніми компонентами характером мотивації діяльності (вну­трішнім або зовнішнім), характером контролю (інтегральний, екс- тернальний), характером вибору акту (поведінки) із широкими мож­ливостями, недиференційованими суб'єктами з можливостями для себе! з можливими альтернативами поведінки. Наведені аспекти відбивають феноменологічний рівень зовнішнього і внутрішнього компонента зовнішнього. Проте головною структурною одиницею емоційного інтелекту на рівні аналізу його зовнішніх аспектів є пе­ребіг відповідного процесу (кількісні і якісні його характеристики, інтенсивність і частота виникнення емоційних процесів, позитив­ний або негативний знак основної емоції, модальність емоційного процесу тощо).

Е. Л. Носенко і Н. В. Коврига (2003) пропонують залежно від ха­рактеру внутрішніх опосередкованих компонентів особистості ви­значати ієрархічну структуру трьох рівнів сформованості емоційно­го інтелекту: найнижчий, середній і найвищий. Проведені ними дослідження показали, що в різних ситуаціях життєдіяльності лю­дини має місце зв'язок емоцій з інтелектом. Крім того, вони вказу­ють на практичну можливість і доцільність цілеспрямованого фор­мування емоційного інтелекту.

Автори також, установили, що розбіжності в рівнях сформованос­ті емоційного інтелекту найчіткіше відбиваються в показниках, що характеризують ставлення людини до себе як суб'єкта життєдіяльності, ставлення особи до інших людей як партнерів у спілкуванні і взаемодії. Наймінімальнішими розбіжностями між особистостями з різними рівнями сформованості внутрішніх ознак емоційного інте- іи-кту були розбіжності щодо навколишнього світу й оцінки зовніш­ніх подій.

Слід зазначити, що в ході розвитку понятійного мислення наоч­нії ди во і наочно-образне мислення не перестають розвиватися і не зникають.

У дорослої людини під час інтелектуальної діяльності усі види мислення працюють спільно, взаємодоповнюючи один одного. Проте у різних людей може превалювати той або той вид мислення, що пов'язано переважно з типами вищої нервової діяльності.

12.4. Мислення і мова

Мислення і мова тісно пов'язані між собою. Слово є формою іс­нування поняття, якщо йдеться про предмети і явища навколиш­нього сніту. В слові узагальнені усі властивості предмета і явища, у зв'язку з чим слово представляє існування думки.