10. Сковорода й Олександрійська богословська школа

Уже автори перших теологічних розвідок про Сковороду наголошували на тому, що український філософ продовжував традиції Олександрійської богословської школи (Філон, Климент, Оріген). Олександрія, заснована Олександром Македонським у 331 році до Різдва, була колискою гелліністичної культури. Саме тут з’явилася Септуагінта – перший грецький переклад Святого Письма, тут мешкав і славетний юдейський філософ-платонік Філон, який уперше спробував був поєднати Старий Заповіт та грецьку філософію. А в II столітті після Різдва була заснована й власне Олександрійська християнська школа, з діяльністю якої пов'язані перші спроби християнської богословської систематики, а також алегорична метода тлумачення Біблії. Олександрійська школа, як писав у 1894 році професор Харківського університету Амфіян Лебедєв, „допускала, що людина своїми власними силами, без зовнішнього, тобто позитивного Об'явлення, за одного тільки внутрішнього впливу на ці сили з боку Бога, котрий завше близький до людини, годна якщо й не цілком опанувати істину, то принаймні посутньо наблизитися до неї, як те засвідчила грецька філософія”. Саме твори олександрійців, продовжував він, поза сумнівом, є основним „джерелом сковородинського богослів'я”. Справді-бо, і Філон, і Климент, і Оріген, як свідчив Михайло Ковалин-ський, входили до десятка найулюбленіших авторів Сковороди, а сковородинська манера потрактування Біблії, тобто його ноематика та гевристика, на значну міру залежить від олександрійської алегорези. Сковороді був близьким також олександрійський платонізм, гностична астанова олександрійців тощо [Л.У. – С. 120-124].

11. Сковорода й традиції святоотцівського богослів'я (патристики)

Святоотцівська (патристична) традиція є одним з основних джерел світогляду Сковороди. Сам Сковорода, розмірковуючи про „сродність до богослів’я”, стверджував, що перед тим, як увійти до „священного храму Біблії”, богослов неодмінно мусить „привітатися" „зі стародавніми поганськими філософами” та „поспілкуватися” „із вселенськими отцями”. Отож, імена отців Церкви досить часто зринають у сковородинських творах. У святоотцівській традиції закорінена ціла низка ідей Сковороди, зокрема „наслідування Христа", „обоження” (цю науку Сковорода міг надибати в Климента, Орігена, Григорія Назіанзина, Григорія Ниського, Василія Кесарійського, Макарія, Діонісія Ареопагітського, Августина, Максима Сповідника та інших), себепізнання, „внутрішньої людини”, „анамнезису”, „гесихії”- „суботи”, людських „разнопутій” тощо. Патри­стика була також джерелом численних сковородинських образів, як-от серце (Климент, Оріген, Григорій Назіанзин, Діонісій Ареопагітський, Макарій Єгипетський, Авґустин), дзеркало (Григорій Ниський, Діонісій Ареопагітський), рослина чи внутрішнє око. Зрештою, як казав Дмитро Чижевський, „остаточно зрозуміти символіку Сковороди можна лише на грунті символіки отців Церкви та барока” [Л.У. – С. 142-143].

12. Сковорода й традиції середньовічного та новочасного західного богослів'я

Богослів’я Сковороди має численні паралелі із середньовічною та новочасною західною теологією, яку він мав нагоду добре опанувати в стінах Києво-Могилянської академії, а також під час своєї закордонної мандрівки. Тож недаром у ході розгляду тих чи тих богословських ідей Сковороди коментатори зазвичай покликаються на Авґустина, Агріппу Нетесгаймського, Алаnа de Іnsulis, Альберта Великого, Амвросія Медіоланського, Ангела Сілезія, Баадера, Роджера Бейкона, Беме, Бернгарда Шартрського, Боеція, Бонавентуру, Валентина Вайґеля, Міхаеля Гана, Єроніма Стридонського, Гуго від св. Віктора, Дітріха Фрайберзького, Дунса Скота, Майстера Екгарта, Еріуґену, Етінґера, Іринея Ліонського, Ніколая Кузанського, Квіріна Кульмана, Раймунда Люллія, Мартіна Лютера, Філіппа Меланхтона, Парацельса, Петра Ломбардського, Сведенборга, Себастьяна а Маtге Dеі, Сузо, Тавлера, Фому Аквінського, Фому Кемпійського, Себастьяна Франка, Франциска Асизького та інших західних теологів.