Державно-управлінські відносини

—  особливий вид суспільних від­носин, які виникають у процесі державного управління, діяльно­сті свідомо-вольового та організа­ційного характеру, що встанов­люються у ході взаємної діяльно­сті, в яких їхні учасники відчува­ють на собі державно-управлінсь­ку дію, що відповідає меті держа­ви, визначається економічними та політичними основами сус­пільного устрою.

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ (від лат. de — заперечення, centrum — основний центр) — 1) процес передачі частини функцій та пов­новажень вищими рівнями управ­ління нижчим (від центральних органів виконавчої влади до міс­цевих органів виконавчої влади та органів місцевого самовряду­вання); 2) у широкому розумінні

—   ослаблення або скасування централізації.

ДИВІЗІОНАЛЬНА СТРУКТУРА (від лат. divisio — відділення) — ієрархічний тип організаційної структури, що характеризується поєнанням цен­тралізованої координації з децен­тралізованим управлінням. Клю­човими фігурами в управлінні організаціями з Д.с. стають не керівники функціональних підроз­ділів, а управлінці, що очолюють виробничі відділи. Тому одним з

основних завдань керівництва такою організацією є гармонізація інтересів усієї організації з інтере­сами окремих її дільниць.

Дипломатична служба

— професійна діяльність, спря­мована на практичну реалізацію зовнішньої політики держави, захист національних інтересів у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб за кордоном.

ДИРЕКТИВА (франц. directi­ve — розпорядження) — розпоря­дження, керівна вказівка, наста­нова, що її дають вищі органи нижчим, керівник — підлеглим. У США Д. називають акти, які видає президент.

ДИСКРЕЦІЙНІ ПОВНОВАЖЕННЯ (фр. discretionnaire — залежний від власного розсуду, довільний) — право глави держави, голови уряду, інших посадових осіб органів державної влади діяти за певних умов на власний розсуд у межах закону. Такими умовами можуть бути надзвичайні обста­вини, парламентська чи урядова криза. Особливо часто Д.п. здій­снюються працівниками правоо­хоронних органів.

ДИСЦИПЛІНАРНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ — вид

юридичної відповідальності у

державному управлінні, яка настає при порушенні держав­ним службовцем обов'язків додержання дисципліни праці, правил внутрішнього розпоряд­ку органу державної влади, за невиконання або недостатнє виконання службових обов'яз­ків. Д.в. пов'язана з наявністю трудових відносин, розрахована на осіб, які перебувають на дер­жавній службі, і є найбільш важливою з практичної та юри­дичної точок зору.

ДІЛОВОДСТВО — сукупність процесів, що забезпечують доку­ментування управлінської інформації та організацію робо­ти зі службовими документами в процесі реалізації управлін­ських функцій. У процесі Д. беруть участь усі працівники апарату управління: одні готу­ють документи, другі доводять їх до безпосередніх виконавців, треті організовують їх реаліза­цію, четверті здійснюють кон­троль за виконанням даних документів, інші керуються ними у своїй практичній роботі. Основні правила роботи з доку­ментами в органах виконавчої влади України регулюються Примірною інструкцією з діло­водства в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автоном­ної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади,

затвердженою постановою Кабі­нету Міністрів України від 17 жовтня 1997 р.

ДОБІР ПЕРСОНАЛУ — 1) про­цес оцінки професійних якостей кола претендентів, визначення придатності кожного з них для виконання посадових обов'язків; 2) комплекс заходів, виконання яких повинно забезпечити відпо­відність індивідуально-психоло­гічних особливостей кандидата на державну службу вимогам профе­сійно-посадової діяльності в орга­нах державної влади. Д.п. склада­ється із двох етапів — набору і від­бору персоналу. Д.п. проводиться з внутрішніх і зовнішніх джерел. У світовій практиці існує декіль­ка способів добору претендентів на державну службу: на конкурс­ній основі та за допомогою профе­сійних екзаменів (тестів або іспи­тів). Найбільш поширеними мето­дами відбору конкретного канди­дата на вакантну посаду є випро­бування, тестування, співбесіда, інтерв'ю. В Україні розроблено рекомендації щодо прийняття на державну службу на конкурсній основі, поза конкурсом, шляхом стажування. Прийняття на дер­жавну службу згідно зі ст. 15 Закону України "Про державну службу", в основному, здійсню­ється на конкурсній основі (див. Конкурс). Цей принципово новий для нашої країни спосіб прийнят­тя на державну службу є най

більш поширеним, оскільки пито­ма вага державних службовців, посади яких заміщуються на таких засадах, становить понад 95 відсотків. Крім конкурсного порядку прийняття на посади третьої-сьомої категорій держав­них службовців існують посади, зарахування на які може здійсню­ватися без проведення конкурсу (див. Позаконкурсний прийом на державну службу).

ДОВІРА ПАРЛАМЕНТУ —

підтримка уряду парламентом (нижньою палатою). Конститу­ційно-правовий інститут Д.п. діє у країнах з парламентськими і деякими змішаними формами державного правління. Д.п. передбачає формування уряду на основі партії чи коаліції партій парламентської більшості та отримання ним вотуму довіри у парламенті (див. Інвеститура уряду). Уряд несе політичну від­повідальність за свою діяльність перед законодавчим органом, який може висловити йому вотум недовіри і відправити у відставку (див. Вотум недовіри).

ДОЗВІЛЬНІ ОРГАНИ — орга­ни виконавчої влади, органи міс­цевого самоврядування, їх поса­дові особи, а також підприєм­ства, установи, організації, упов­новажені відповідно до закону видавати документи дозвільного характеру.

ДОКУМЕНТ (від лат. documen-tum — повчальний приклад, взі­рець, доказ) — матеріальний носій інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності і розумової діяльності людини, призначений для її обробки і пере­дачі в часі та просторі. У найпоши­ренішому розумінні Д. вважаєть­ся будь-який діловий текст, що містить інформацію у зафіксова­ному вигляді. Д. можуть бути зафіксовані на папері, диску, фотоплівці, дискеті тощо. Відомо­сті, що містяться в Д., повинні бути прийнятними для обробки людиною або машиною і мати, згі­дно з чинним законодавством, правове значення. В управлінсь­кій практиці використовуються переважно текстові Д., зафіксова­ні письмово. Ці Д. називаються управлінськими. Основними і обов'язковими вимогами для всіх Д. є положення про те, що Д.: а) повинен видаватися, прийматися повноважним органом або особою відповідно до їх функцій, компе­тентності; б) не повинен суперечи­ти законодавчо-нормативним актам; в) має бути достовірним, базуватися на аналізі, фактах і містити конкретні висновки, реальні пропозиції і вказівки. Д. складається за встановленою фор­мою, відповідно редагується і оформлюється.