1.2. Педагогічні концепції, виховні системи, погляди і думки на сутність і зміст виховання в історії людства. Військове виховання в історії України

Мистецтво виховання виникло разом з людиною. Воно забезпечило засвоєння і активне відтворення соціального досвіду при спілкуванні, взаємодії з соціальним середовищем і природою.

Платон віддавав перевагу вихованню у людини розуму, волі та почуттів.

Аристотель вів мову про виховання мужності й витривалості, спритності, високої інтелектуальної і моральної чистоти.

На думку я.А. Каменського, виховання повинно бути спрямоване на пізнання себе і світу, що оточує, на уміння керувати собою і прагнення до бога.

Дж. Локк вважав, що виховання повинно сформувати джентльмена, тобто людину, яка вміє влаштовувати свої справи мудро й завбачливо.

Ж.Ж. Руссо вважав, що виховання повинно формувати загальнолюдські цінності.

К.Д. Ушинський підкреслював, що моральне виховання особистості складає головне завдання виховання, воно значно важливіше ніж розвиток розуму взагалі, наповнення голови знаннями.

С.Т. Швацький свою теорію та практику виховання визначав як організацію життя та діяльності, під час якої відбувається підготовка людей до активної суспільної діяльності, триває всебічний розвиток особистості.

В.О. Сухомлинський вважав, що вихователю не потрібно виключати із системи виховання навіть будь-якої її частини.

Сьогодні існує багато педагогічних концепцій і виховних систем, які спираючись на філософські теорії, намагаються розкрити суть і зміст виховної діяльності.

Прагматизм виступає за наближення виховання до життя, досягнення цілей виховання e практичній діяльності.

Неопозитивізм пропонує звільнити виховання від світоглядних ідей, тому, що життя в умовах науково-технічного прогресу мовби потребує раціонального мислення, а не ідеології.

Екзістенціоналізм не довіряє педагогічній теорії й можливостям виховання. Його прихильники вважають, що людина є те, що вона сама із себе робить. Звідси і крайній індивідуалізм, прагнення зберегти унікальність особистості від руйнування зовнішніми силами. На думку екзистенціалістів самобутності особистості дуже шкодить колектив, який перетворює людину на “стадну тварину”, нівелює й подавляє її власне “Я”. Вони пропонують не наставляння, а дружню участь.

Неотомізм виводить мету виховання з християнської моралі, релігійних положень про покору, терпіння, непротивлення богу, який усіх випробовує: одних багатством, інших бідністю, і проти цього не треба боротися.

Біхевіоризм вважає, що людська поведінка – керований процес. Для того щоб досягти бажаного результату виховання, потрібно підібрати дієві стимули і правильно їх застосувати.

Вихованню притаманний рухливий, змінний характер, який залежить від конкретних історичних умов життя й діяльності людей. Воно має значні відмінності у народів світу і завжди спрямовувалось на зміцнення існуючих суспільних відносин.

У первісному суспільстві воно забезпечувало людину досвідом виживання, знаннями та уміннями, які були необхідні в тогочасному суворому повсякденному житті.

З появою класів виховання спрямовувалось на ствердження їх політики та ідеології. Так у рабовласницькому суспільстві дітей рабовласників готували до панування, а дітей рабів – до покори. За часів феодалізму для дітей феодалів існувало рицарське виховання, для дітей селян – трудове. Розвиток капіталістичного виробництва змусив панівний клас створити систему навчальних закладів для робітників. Одночасно буржуазія давала і дає добре виховання своїм дітям, для того щоб вони були в змозі здійснювати управління державою, спрямовувати розвиток економіки, суспільних процесів.

У Китаї з давніх часів виховання готувало людину до життя в сім’ї.

У індусів і давніх єгиптян виховання мало кастовий характер. Кожна людина повинна була бути корисною для своєї касти.

Стародавніх перських юнаків виховували всебічно. Вони повинні були бути хоробрими, відвертими, добропорядними.

Великий досвід виховання, особливо військового, накопичила Стародавня Греція – країна, що складалася з декількох невеликих держав.

