6. Історіософія Сковороди

Філософія Сковороди в грунті речі позаісторична. Саме тому Сковорода лише вряди-годи згадує про якісь історичні події. Наприклад, уся українська історія зводиться в нього до згадки про Богдана Хмельницького («De libеrtate»). Сковороду більше цікавить, сказати б, „містична історія”. Так само, як за буквальним сенсом священної історії філософ намагався добачити її алегоричне чи анагогічне значення, за подіями профанної історії він хоче бачити їхнє містичне єство. Отож, українська історія для Сковороди – це останній відблиск „золотого віку”, коли люди шанували Правду з власної волі, а не з примусу. У притчі «Убогий Жайворонок» він пише про те, що в рідному краю жайворонка Сабаша, тобто самого Сковороди (ім'я Сабаш означає те саме, що й Варсава), „водворилася простота и царствовала дружба, творящяя малое великим, дешевое дорогим, а простое пріятным. Сія землица была часточка тоя земельки, гдє странствовавшая между человєки Истина и убєгающая во злє лежащаго міра сего, послєднія дни пребыванія своего на землє провождала и остатній роздых имєла, дондеже возлетєла из долних в горнія страны”. Ця земля – Україна, адже далі персонажі сковородинської притчі розмовляють про те, як „Божія Дєва – Истина – первый раз пришла... в Украину: так называетея страна их". Вони говорять про Астраю – богиню справедливості, що правила світом за „золотого віку”, а коли перегодом люди потонули в гріхах, знайшла собі прихисток в Україні, і вже звідси, останньою з-поміж богів, полинула на небо. Назагал, у притчі «Убогий Жайворонок» ідеться про „сродність" українців до добра та про їхню „несродність” до зла. В есхатологічно-міленарному сюжеті вселенської борні поміж Правдою та Кривдою, тобто Христом і Антихристом, Сковорода відводить своїй Вітчизні особливе місце [Л.У. – С. 635-637].

7. Метафізика Сковороди

Найрізноманітніші філософські мотиви в Сковороди, почи­наючи від питомо барокових: марнота марнот, світ як театр, життя як дорога – і закінчуючи християнсько-аскетичними {автаркія, обоження тощо), послідовно змодельовані кількома метафізичними засновками. Найперше, Сковорода вчить про „три світи" – макрокосмос, мікрокосмос та світ символів, – які мають видиму й невидиму природи, що їх називають матерія і форма. Діалектика матерії та форми постає тут перманентним актом сгеаtіо ех піhіlо, тобто безконечним процесом з'яви речей („Сіе-то есть прямое сотвореніе сильнаго! – делать из ничего чудо, из сени – точность, дать грязи ипостась, а подлой тлени величіе”). Така онтологічна модель – зроду неоплатонічна. Тим часом неоплатонівський універсалізм метафізики Сково­роди наскрізь пройнятий духовним досвідом християнства: „три світи” Сковороди корелюють з неоплатонічною тріадою (Єдине – Розум – Душа) так само посутньо, як і з християнською тринітарною доктриною (Бог-Отець – Бог-Син – Бог-Дух Святий). За Сковородою, співвіднесена з Богом-Отцем невидима природа Всесвіту наслідком власної надвиповненості породжує співвіднесену з Богом-Сином невидиму природу людини, а єдність, котра виникає між макро- та мікрокосмом, постає співвіднесеною з Богом-Духом невидимою природою „символічного світу”. Попри весь найгостріший платонічний дуалізм матерії та духа, метафізика Сковороди не знає чогось схожого на гностичну негацію природи – їй значно ближчий, скажімо, Плотин з його зачудуванням перед безконечно прекрасним космосом чи отці Церкви, що розмірковували над премудрою владнаністю світу як джерелом „природного благочестя’” Сковорода тлумачить космос як „інше” Бога, точніше, Софії-Премудрості Божої – посередниці між Богом (Єдиним) та розмаїтим світом [Л.У. – С. 637-642].