Модель врума-їтона-яго

— спосіб прийняття управлін­ських рішень, що пропонує визна­чати ефективний лідерський стиль, залежно від ситуації. М.В.-Ї.-Я. названа іменами трьох дослід­ників, які винайшли цей підхід ухвалення рішень. М.В.-Ї.-Я. допускає, що той самий лідер може використовувати різні стилі у процесі прийняття управлінсько­го рішення. Згідно з дослідження-

ми існує три базові стилі ухвален­ня рішень: авторитарний, кон­сультативний та груповий. Відпо­відно М.В.-Ї.-Я. передбачає такі стилі ухвалення рішень: а) авто­кратичний І (АІ) — керівник ухва­лює рішення сам, використовуючи лише ту інформацію, яка є у нього на даний момент; б) автократич­ний II (АП) — керівник збирає необхідну інформацію у підле­глих, але ухвалює рішення сам, при цьому він може розкривати чи не розкривати підлеглим суть про­блеми. Таким чином, залучення підлеглих до вирішення проблеми обмежується тільки збором інфор­мації; в) консультативний І (СІ) — керівник повідомляє підлеглих про суть проблеми, звертається до них за інформацією та пропозиція­ми, ідеєю, не призначаючи зборів групи. Він ухвалює рішення сам, в якому можуть ураховуватись або не враховуватися думки підле­глих; г) консультативний II (СП) — керівник і підлеглі збираються разом, щоб обговорити проблему. У ході наради він систематизує ідеї та пропозиції. Потім керівник приймає остаточне рішення; ґ) груповий І (GI) — керівник і підле­глі збираються для обговорення проблеми в групу. Вони разом виробляють альтернативи. Потім він приймає рішення, в якому враховується думка підлеглих; д) груповий II (GII) — керівник, зібравши у групу підлеглих, ділиться з ними думками. Вони

колективно приймають рішення на основі консенсусу чи методу "мозкового штурму". Роль керів­ника у даному випадку більш схожа на роль голови зборів, що координує дискусію, концентрує увагу на проблемі і робить все для того, щоб розглядалися найбільш важливі аспекти проблеми.

Монетаристська модель

— різновид класичної економічної теорії, що ґрунтується на ідеях Адама Сміта, зводиться до міні­мального втручання уряду в рин­ковий механізм. Згідно з нею управ­ління сучасною економікою має здійснюватися не за допомогою державного втручання, а за посе­редництвом регулювання кілько­сті грошової маси в обігу. Наукові праці економіста Мілтона Фрідма-на, політичні дії Маргарет Тетчер та Рональда Рейгана роблять акцент на обмеженому державно­му втручанні та державній власно­сті на певний вид економічної діяльності. М.м. обґрунтовує необхідність регулювання держа­вою кількості грошей і через них

—  можливість впливати на сукуп­ний попит й обсяги валового націо­нального продукту. Прихильники цього напряму визначають гра­ничний обсяг збільшення кілько­сті грошей. Якщо суспільство страждає від інфляції і першість у державній політиці надано антиін-фляційним заходам, М.м. регулю­вання є найдоцільнішою

МОНІТОРИНГ ВИКОНАННЯ АКТІВ (від лат. monitor — той, що контролює, попереджує) — здійснення центральними та міс­цевими органами виконавчої влади комплексу заходів, що забезпечують систематичний контроль за станом виконання актів законодавства та завдань, що випливають з них, відповідно до встановлених термінів. З метою забезпечення М.в.а. Кабі­нетом Міністрів України затвер­джується перелік найважливі­ших актів законодавства та зав­дань (законів України, указів, доручень, розпоряджень Прези­дента України, постанов і розпо­ряджень Кабінету Міністрів України, державних програм, державної політики, програм діяльності Уряду, виконання Дер­жавного бюджету України), моні­торинг виконання яких повинен проводитися органами виконав­чої влади, із зазначенням відпові­дальних за його проведення та підготовку інформації, а також строки інформування Уряду.

МОРАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ — вид

соціальної відповідальності у державному управлінні, яка настає за моральні проступки і виходить із загальних моральних принципів та норм, що стосують­ся особливостей професії держав­ного службовця. Вони пов'язані з етичним аспектом праці держ-

службовців, які є учасниками непростих взаємовідносин із гро­мадянами, колегами, підлегли­ми, керівництвом, у процесі яких можуть виникати конфлік­ти, непорозуміння, різноманітні проблеми.

МОРАЛЬНЕ СТИМУЛЮВАННЯ — морально-етичний метод державного упра­вління, спрямований на підви­щення колективної чи особистої ініціативи державних службов­ців та їх інтересу до виконання своїх службових обов'язків. За допомогою засобів морального схвалення чи осуду діяльності працівника можна визначити рівень її суспільної значимості або неприйнятності. Особливе значення надається стимулюван­ню особистої ініціативи за допо­могою моральних стимулів.

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ —

методи, що базуються на звер­ненні до гідності, честі і совісті людини, а їх завдання полягає у формуванні позитивної мораль­но-психологічної обстановки, сприятливої для вирішення поставлених завдань, та засвоєн­ні персоналом державної служби морально-етичних норм.

МОРАЛЬНО — ПСИХОЛОГІЧНИЙ КЛІМАТ —

інтегральний показник рівня

розвитку соціально-психологіч­ної спільності колективу, у якому знаходять своє відобра­ження настрої, думки і традиції колективу, характер взаємовід­носин і т. ін. М.-п.к. віддзерка­лює єдність політичних, мораль­них і соціально-психологічних відносин колективу. Найважли­вішими компонентами М.-п.к. є: соціальний оптимізм, психоло­гічна сумісність членів колекти­ву, їх моральна вихованість тощо. Чим вищий соціальний оптимізм працівників, чим глиб­шим є взаєморозуміння, тим більш здоровим є М.-п.к., а в під­сумку — соціально-психологічне самопочуття колективу в цілому і кожного його члена, зокрема.

МОТИВАЦІЯ — 1) рушійна сила, що ґрунтується на задоволен­ні певних потреб, примушуючи людину діяти з максимальними зусиллями для досягнення особи-

стих чи організаційних цілей; 2) загальна функція державного управління, що потребує неабияко­го вміння, наполегливості і розу­міння людської природи, та вима­гає розвинутих здібностей керівни­ків спонукати виконавців до мак­симальних зусиль, досягнення ефективних результатів праці. При реалізації і формуванні М. слід ураховувати три ключові складові змісту мотивації: а) зусилля; б) організаційні цілі; в) індивідуальні потреби. Керівники повинні дома­гатися від своїх працівників енер­гійних зусиль з метою досягнення організаційних цілей. Для цього вони повинні забезпечити потреби індивідів, що становлять основні цілі мотиваційних зусиль. До сучас­них концепцій мотивації, заснова­них на результатах психологічних досліджень, належать змістовні (див. Змістовні теорії мотивації) та процесуальні теорії (див. Проце­суальні теорії мотивації).

н

НАБУТТЯ ЧИННОСТІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИМ АКТОМ — визначений у законо­давчому порядку строк, з якого нормативно-правовий акт вступає в силу. Нормативно-правові акти Верховної Ради України і Прези­дента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційно­го оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але

не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні. Нормативно-правові акти Кабіне­ту Міністрів набувають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Якщо нормативно-правові акти зачіпають права та законні інтереси громадян, вони набува­ють чинності через 10 днів після їх

державної реєстрації, але не рані­ше дня доведення до відома насе­лення. Порядок набуття чинності законів, актів Президента, Кабіне­ту Міністрів визначений Указом Президента "Про порядок офіцій­ного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" від 10 червня 1997 р. Неопубліковані акти набувають чинності з моменту одержання їх державними органами або органа­ми місцевого самоврядування, якщо органом, що їх видав, не встановлено інший строк набран­ня ними чинності (див. Офіційне оприлюднення нормативно-право­вих актів).