Так у Аттиці, з головним містом Афіни, створилась афінська система виховання. Від молодих афінян вимагали сили й спритності не тільки на війні, а й на іграх. Їх знайомили з музикою, поезією, риторикою.

Особливим було спартанське виховання, мета якого – зміцнення військової могутності країни, підготовка стійких і загартованих воїнів, майбутніх рабовласників. Спарта весь час потерпала від степових кочови­ків, які грабували і руйнували країну. Життя спартанців було підпорядковане головній меті – підтримання стану постійної готовності до відбиття нападу ворога.

Зміст виховання залежав від віку та стану здоров’я дитини і не залежав від волі батьків. Діти підлягали суворим іспитам на здоров’я і витривалість. Батьки приносили щойно народжену дитину до старійшин, які доскіпливо оглядали її і, якщо вона була слаба чи виродлива, кидали у прірву.

Всіх хлопчиків, яким виповнилось 7 років, збирали разом і ділили на загони, там вони жили і харчувались до 18 років. Їх примушували красти, щоб власними силами забезпечити своє існування, зробити з них сміливих і хитрих людей. З роками виховання ставало більш суворим. Особливу увагу звертали на фізичну підготовку, військові та гімнастичні вправи. Спартанців вчили бігу, боротьбі, прийомам рукопашного бою, обрядовим танцям, військових пісень, музиці.

Навіть у 12 років вони мали з одягу лише один плащ на рік, не приймали теплих ванн і спали всі разом на постелях з очерету. З 14 років молоді спартанці спроможні були служити у війську, де вони виконували допоміжні функції. У 16 років у присутності батьків відбувалося випробування на публічне покарання, під час якого багато юнаків гинуло.

Військове виховання здійснювалось і під час спеціальних бесід державних діячів з молоддю, де їм розповідали про стійкість і мужність предків у боротьбі з ворогами та про героїв.

З метою морально-психічного гартування, дітей примушували довго мовчати, привчали давати влучні, глибокодумні відповіді. Займатися красномовством і філософією заборонялося. Існувало покарання за кожне зайве слово. Великого значення у вихованні майбутніх воїнів мали народ­ні засоби. Наприклад, на хорові співи зверталося стільки ж уваги, як і на точ­ність та ясність мови. Спартанські пісні виховували мужність, спонукали до дій, закликали на подвиги. Слова їх були простими, зміст серйозним та повчальним. У піснях прославляли тих, хто загинув за Спарту або ганьбили боягузів. Починаючи з 18 – 20 років, юнаків направляли на військову службу.

Виховання продовжувалось до зрілого віку. Жоден не мав права жити на власний розсуд. Спартанці належали не собі, а батьківщині. Тільки у тридцятирічному віці чоловік отримував право на одруження. За таких умов життя мало хто з воїнів доживав до старості, тому всі з великою пошаною ставилися до ветеранів.

На полі бою спартанці шикувалися фалангою – щільними рядами, зімкнув­ши щити і виставивши списи, подібно неприступній стіні. У такому строю вони були непереможні. Спартанський воїн був “людиною з бронзи”, одягнутою у бронзовий обладунок загальною вагою близько 16 кг.

Харчувалися спартанці дуже обмежено. Вони не мали права обідати вдома. Для цього існували спільні трапези з невеликою кількістю страв, що були приписані законом.

У Спарті, єдиній країні Стародавньої Греції, велика увага зверталася на вихо­вання жінок, які користувалися загальною повагою. Спартанці цілком правильно вважали, що здо­рові діти можуть бути тільки у здорової матері. Спартанки з дитинства займа­лися спортом: бігали, бо­ролися, кидали списи. Їм заборонялось пестити себе та сидіти вдома. Дівчата повинні були з’являтися під час урочистих процесій і танцювати та співати на деяких святах у присутності парубків. Вони мали право сміятися над тими, хто припустився помилки, і прославляти в піснях тих, хто на те заслуговував. У Спарті влаштовували змагання з гімнасти­ки та легкої атлетики, на яких спочатку виступали юнаки, а потім дівчата. Коли чоловіки воювали, озброєні жінки охороняли міста і три­мали у покорі рабів.

