Громадський контроль

— один із механізмів участі гро­мадян в управлінні державними справами та контролю за діяльні­стю органів влади, важливий чинник забезпечення законності у сфері державного управління, без якого існування демократії неможливе. Г.к. як засіб забезпе­чення законності в діяльності виконавчо-розпорядчих органів суттєво відрізняється від усіх інших видів контролю. Ця від­мінність полягає насамперед у тому, що всі суб'єкти Г.к. висту­пають від імені громадськості, а не держави. Тому їх контрольні повноваження, як правило, не мають юридично-владного змі­сту, а рішення за результатами перевірок носять рекомендацій­ний характер. Для Г.к. характер­ною рисою є попередження пору-

шень у сфері виконавчої влади за допомогою засобів суспільного впливу. Як і державний, Г.к. базується виключно на правових засадах. Г.к., без якого існуван­ня демократії неможливе, є важливим чинником забезпечен­ня законності у сфері державного управління, механізмом участі громадян в управлінні державни­ми справами. Суб'єктами Г.к. є: політичні партії, професійні союзи, молодіжні та інші гро­мадські організації, органи само­організації населення, трудові колективи, збори громадян за місцем проживання, а також окремі громадяни, засоби масо­вої інформації.

ГРОМАДСЬКІ РАДИ — кон-сультативно-дорадчі органи, що функціонують при центральних та місцевих органах виконавчої влади з метою забезпечення від­критості діяльності цих органів та створення організаційно-пра­вових засад участі громадян у процесі формування та реалізації державної політики органами виконавчої влади. До складу Г.р. входять представники громадсь­ких організацій, професійних спілок та інших об'єднань грома­дян, органів місцевого самовря­дування, засобів масової інформа­ції. Г.р. при органах виконавчої влади є поширеною формою упра­влінської демократії у світі. Такі ради функціонують в Естонії,

Канаді, Словаччині, США, Хор­ватії. Діяльність Г.р. в Україні здійснюється на основі Положен­ня про Громадську раду при Кабі­неті Міністрів України (див. Гро­мадська рада при Кабінеті Міні­стрів України) та Типового поло­ження про громадську раду при центральному, місцевому органі виконавчої влади (див. Громадсь­ка рада при центральному, місце­вому органі виконавчої влади).

ГРОШОВО-КРЕДИТНА ТА ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА —

економічний метод державного управління, за допомогою якого уряд регулює фінансово-еконо­мічні відносини в державі, сти­мулює виробництво, впроваджує розподільчу та перерозподільчу функцію.

ГРУПОВИЙ МЕТОД ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ —

спосіб ухвалення рішень у сфері державного управління, коли рішення приймається колегіаль­но у специфічних формах. В управлінській практиці застосо­вуються три методи Г.м.п.у.р., які сприяють розширенню від­критості процесу і значно обме­жують негативний вплив індиві­дуума чи проблем групового мислення. Перший — колектив­не обговорення проблем за умов повної свободи висування проек­тів рішення. Цей метод сприяє

відкритості процесу групового ухвалення рішень. Він особливо придатний при вирішенні нестандартних проблем, що потребують новаторських, твор­чих рішень. Другий — умовно груповий метод. Він відрізняєть­ся від попереднього підходу обме­женням міжособистісного спіл­кування в процесі ухвалення рішень. Тут переважають індиві­дуальні зусилля членів групи у виробленні проблемних рішень. Цей метод сприяє досягненню згоди без особливо гострих дис­кусій і обговорень. Третій — метод експертних оцінок "Дель-фі" (клас методів групових екс­пертних оцінок, уперше застосо­ваних у США в 1964 p.). Він застосовується у тому випадку, коли члени групи фізично не можуть бути присутніми в одно­му місці. Дельфійський метод є більш тривалим порівняно з попереднім умовно груповим методом. Його суть зводиться до того, що кожний член пропонує можливе вирішення проблеми, відповідаючи на запитання. При цьому відповіді даються анонім­но, і ніхто не знає про відповіді інших. Результати опитування зводяться у таблицю і доводяться до опитуваних. Члени групи погоджуються з певними рішен­нями або пропонують нові ідеї. Ці стадії повторюються, поки анонімна група не ухвалить оста­точне рішення. Дельфійський

метод надто складний для вико­ристання у більшості ситуацій з огляду на те, що члени групи не зустрічаються між собою. А це, у свою чергу, не дає змоги розши­рювати список ідей чи вдоскона­лювати їх у ситуаціях, коли члени групи не мають фізичної змоги бути разом.

ГУМАНІТАРНІ ФУНКЦІЇ УПРАВЛІННЯ — основні функ­ції державного управління, метою яких є підвищення духов­но-інтелектуального потенціалу суспільства, спрямовуються на:

розвиток культури і мистецтва, театру і кінематографії, музейної справи, образотворчого мистец­тва, книговидання; збереження культурної спадщини України; упорядкування та якісний розви­ток мережі культурно-освітніх закладів; впровадження новітніх технологій у сфері освіти; розши­рення та вдосконалення форм отримання освіти; розвиток інформаційного простору; акти­візацію пропаганди здорового способу життя, створення умов для належного фізичного вихо­вання людини та її відпочинок.