НАГЛЯД — спостереження за дотриманням об'єктами управ­ління вимог нормативно-право­вих актів у процесі їх діяльності. Н. буває прокурорським (див. Прокурорський нагляд), техніч­ним, санітарним, патентним.

НАКАЗ — нормативно-право­вий акт, який видається єдинона­чальним керівником органу вико­навчої влади (його структурного підрозділу) у межах його компе­тентності, містить вимогу необхід­ності вчинення якоїсь дії або утри­мання від неї певною фізичною або юридичною особою (особами) з метою вирішення основних і опе­ративних завдань, що стоять перед цим органом, і є обов'язко­вим до виконання підпорядкова-

ними структурами та підлеглими службовцями. За призначенням усі Н. поділяються на такі: а) з питань роботи з кадрами; б) загальні, що стосуються різних напрямів діяльності органу вико­навчої влади, і можуть видаватися як за його власною ініціативою, так і на виконання розпоряджень вищих органів. Текст Н. склада­ється з двох частин: констатуючої (вступної або описової) та розпо­рядчої. У першій фіксуються при­чини видання наказу, наводяться аналітичні дані, факти, мета видання Н., робляться висновки. Друга частина Н. містить конкрет­ні вимоги, у ній вказуються термі­ни виконання, відповідальні поса­дові особи, на яких покладено виконання даного Н. В останньо­му пункті Н. визначаються особи, на яких покладено контроль за його виконанням.

НАРАДА — організаційно-правова форма діяльності, яка забезпечує колегіальне обгово­рення питань, що випливають із завдань органів виконавчої влади, і прийняття рішень щодо їх виконання. Усі Н. можна поді­лити на: інформаційні (їх ще називають директивними або інструктивними), оперативні (або диспетчерські) і дискусійні.

НАУКА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — загальна між­дисциплінарна самостійна галузь

науки про раціональну організа­цію апарату державного управ­ління і найбільш ефективні засо­би, форми і методи його роботи, які дозволяють досягати макси­мальних результатів за наймен­ших затрат сил і ресурсів. Вихо­дячи з об'єкта і предмета Н.д.у. (див. Об'єкт науки державного управління, Предмет науки дер­жавного управління), основними напрямами досліджень Н.д.у. є такі: а) теорія та історія держав­ного управління: сутність, зміст, основні категорії, поняття, мето­дологія та принципи державного управління; цілі, завдання, функції державного управління; форми і методи державного управ­ління; стиль державно-упра­влінської діяльності; організація державного управління на різних рівнях — центральному, регіо­нальному та місцевому; апарат державного управління; центра­лізація і децентралізація держав­ного управління; координація державного управління як цілі­сної системи; ресурсне забезпе­чення державного управління; б) державна служба: теоретико-ме-тодологічні, науково-практичні засади державної служби; меха­нізми й процедури добору й підго­товки управлінських кадрів і проходження державної служби; кадрова політика та управління персоналом у сфері державної служби; організація професійної діяльності держслужбовців,

мотивація та стимулювання про­фесійної діяльносі; управління персоналом у державних орга­нах, управління системою дер­жавної служби; професійно-ква­ліфікаційні вимоги до державних службовців; організаційно-пра­вові засади усунення правопору­шень і бюрократизму в професій­ній діяльності державних служ­бовців; оцінка професійної діяль­ності державних службовців, психологічні, соціологічні та інші аспекти професійної діяль­ності держслужбовців; в) меха­нізми державного управління: цільові, функціональні й органі­заційні структури та інші складо­ві державних механізмів; система та структура органів виконавчої влади та їх апаратів; цілі, завдан­ня, функції органів виконавчої влади; результативність і ефек­тивність функціонування дер­жавних механізмів управління, суб'єктів державного управлін­ня; регіональне управління та його розвиток; удосконалення адміністративно-територіального устрою; механізми реалізації програм економічного та соціаль­но-культурного розвитку регіону, галузі; механізми управління окремими галузями і сферами суспільного життя та їх удоскона­лення; інформаційні технології.