Така чітка система виховання дозволяла Спарті неодноразово з успіхом протистояти навіть значно переважаючим силам против­ника.

Деякий досвід цієї системи може бути застосований у наш час. Активне використання моральних стимулів, військові пісні, що уславлюють мужніх і ганьблять боягузів, вій­ськове виховання дівчат, досвід ветеранів можуть і по­винні зайняти чильне місце в системі військового виховання нашого суспільст­ва.

Відмінною рисою римського виховання слід вважати любов до батьківщини, яка була зведена у культ і спонукала на героїчні вчинки.

Яскравим додатком для розуміння підґрунтя, на якому виникло лицарство, мо­жуть слугувати берсеркри. Про них згадується в багатьох літературних джерелах середньовіччя (до XII ст. включно). Ці воїни виконували процедури магічно-ритуального типу: вдягали шкіри диких звірів, прикрашались іклами, кігтями, в бою поводилися як звірі.

Вважалось, що хто вдягав на себе шкіру, переходив до звіриного стану, з якого не можна було повернутися. Коли така людина приймала хрещення, вона втрачала здатність до перевтілення. Найдовше це явище проіснувало у Скандинавії і зникло з перемогою християнства.

Після тривалого часу безладдя та міжусобних війн у Х ст. виникло лицарство. Основою ли­царського поводження була вірність і честь. Зрада вважалася найтяжчим гріхом, за який виключали з корпорації. Через обряд освячення воїн вступав у нову родину рівних, яких з’єднувала клятва вірності, що скріплювалась кров’ю. Такий зв’язок вважався міцнішим, ніж звичайна люд­ська спілка.

До посвячення в лицарі ретельно готували з юного віку. Лицар повинен був без шкоди для свого здоров’я долати всі труднощі військової служби. Повний лицарський обладунок важив до 50 кг. Для розвитку у дитини войовничого духу навіть самі ігри та забави мали войовничий характер. Крім того, юнак повинен був досконало вивчити обов’язки воїна.

Коли хлопчику виповнювалося 7 років, він переходив з жіночих рук під опіку чоловіків та отримував перші уроки вдома. У десятирічному віці його відправля­ли на виховання до старшого лицаря – родича або друга батьків, який вважав великою честю для себе до­вершити виховання.

Батько, відправляючи сина на виховання, благословляв і наставляв йо­го бути чесним, великодушним, мужнім, поважати свого вихователя, беззапере­чно підкорятися йому у всьому і наслідувати його приклад. Мати дарувала сину гаманець з невеликою сумою грошей і пов’язувала на шиї оберіг від наговорів та ушкоджень.

У замку свого патрона юнак виконував обов’язки слуги. Він учився беззаперечно підкорятися і в той же час веліти, навчався ввічливості та люб’язності. Значну частину навчання складало прислуговування під час їжі, де юнак пи­льно слідкував за всім, і тільки-но вимагалася його послуга, як він мав у ту ж мить надати її.

Предметом перших уроків пажа була релігія. Зазвичай викладачем була одна із благородних і побожних дам замку. Пажі ба­гато корисного пізнавали з розповідей про війну та полювання, про мистецтво дресирування мисливських птахів і собак. Паж учився грі в шахи, яка розвивала розум. Його навчали пісень про кохання або військову славу. Згодом хлопець прислуговував на бенкетах, різав смаженину, дичину або домашню птицю. Крім того, вихованці розважали гостей музикою, танцями, співами.

Юнаки доглядали та приборкували коней, готували їх до дій у бою.

У чотирнадцятирічному віці молоду людину призначали зброєносцем, і вона могла приймати участь у бесідах лицарів, що сприяло розумовому розвитку. Юнаки намагалися досягти грації рухів, спритності, моторності, благородної люб’язності, яка всім подобалась та захоплю­вала.

Зброєносці слідкували за зброєю свого патрона. Вони утримували її в окремих помешканнях і стежили, щоб вона була завжди чиста і готова до застосування. Ці обов’язки чергувалися з виконанням господарчих робіт, тобто молоді люди були постійно зайняті якою-небудь справою.

