1. Загальна характеристика літературної творчості Сковороди

Літературна спадщина Сковороди порівняно невелика за обсягом: збірка «Харківські байки», півтора десятка філософських трактатів та діалогів («Початкові двері до християнського доброго життя», «Нарцис», «Розмова, що зветься двоє», «Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті», «Кільце», «Алфавіт, або Буквар миру» тощо), притчі «Вдячний Еродій» та «Убогий Жайворонок», переклади з Горація, Плутарха, Ціцерона, Марка-Антуана де Мюре й інших популярних у XVIII столітті авторів, близько ста тридцяти листів, а ще – низка поезій, зокрема тих, що входять до складу збірки «Сад божественних пісень». З погляду змісту, твори Сковороди мають передовсім філософсько-богословський характер. Їхня переважна більшість інспірована Біблією. Свої твори філософ писав книжною українською мовою та латиною. Творчість Сковороди є найяскравішим явищем пізнього українського літературного бароко [Л.У. – С. 196-201].

2. Барокові традиції в творчості Сковороди

Сковорода, як слушно стверджував Дмитро Чижевський, – „останній великий український письменник епохи бароко". Під оглядом мотивів, жанрів, образів, його творчість глибоко закорінена в українській культурі XVII – XVIII століть. Так, Сковорода плекає свої „божественні пісні", спираючись на досвід попередньої української барокової поезії. Це засвідчує бодай цитування Сковородою поетичних творів Теофана Прокоповича, Варлаама Лащевського, Георгія Кониського, а також за­гальна висока оцінка філософом доробку поетів „київської школи". Те саме слід сказати й про основні сковородинські універсалії. Або взяти коло найулюбленіших образів Сковоро­ди: море, берег, дзеркало, світ-театр тощо. Усі вони мають за власне джерело передовсім скарбницю сталих виражальних за­собів українського літературного бароко. Навіть дивовижний образ тридцятої пісні «Саду божественних пісень»: „Епикур – Христос" – був уможливлений звичкою українських бароко­вих письменників розглядати сюжети стародавньої поганської мітології та історії немовбито „другий Старий Заповіт”, тобто як іще одне „прообразне” засвідчення правдивості євангельської історії [Л.У. – С. 208-217].

3. Біблія як джерело літературної творчості Сковороди

Сія книга есть книга вєчная, книга Божія, книга небесная…

[Т.1, С. 137; Т2, С. 164].

Григорій Сковорода належав до числа найкращих коментаторів Біблії.

[Із передмови до Святого Письма в перекладі українською мовою о. І.Хоменка]

Перше, що одразу привертає до себе увагу в творах Сковороди, – повсякчасна апеляція філософа до авторитету Святого Письма, його напружені роздуми над сенсом старозаповітних і новозаповітних сюжетів та образів. Відтак, назви багатьох сковородинських творів («Асхань», «Лотова дружина», «Потоп зміїний» тощо) пов'язані з Біблією, а чи не кожна їхня сторінка рясніє біблійними цитатами (філософ цитує передовсім Єлизаветинську Біблію, яка виходила друком 1751 року в Москві та 1758 року в Києві) й ремінісценціями. Не тільки поезії «Саду божественних пісень», але й чимала частина інших творів Ско­вороди, кажучи його власними словами, „прозябає із зерняток Святого Письма”. Та й себе самого Сковорода часто називав не інакше, як „любителем священної Біблії”. Його метафізичний Ерос набуває форми любові до Біблії: філософ охрестив її „коханкою", до якої він прийшов у тридцятилітньому віці і яка заволоділа ним цілковито, змушивши зректися всіх інших захоплень. Недаром літературна творчість Сковороди набуває форми своєрідних „схолій” до книг Святого Письма Старого та Нового Заповіту [Л.У. – С. 218-226].