д

ДЕКЛАРАЦІЯ (лат. declara-tio, від declaro — заявляю, опові­щаю) — 1) назва окремих політи-ко-правових актів, що має на меті надати останнім урочисто­сті, підкреслити їх особливо важливе значення для долі дер­жави. У Д. доводиться до загаль­ного відома певний програмний акт, важлива державна подія, закон тощо, урочисто проголо­шується певний загальнополі­тичний принцип (напр., Декла­рація про державний суверенітет України, Декларація прав і сво­бод людини, Декларація про лік­відацію всіх форм расової дискримінації).         Своєрідною

рисою Д. як нормативно-право­вого акта є занадто загальний, неконкретний характер її поло-

жень, що потребують додатково­го законодавчого врегулювання; 2) документ, що подається до від­повідного державного органу, із зазначенням відомостей, на під­ставі яких він виконує певні дії (функції, операції, процедури), що належать до його компетен­ції. Так, податковому органу подається податкова Д., митному — валютна Д., спеціально упов­новаженому органу виконавчої влади — Д. про відповідність продукції вимогам якості тощо.

ДЕКОНЦЕНТРАЦІЯ (від франц. deconcentration — розу­крупнення, розсередження) — одна із форм організації держав­ного управління, яка передбачає передачу адміністративних,

неполітичних повноважень від центральних органів виконавчої влади на нижчі рівні адміністра­тивної вертикалі у межах наяв­ної управлінської структури із залишенням субординаційних відносин між ними.

ДЕКРЕТ (франц. decret, від лат. decretum — постанова, указ) — назва одного з видів норматив­но-правових актів верховної влади держави з якогось питан­ня, що має силу закону. Назва Д. застосовується щодо актів особ­ливого державного значення, коли необхідно підкреслити їх важливість. Уперше термін "декрет" з'явився у Стародавньо­му Римі, де ним позначали акти сенату, консула та імператора. У період Великої Французької революції і Паризької Комуни 1871 р. Д. називали законодавчі акти найвищих органів влади Французької республіки. У суча­сній Франції Д. видаються прези­дентом і прем'єр-міністром. Для прикладу можна навести Закон України "Про тимчасове делегу­вання Кабінету Міністрів Украї­ни повноважень видавати декре­ти у сфері законодавчого регулю­вання" від 18 листопада 1992 p., яким передбачалося тимчасово делегувати Уряду (строком до 21 травня 1993 р.) повноваження видавати Д. з питань відносин власності, кредитно-фінансової системи, підприємницької діяль-

ності, оподаткування, державної політики оплати праці та ціно­утворення, соціально-культурно­го розвитку, державної митної, науково-технічної політики.

ДЕЛЕГОВАНЕ ЗАКОНОДАВСТВО — одна з форм взаємовідносин законодав­чої і виконавчої влад, коли на основі конституційних положень парламент делегує уряду законо­давчі повноваження займатися правотворчістю. Вперше теоре­тичну концепцію подібного пар­ламентського делегування пов­новажень було запропоновано ще у XIX ст. Однак, характеру постійного явища така практика набула після Другої світової війни, коли його застосування було визнано і навіть закріплено в конституціях низки європейсь­ких країн. Сьогодні делегування законодавчих          повноважень

уряду стало не тільки постійним, а й майже загальним явищем у практиці багатьох країн. В Євро­пі досить поширеною є практика передачі парламентами законо­давчих повноважень уряду, а до актів делегованого законодавства віднесені лише ті, що мають силу закону. Таке парламентське делегування закріплене в кон­ституціях цілої низки країн (Швейцарія, Франція, Італія, Іспанія, Угорщина, Фінляндія, Португалія, Польща). А у Вели­кій Британії та багатьох інших

англомовних країнах з парла­ментськими формами правління для парламенту не існує фор­мальних обмежень при делегу­ванні своїх повноважень уряду.

ДЕЛЕГОВАНІ ПОВНОВАЖЕННЯ — тимчасова передача для виконання від одно­го суб'єкта управління (органу чи посадової особи) іншому суб'єкту функцій та повноважень із збереженням у делегуючого суб'єкта права повернути їх до власного виконання та збережен­ня за ним певного контролю за реалізацією делегованих повно­важень. Делегування повнова­жень здійснюється: а) законом — органам місцевого самоврядуван­ня надаються окремі повнова­ження органів виконавчої влади; б) договором — окремі повнова­ження органу місцевого самовря­дування передаються органу міс­цевого самоврядування іншого територіального рівня або іншої територіальної громади; в) рішенням районної, обласної ради, що приймається відповідно до закону — делегування повно­важень районних, обласних рад відповідним державним адміні­страціям. Практика Д.п. зумов­лена існуючою в Україні модел­лю влади на місцевому рівні. Від­сутність на найнижчому рівні (село, селище, місто) органів дер­жавної влади спонукає до вико­нання виконавчими комітетами

сільських, селищних, міських рад досить широких функцій, серед яких значною є вага саме Д.п., які за своєю природою є функціями органів виконавчої влади. А неможливість утворен­ня виконавчих органів для обла­сних та районних рад, які репре­зентують спільні інтереси тери­торіальних громад, сіл, селищ, міст, змушує ці ради делегувати значну кількість самоврядних повноважень місцевим держав­ним адміністраціям.

ДЕЛЕГУВАННЯ — передача завдань і повноважень особі, яка приймає на себе відповідальність за їх виконання. Делегування є способом, за допомогою якого керівництво розподіляє серед співробітників численні завдан­ня, що повинні здійснюватися для досягнення мети організації.