Зброєносці одночасно були і внутрішньою вартою замку. Черговий зброє­носець повинен був опівночі обійти всі кімнати та подвір’я замку і оглянути їх. Якщо він помічав що-небудь підозріле, то мав негайно повідомити про це.

У бою вони знаходилися по­заду свого патрона, за необхідності підіймали його, подавали зброю, підводили нового коня, приймали полонених.

Після того, як молоді люди достатньо засвоювали обов’язки зброєносця, їх могли посилати до подвір’я короля, щоб там вони ще краще навчилися етикету та витонченим манерам. У мирний час юнаки мали змогу подорожувати до віддалених країв, а з початком війни повинні були бути у війсь­ку.

Юнаків різноманітними способами готували до турнірів: вони бігали у важких латах, стрибали через огорожі, кидали списи. Їх привчали на конях долати перешкоди. Напередодні великих турнірів проводились проб­ні, на яких кращі зброєносці випробували свої сили легкою зброєю. Ті, хто відзначився, отримували право приймати участь у вели­ких турнірах.

Благородний лицар намагався навіяти хлопчику правила честі, великодушність і мужність, розвинути у нього войовничий дух. Своїми вчинками лицар наочно демонстрував різницю між добром і злом, тому і сам постійно слідкував за собою, щоб бути прикладом честі та муж­ності. Лицар опікувався своїм вихованцем і не залишив його без своїх порад в подальшому житті.

Після того, як зброєносець прослужив декілька років у свого патрона і відзначився доброю поведінкою, скромністю, мужністю і хоробрістю, він починав домага­тися лицарського звання. День посвячення визначав король. Для цього обряду обирали передодень урочистостей або великих церковних свят.

Після обряду влаштовували бенкет, де молодому лицареві вдягали на плечі мантію і саджали на почесне місце по праву руку короля. Дами схвалювали його хоробрість, мужність, спритність і пророкували йому блискуче майбутнє. А новий лицар відповідав люб’язністю та подвоєною увагою.

Тільки на початку лицарських часів у новопосвячених не було помітно гордості, чванливості та пихатості. У реальному житті ли­царі були далекі від ідеалу. Більшість із них були неписемні, знева­жали освіту, розумілися тільки на військовій справі та фізичній підго­товці.

У лицарське звання посвячували тільки дворян. Проте за особливі заслуги або за надзвичайних обставин це звання король надавав і простолюдинам.

Лицарі мало цінували людське життя, навіть своє. Нехтування чужим життям пояснувалося тим, що свій етичний кодекс лицарі вважали діючим тільки у межах своєї соціальної групи. Відносно інших людей грубість, зневага, грабіж були звичайною справою. Лицарство вважало себе поборником справе­дливості, але насправді це залишилося недосяжним ідеалом і порожнім гас­лом. Справедливість розумілася ними надто своєрідно і розповсюджува­лась тільки на дуже вузьке коло людей.

У культурі лицарства важливим був зовнішній бік, ба­гато чого свідомо виставлялося напоказ. Про їх подвиги та кохання мав знати весь християнський світ. Звідси зовнішній лоск лицарської культури, осо­блива увага до ритуалів, символіки кольорів, предметів, етикету. Насправді честь посту­палася місцем вигоді, лицарі часто перетворювалися на об’єкт глузувань, а ли­царський роман на пародію. Але кращі положення лицарських статутів, позичені з християнської етики, залишилися у світовій культурі.

Розвиток військового виховання у новій історії тісно пов’язаний з іменами видатних полководців і флотоводців, багато з яких були не лише великими стратегами, справжніми майстрами воєнної справи, а й талановитими військовими педагогами. Діяльність П.О. Румянцева, О.В. Суворова, М.І. Кутузова, М.І. Драгомирова, С.О. Макарова набула великого значення для розвитку те­орії та практики виховання військовослужбовців. Завдяки їм вітчизняна військова педагогіка посіла одне з провідних місць у світі.

