2. Становлення регіональної системи ринкових відносин

Регіональна система ринкових відносин є своєрідною модифікацією макроекономічного устрою держави, законодавчої і нормативної бази, сформованої на ринкових засадах. Водночас вона перебуває у значній залежності від регіонального поєднання факторів (ресурсів) виробництва, розвитку та розміщення ключових галузей господарства, традицій регіонального менеджменту, впливу регіональних бізнесових груп.

В загальному випадку регіональна система ринкових відносин являє собою сферу координації взаємодії суб'єктів господарювання, певним чином прикріплених до регіону.

Суб'єктами регіональних економічних відносин виступають фізичні і юридичні особи, економічні інтереси яких можуть бути повністю або частково реалізовані в межах даного регіону.

Для більшості суб'єктів господарювання, особливо домашніх госпо­дарств, одноосібних володінь та малих фірм, взаємодія в межах регіону є часто єдино можливою формою реалізації власних інтересів.

Отже, на рівні регіону ми маємо справу з просторово концентрова­ною системою економічних відносин, коли відносини суб'єктів госпо­дарювання не мають просторової множинності.

Водночас зазначена специфіка регіональних економічних відносин не повинна суперечити основним принципам ринкової економіки: економічної свободи, конкуренції та автоматизму регулювання еко­номічних процесів, в т.ч. і в територіальному плані.

Регіональна система ринкових відносин передусім має справу з обмеженістю ресурсів (природних, трудових, матеріально-технічних, фінансових тощо), виробництв, товарів і простору; причому значно більшою, ніж на загальнодержавному рівні.

Ресурсна обмеженість найбільше проявляється при використанні регіональних мінерально-сировинних, водних, лісових, земельних та інших природних ресурсів. Основний вплив вона справляє на розвиток і розміщення підприємств гірничодобувної промисловості, матеріало-і водомістких галузей обробної промисловості (металургії, целюлозно-паперової промисловості), сільського господарства тощо.

Виробнича обмеженість пов'язана передусім зі спеціалізацією регіону, зокрема з тим, що в регіоні часто немає усього спектру взаємо­пов'язаних галузей і виробництв. Відсутність же регіональної компліментарності останніх вимагає додаткових витрат на подолання простору у виробничих ланцюгах.

Товарна обмеженість визначається частково виробничою, оскільки вузький спектр галузей і виробництв у регіоні об'єктивно зумовлює вузький асортимент вироблюваних товарів. Водночас на товарну обмеженість впливає і рівень доходів населення. Якщо в регіоні різко переважає попит на товари першої необхідності, тим більше, якщо вони вироблені не в ньому, то це робить його дефіцитним за балансом виробництва і споживання основних товарів. Звісно, це не сприяє нормальному протіканню відтворюваних процесів у регіоні і загалом порушує регіональний відтворювальний цикл.

Просторова обмеженість має прояви при формуванні територіаль­ної структури як виробництва, так і споживання. Вона визначається великою концентрацією виробництва і споживання у небагатьох центрах (точніше, у "містах з великим агломераційним ефектом"). Часто такі міста перевантажені галузями важкої промисловості (за гострої нестачі ресурсів: частіше - природних, рідше - людських). Натомість периферія здебільшого характеризується недостатнім ви­користанням ресурсного потенціалу і, відповідно, слабким виробни­чим потенціалом та малою місткістю споживчого ринку.

Для подолання негативного впливу зазначених обмежень важливо зосереджувати в усіх регіонах інноваційні виробництва (п'ятого та шостого технологічних укладів), створювати сприятливий бізнес-клімат, а стосовно депресивних регіонів — вживати ще й заходи економічного протекціонізму.

Однак становлення регіональної системи ринкових відносин перед­бачає в першу чергу проникнення товарно-грошових відносин у всі сфери діяльності, зокрема у сферу регулювання відносин центру і регіонів, регіональних і місцевих органів влади, з одного боку, та суб'єктів господарювання - з другого.

На регіональному рівні регулювати ці відносини в умовах ринкової економіки стало значно складніше, ніж за умов планової економіки. Це пов'язано з тим, що втрачають значення адміністративні методи управління, а на перший план виходять організаційно-правові та еко­номічні.

В нових умовах господарювання в регіонах важливо запровадити систему практичних заходів з оптимізації бюджетного й позабюд­жетного процесів з метою залучення необхідних інвестиційних ресурсів.

Основну роль мають відігравати не зовнішні, а внутрішні джерела фінансування, передусім власні кошти суб'єктів господарювання. Для їх зміцнення необхідна така податкова, у т.ч. й амортизаційна, політика, яка б забезпечувала розширене відтворення виробництва як на базовому рівні, так і регіональному.

Фінансування розвитку регіонів, в т.ч. й регіональних програм, може здійснюватися за рахунок коштів державного бюджету, спеціа­лізованих позабюджетних фондів регіонального розвитку; залучення приватних вітчизняних та іноземних інвестицій тощо.