П.О. Румянцев вихован­ня військовослужбовців поділяв на моральне та фізичне. Основними завданнями морального виховання, на його думку, є формування у солдатів любові до Вітчизни, працелюбності, сміливості, дисциплінованості, безперечної старанності, поваги до начальників. Він вважав, що фізичне виховання повинно бу­ти спрямоване на розвиток витривалості, сили, зміцнення здоров’я. Румянцев вимагав від офіцерів ставитися до солдатів таким чином, щоб у них не виникало почуття страху перед начальниками. Особливу увагу він приділяв вихованню у солдатів поважного, гуманного ставлення до цивільного населення держави ворога та суворо застерігав не чинити насильства, грабування та роз­бою.

Надзвичайного значення вихованню воїнів надавав О.В. Суворов, він казав, що перемагає не людське тіло, а безсмертна душа, яка править і руками, і ногами, і зброєю. Якщо душа не піддається страху, і воїн не слабшає духом, то пе­ремога безсумнівна. Потрібно виховувати і загартовувати серце воїна так, щоб воно не лякалося ніякої небезпеки і завжди було безстрашним.

Значної уваги приділяв Суворов підготовці унтер-офіцерів як головних помі­чників командира. Навчанню і вихованню підлягали й офіцери, від яких Суворов вимагав, щоб вони не доручали підлеглих молодшим командирам, а самі безпосередньо займалися вихованням і навчанням солдатів, щоб останні робили все з розумінням.

Першорядного значення мало виховання солдатів у дусі бойового товариства, взаємодопомоги. Хрестоматійною є його вимога до воїнів: “Сам загинь, а товариша врятуй!”

Суворов навчав своїх солдатів винахідливості та кмітливості. Так, він несподівано запитував про те, скільки грибів у лісі або зірок на небі. “Якщо хто губить­ся від єдиного слова, то на що він буде здатний при несподіваній атаці неприятеля?” – казав полководець. І був дуже задоволений, коли на запитання: “ Яка від­стань до луни?” Солдат відповідав: “Три суворовських переходи”.

Особливого значення Суворов надавав методу змагання і формуванню често­любності шляхом заохочення сумлінних солдатів. При нагоді він підкрес­лював, що сміливих і кращих солдатів очікують пошана і слава, а недбайливих – покарання та ганьба. Якщо в поході Суворов минав будь-яку частину не зупиняючись, це означало, що він нею незадоволений. Такі слова, як “відступ”, “відхід” для полководця не існували. Про це він навіть і думати забороняв. Так у свідомості солдатів формувалася настанова на перемогу.

Невід’ємним елементом процесу підготовки воїна було трудове виховання. Суворов ненавидів неробство і постійну працю солдат вважав обов’язковою умовою досягнення успіхів у службі. Він залучав їх до будування церков, шкіл, до розведення садів на неродючій землі. Олександр Васильович казав, що без старання, послуху та доброго норову немає і справного солдата.

На цьому він будував дисципліну. Дисципліна – мати перемоги, а субординація та слухняність – мати дисципліни. Вся твердість військового управління базується на послуху, якого необхідно дотримуватись свято.

Суворов був проти зміцнення дисципліни за допомогою жорстоких покарань. На його думку, вони лише викликали у військовослужбовців почуття страху перед начальниками, механічне ви­конання їх наказів, придушували ініціативу у бою. Він рекомендував командирам впливати на підлеглих насампе­ред добрим ставленням, порадами та побажаннями і тільки в крайніх, надзви­чайних випадках застосовувати стягнення. Він учив командирів бути вимогли­вими, помірно суворими, чуйними і дбайливими, поводитися з підлеглими без жорстокості та грубості. При суворості потрібна милість, інакше суворість буде тиранством, – казав він і запевняв, що солдати ніколи не ображатимуться на суворість начальника, якщо вона справедлива і не принижує їх гідності.

Суворов знав і любив солдатів, пліч-о-пліч з ними пройшов довгий шлях військової служби від капрала до головнокомандувача. Але це зовсім не означало, що тримаючись з ними на рівних, він дозволяв панібратські відносини. У військах існувала сувора дисципліна, що базувалася на по­чутті глибокої поваги до людської гідності. Суворов вчив офіцерів уважно ставитися до кожного рядового окремо, молодих рекрутів привчати до служби поступово, зі старими не рівняти, поки не зміцніють. Так здійснювався індивідуальний підхід у вихованні.

Не на останньому місці у війську було релігійне виховання. Вважалося, що віруюча людина витримає усі труднощі і випробування, спокійно, сміливо піде назустріч будь-якій небезпеці. Для неї не жахлива смерть, тому що немає більшої любові, коли хто покладе душу свою за друзів своїх.

Суворов казав, що безвірне військо вчити так само, як перепалене залізо точити. Дух укріпляй у вірі ба­тьківській, православній. А в заповіті нащадкам писав про необхідність все починати з благо­словення Божого й до останнього подиху бути вірними государю і Батьківщині. І в бій солдати шли під гаслом “За віру, царя і Батьківщину!”

Після вдалого бою Суворов зупинявся в полках, дякував і коротким, але палким словом надихав на майбутні перемо­ги. Свою промову він закінчував декількома улюбленими висловлен­нями. Справа майстра боїться. Ученому світ, а невченому – пітьма.

Особистий приклад для Суворова був основним принципом навчання і виховання військ: роби як я. Все, чому він навчав і чого вимагав, було пройдене ним самим.

Суворівську систему військового виховання добре засвоїв, розвинув і вдосконалив М.І. Кутузов.

Особливо він піклувався про підготовку офіцерських кадрів, від яких залежали бойові навички, дисципліна і організованість військ. Кутузов вимагав від офіцерів, щоб вони були для підлеглих зразком дисциплінованості, моральності, бойової доблесті, намагалися стати майстрами військової справи.

Цінними є погляди на зміст військового виховання адмірала С.О. Макарова. Він вважав, що матрос успіш­но діятиме у морському бою, якщо буде володіти такими якостями, як витривалість, звичка до дисципліни, до моря, сміливість, матиме міцне здоров’я.

Педагогічні ідеї Макарова відзначаються гуманністю. Він вимагав від офіце­рів уважно поводитися з матросами, дбати про їх здоров’я, харчування, відпочи­нок, задоволення інших потреб.

Отже, історія людства налічує багато концепцій, поглядів і думок щодо суті і змісту військового виховання. Безсумнівно цікавим є досвід спартанської та лицарської систем виховання. Великий вплив на сучасну теорію і практику військового виховання має військово-педагогічна спадщина видатних полководців, фло­товодців. Знання і врахування творчого досвіду минулого сприяють вирішенню сучасних питань виховання військовослужбовців внутрішніх військ.

Історія виховання в Україні також має глибокі коріння, що сягають глибини століть. Перші його паростки ми знаходимо у східних слов’ян, які жили в VІ – VІІ ст. на території теперішньої України.

У старослов’янському роду, а пізніше в сім’ї, у дітей і підлітків виховували повагу до старших, працьовитість, стійкість, хоробрість, витрива­лість, чесність, правдивість, знайомили із землеробством, скотарством, різ­ними ремеслами.

У додержавний період історії військо слов’ян складалося з усіх, хто був здатний до бойових дій. Відбиття нападу ворогів було справою всіх дорослих чоловіків, а військова підготовка – справою всього роду.

З появою держави створюється професійне військо – дружина. Сини дружинників виховувалися разом.

Військової справи навчали з дитинства. Наприклад, князь Святослав по­чав воювати змолоду. Воло­димир Мономах ходив на полювання з тринадцяти років. Данило Галицький во­лодів мечем з дитячого віку. Лев, син Данила Галицького, з малих літ хо­див у бій під опікою довірених бояр.

Існував звичай призначати старих воїнів, що вже не могли воювати і не мали родини, для навчання молоді.

Тогочасне вій­ськове навчання і виховання не було системним. Кожен воїн са­мостійно вдосконалював свою майстерність. З молодих років дружинники вчи­лися досконало володіти списом, мечем, бойовою сокирою, стріляти з лука. Важливим було також уміння їздити верхи та керувати човном. Значне мі­сце у системі військового виховання належало полюванню.

У військовій підготовці часів Київської Русі чільне місце належало фізичному вихованню. На окремих майданах організовувались змагання у силі та спритності, де дружинники мали змогу показати свою май­стерність.