У зв'язку з цим важливе значення може мати створення регіональних лізингових компаній (із залученням коштів регіональних бюджетів), спеціалізованих комерційних банків тощо.

Необхідним є забезпечення зацікавленості інвесторів. Цьому може слугувати: надання додаткових знижок і податкових канікул; уведення регіонально диференційованих норм амортизації; компенсації додат­кових витрат, які несуть окремі підприємства тощо. Важливо також збільшити відповідальність розпорядників кредитів і підприємств за їх використання та ввести конкурсний відбір конкретних проектів.

Дуже важливо, щоб фінансово-бюджетне управління у системі "область - район - орган місцевого самоврядування" будувалося на єдиних принципах.

На місцевому рівні з переходом до ринкової системи господарювання важливо створити такі економічні передумови, щоб муніципальні органи влади могли самостійно організувати задоволення загальних потреб міської громади та її членів. Для реалізації цього завдання вони мають стати якщо не власниками, то розпорядниками територі­альних ресурсів. Це дасть їм можливість реально впливати на суб'єкти господарювання, що є споживачами ресурсів і платниками податків. І, в результаті, суттєво наростити доходи місцевого бюджету.

На нашу думку, суть ринкового механізму господарювання на місце­вому рівні лежить у погодженні інтересів територій (муніципалітетів) та суб'єктів господарювання. У взаємовідносинах із місцевими органами влади для останніх принципове значення мають такі питання:

1. Розподіл прав власності на муніципальні об'єкти. На практиці виявилося, що через механізм ринку це питання далеко не завжди можна вирішити, оскільки неясно на яких підставах можна передати певний об'єкт у власність першого приватного власника.

2. Розміри плати за територіальні ресурси (земельні, водні, трудові та ін.). У нових умовах владні структури повинні розглядати територі­альні ресурси, передусім земельні ділянки з їх місцеположенням,як важливий інвестиційний товар. Від того, в які "руки" вони попадуть, залежатиме ефективність їх використання, а значить, і розміри податків до місцевого бюджету.

3. Довгострокові нормативи відрахувань до місцевих бюджетів .їх необхідно ввести для того, щоб зміцнити фінансово-економічну базу муніципалітетів та оптимізувати фінансові відносини суб'єктів госпо­дарювання із місцевими органами влади (рис. 12.2).

4. Організація спільної діяльності промислових підприємств при налагодженні коопераційних зв'язків, створенні венчурних фірм та міжгалузевих виробництв, об'єктів виробничої, соціальної, ринкової та екологічної інфраструктури тощо

5. 5. Програмування розвитку місцевою владою як окремих підпри­ємств, так і інтегральних ПТС у цілому. При цьому, виявляється, дуже важко узгодити міські інтереси, зокрема промислового розвитку, з ін­тересами сіл та невеликих міст приміської зони².

Перехід до ринкових взаємовідносин між суб'єктами господарю­вання і місцевими органами має сприяти зміцненню фінансового стану не тільки муніципалітетів, але й самих суб'єктів господарювання.

Політика місцевих органів влади щодо збиткових суб'єктів госпо­дарювання має бути такою. Перші повинні сприяти фінансовому оздоровленню других (шляхом реструктуризації боргів перед бюджетом тощо). З групою фінансово стійких суб'єктів господарювання муніци­палітети мають тісно співпрацювати у плані наповнення місцевого бюджету. І, нарешті, з третьою групою (територіально корпоратизованих суб'єктів), муніципалітети мають організовувати спільну підприємни­цьку діяльність, придбавши пакети їхніх акцій, а також беручи участь у реалізації спільних бізнес-проектів.

У результаті виникатимуть передумови для органічного злиття управлінських структур суб'єктів господарювання І муніципалітетів, що дасть змогу місцевим органам реально впливати на процес само­фінансування підвідомчих територій та їх збалансований соціально-економічний розвиток.

Для реалізації бізнес-програм розвитку територіальних громад у місцевих бюджетах мають виділятися спеціальні статті з інвестування пріоритетних для них суб'єктів господарювання [Алимурзаев, 1999, с. 23]. Джерелом видатків на ці цілі також можуть бути місцеві надбавки до загального податку. Сюди ж мають увійти прибутки муніципальних корпорацій, які не повинні підлягати вилученню у регіональні та державні бюджети ні за яких обставин, оскільки це зароблені кошти територіальної громади. Водночас Європейською хартією місцевого самоврядування [1985] не рекомендується реалізовувати конкретні бізнес-проекти за рахунок дотацій.

На наш погляд, наведене вище дозволяє забезпечити оптимізацію економічних інтересів як окремих суб'єктів господарювання, так і місцевих, регіональних та загальнодержавних органів влади, і отже, може слугувати основою для розгортання більш досконалої системи ринкових відносин у регіоні.