З досягненням повноліття молодь виконувала окремі доручення князя та стар­ших дружинників, наприклад, передати наказ або доставити листа. Пізніше молоді воїни брали участь у походах. Під час бою вони піклувалися про коней дружинників, найбільш досвідчені з них брали участь у невеликих сутичках і роз’їздах.

Певний вплив на виховання воїнів мали скандинавські (варязькі) традиції. Чимало варязьких найманців було у княжому війську. Їх відрізняв високий рівень бойової майстерності. У варягів існувала усталена система військового виховання, характерною рисою якої було навчання знатних юнаків у родинах простих воїнів. Завдяки цьому існував широкий контакт з однолітками, що сприяло формуванню військової єдності з раннього дитинства. Із скандинавської міфології було запозичене презирство до смерті, її розглядали як перехід у нове життя. Джерела свідчать про те, що варязькі традиції у війську були досить сильними. Русичі не здавались у полон, вважалося, що вмерти у бою почесніше.

На становлення військової справи у Київській Русі вплинули також контакти зі степовиками, що спричинило появу легкої кінноти і нового виду зброї – шаблі. Степова знать посилала своїх синів для навчання військовій справі до руських князів.

Певний вплив на військову справу русичів мала Візантійська імперія, у війську якої були наймані загони слов’ян. Перебуваючи у країні з багатовіковою історією, вони запозичували деякі військово-професійні навички та уміння, які поширювали потім у себе на батьківщині.

Традиції військового виховання, що склалися за княжих часів, знайшли своє продовження у наступних століттях і стали основою виховання в добу Козаччини.

Запорозьким козаком-січовиком вважався кожен, кого після прибуття у Січ вписували у військовий список. Для цього треба було бути вільним, не мати сім’ї, знати рідну мову, бути православним та пройти на Запорожжі підготовку з військової справи протягом трьох років. Пізніше вона тривала близько року.

Військова підготовка складалася з фехтування на шаблях, їзди верхи, стрільби. Чільне місце відводилося також пла­ванню та керуванню човнами. Духовна, фізична та психологічна культура коза­ків були на високому рівні. Молодь охоче переймала від бувалих козаків уміння створювати стаціонарні й рухомі табори з возів, які не могли взяти приступом значно переважаючі сили ворога.

Крім вивчення військової справи, козаки отримували загальну освіту (розумове виховання). Вони вчилися читанню, співам, письму, молитвам і закону бо­жому.

Запорозькі школи поділялися на січові, монастирські та церковно-приходські. Головним учителем у школах був ієромонах-уставник. Він піклувався про здоров’я, ліку­вав і сповідував молодиків, звітував про шкільні справи кошовому отаману.

Молодики, щоб стати повноправними козаками, мали знайти поручителя. За звичаєм, він приводив молодика до куреня та вихваляв його позитивні якості. Лише після тривалих пере­конань поручителя січовики погоджувались прийняти молодика до куреня.

Особливий статус серед молодиків мали так звані джури – ті, хто навчався окремо, у всіма шануємих козаків. Після закінчення навчання джури одержували чингал (вид кинджала), також вони мали право носи­ти рушницю або пістолі, але не шаблю. Через три роки служ­би у свого наставника вони ставали повноправними козаками.

На Січі існували свобода взаємовідносин, чесність і гу­манізм. У походах козаки дотримувались суворої дисципліни, поважали своїх досвідчених ватажків, оберігали їх у бою.

Козацьке виховання відрізнялось від релігійного своєю крайньою простотою і демократизмом. Француз Боплян писав, що козакам був притаманний високий дух лицарського самозречення, який так дивував і чарував сторонніх. Вони дотепні й проникливі, вибачливі й щедрі, не жадібні до багатства, але страшенно цінять свою свободу... На війні витривалі, від­важні, хоробрі, а навіть легкодушні – бо не цінять свого життя.

Турецький історик про морські походи козаків писав, що не знайти на цілім світі людей сміливіших, які менше дбали б про своє життя, менше боялися б смерті.

Таким чином, військове виховання козацької доби, що грунтувалося на дав­ньоруських традиціях, було важливим чинником боєздатності війсь­ка, знаного далеко за межами України.

Видатним представником вітчизняної військово-педагогічної думки був генерал М.І. Драгомиров, який наприкінці ХІХ ст. ко­мандував Київським військовим округом.

Він лишив багату військово-педагогічну спадщину. Навчання і виховання військовослужбовців Драгомиров розглядав як єдиний, взаємо­пов’язаний процес, переважну роль у підготовці солдата надавав військовому вихованню.

На думку Драгомирова, головним завданням військового виховання є зміцнення та розвиток “моральної енергії” військовослужбовця. Він розумів її як розвинені емоційно-вольові якості характеру воїна. “Моральна енергія” солдата повинна бути сфор­мована і розвинена до такого ступеня, щоб він мав рішучість пожертвувати со­бою задля перемоги в бою. Драгомиров запевняв, що перемагатиме завжди та армія, у якій солдати мають рішучість подолати ворога навіть ці­ною власного життя.

Намагаючись у практиці виховної роботи зміцнити вольові якос­ті підлеглих: самовладання, безстрашність, рішучість до самопожертви, Драгомиров враховував небезпеку для життя ко­жного солдата і офіцера в бою. Усвідомлення цієї небезпеки, постійна загроза загибелі може легко перетворитися на почуття страху, якщо людина заздалегідь не під­готовлена до цього. “Що може бути ганебніше страху, який па­ралізує розум і волю військовослужбовця?” – питав він і звертав увагу на необ­хідність боротьби з перебільшуванням небезпеки, не­вірою у свої сили, вразливістю до несподіванок, занепадом духу на початку бою, панікою та ін.

Драгомиров надавав великого значення підтриманню і розвитку у солдатів віри в свої сили, звертав увагу офіцерів на молодих солдатів, які тільки почали військову службу. Він учив, що необхідно не підірвати у них віру у власні здібності та можливість оволодіння військовою спеціальністю. Не можна починати виховання, казав він, із залякувань, зауважень і дорікань, що новобранець не вміє ні стояти, ні ходити. Необхідно пам’ятати, що перехід до нових умов життя є завжди нелегким і пов’язаним з труднощами адаптації.

Важливе місце у військовому вихованні, на думку Драгомирова, належить розвитку у солдатів стійкості, завзятості, здатності витримувати труднощі військового побуту. Давно відомо, що ті ж самі труднощі впли­вають на людей не однаково, це залежить від ставлення до них людини.

Багато уваги Драгомиров приділяв вихованню дисциплінованості та старанності військовослужбовців. Він стверджував, що військова дисципліна укріплюється, насамперед, постійною вимогливістю, справедливістю, суво­рою законністю, дбайливістю про солдата, чесним ставленням до нього. Він рішуче виступав проти побоїв і паличної дисципліни.

Драгомиров виховував у солдатів почуття бойового товариства, готовності до взаємної допомоги, які складають внутрішню основу військової справи.

Він радив офіцерам невтомно займатися самовихованням. Той, хто колись сер­йозно займався вихованням, знає, що вихователь повинен сам мати розум, велике самовладання, високі моральні якості, мусить довго працювати, щоб у певній мірі досягти мети.

У ХХ ст. осередком виникнення перших національних військових формувань і нових концепцій вій­ськового виховання стали західноукраїнські землі, де були засновані спортивні товариства “Січ” і “Сокіл” та товариство “Січові Стрільці”. За згодою австрійського уряду був сформований легіон Українських Січових Стрільців.

Військове виховання Січових Стрільців передбачало формування свідомого воїна-патріота, дис­циплінованого, стійкого до будь-яких труднощів. Воно значно вплинуло на військове виховання армії УНР і, особливо, Української Галицької Армії.

Ці традиції продовжувались за часів гетьмана П. Скоропадського та Директорії. У дусі прагнення до відродження незалежності України виховували бійців УПА, формували у них такі якості, як мужність, відвагу, нещадність до воро­гів, дисциплінованість.

Отже, військове виховання військових формувань України має глибокі історичні традиції. Такі його засади, як патріотизм, висока свідомість, дисципліна не втра­тили актуальності й сьогодні.