Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Тацій, Рогожин, Гончаренко - Історія держави і...doc
Скачиваний:
10
Добавлен:
15.08.2019
Размер:
4.51 Mб
Скачать

1 Сз усср. — 1932. — № 14—15. — Ст 110

.-■> і т

Розділ 3. Держала і право України в період тоталітарно-репресивного режиму

О собливо суворі заходи вживалися з метою посилення боро­тьби із втратами робочого часу та прогулами. У постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 22 листопада 1932 р.1 зазначалося, що за не­явку на роботу без поважної причини, хоча б протягом одного дня, робітник або службовець підлягає звільненню з роботи з позбавлен­ням права користуватися квартирою, наданою в будинку даного підприємства чи установи.

Зміцненню трудової дисципліни сприяло також видання за­гальносоюзних статутів про дисципліну в окремих галузях народ­ного господарства і державної діяльності: на залізничному транс­порті (1933 р.), в органах юстиції (1933 р), на водному транспорті (1934 р.), в органах зв'язку (1935 р.) тощо.

Аналогічна робота в республіканському масштабі здійснюва­лася і в Україні. Враховуючи велике значення додержання суворої трудової дисципліни серед працівників системи енергопостачання, Раднарком УРСР 11 вересня 1935 р. затвердив Статут про дисцип­ліну робітників та службовців комунальних електростанцій і елект­ромереж УСРР.

28 грудня 1938 р. Раднарком СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС при­йняли постанову «Про заходи щодо впорядкування трудової дисци­пліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживаннями в цій справі»2. Постанова проводила різку межу між сумлінними працівниками і прогульниками, леда­рями, зокрема щодо їхніх прав на одержання допомоги по соціаль­ному страхуванню, і вводила нові норми страхового забезпечення у разі хвороби, диференційовані залежно від стажу роботи. Встанов­лювалися надбавки до пенсій за стаж безперервної роботи та інші привілеї. Водночас постановою Раднаркому СРСР вводяться єдині трудові книжки, в яких фіксується уся трудова діяльність грома­дянина.

З метою морального стимулювання Указом Президії Верхов­ної Ради СРСР від 21 грудня 1938 р. установлювався найвищий ступінь відзнаки — звання Героя Соціалістичної Праці, а також за­проваджувалося нагородження медалями «За трудову доблесть» і «За трудову відзнаку».

Важливі зміни в трудовому законодавстві відбулися напри­кінці 30-х років, коли вже розпочалася друга світова війна. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р.3 збільшувала-

1 Сз усср. — 1932. — *а 31—32. — Ст. 108.

1 Сп ссср. — 1939. — мі. — Ст. 1.

3 Ведомости Верховного Советв ссср. — 1940. — м 201

306

§ б. Основні риси розвитку права

с я тривалість робочого дня: замість шести-семигодинного встанов­лювався восьмигодинний робочий день. Усі підприємства й устано­ви переводилися на семиденний робочий тиждень. Самовільне за­лишення робітниками і службовцями підприємств та установ, а та­кож самовільний перехід з одного місця роботи на інше забороня­лися, тобто відбувалося прикріплення робітників і службовців до своїх підприємств і установ. Самовільне залишення роботи або про­гул тягли за собою кримінальну відповідальність.

З правових актів, що стосувались адміністративно-правового перерозподілу кадрів, слід згадати Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 жовтня 1940 р., яким відновлювався порядок примусо­вих переведень на інше місце роботи, що застосовувався до деяких категорій кваліфікованих робітників і службовців.

Порядок набору робітників з колгоспів, що існував раніше, уже не забезпечував промисловість необхідними кадрами. Тому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 жовтня 1940 р. «Про державні трудові резерви» створювалися школи фабрично-завод­ського навчання, ремісничі та залізничні училища. Щорічний при­зов (мобілізація) міської та сільської молоді мав становити від 800 тис. до 1 млн осіб. Передбачені цим Указом державні резерви робочої сили перебували в безпосередньому розпорядженні уряду СРСР і не могли використовуватися відомствами на свій розсуд.

Колгоспне і земельне право. Суттєві зрушення відбувалися в даний період у колгоспному і земельному праві. Вони зумовлюва­лися необхідністю підготувати правові умови проведення суцільної колективізації і ліквідації на цій підставі «куркульства» як класу.

Розпочалася суцільна колективізація під проводом більшови­цької партії, яка визначала і форми, і методи, і строки її здійснен­ня. Безпосередній перехід до суцільної колективізації, яку Сталін назвав «революцією згори», проголошувався у рішеннях листопа­дового (1929 р.) Пленуму ЦК ВКП(б). Особлива роль у цьому відво­дилась Україні як найважливішому зерновому району. На Пленумі окремо була заслухана доповідь секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України і про роботу на селі». В поста­нові наголошувалося, що Україна мас достатню матеріально-тех­нічну базу для перетворень у сільському господарстві1. ЦК КП(б)У пропонувалося посилити темпи колективізації. Україна належала ЯР групи районів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

307

: Історія України / За рея В. А. Смолія — С. 282. ягчк

Розділ 3. Держава і прало України в період тоталітарно-репресивноіо режиму

Т емпи колективізації «спускалися згори» у вигляді контроль­них цифр. Але були керівники, які намагалися ще більше форсува­ти колективізацію. ВУЦВК і Раднарком УСРР, наприклад, схвали­ли заходи щодо завершення під час весняної посівної кампанії 1930 р. суцільної колективізації в семи округах і не менш як у 75 районах республіки. А 24 лютого 1930 р. С. Косіор у інструктивному листі ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій уже вимагав: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.».

На практиці намагання прискорити темпи колективізації та достроково завершити її призводили до порушення принципу доб­ровільності, до грубого адміністрування. Середнякам, які не вступа­ли до колгоспів, загрожували розкуркулюванням і позбавленням виборчих прав, у масовому порядку вимагали повністю усуспіль­нювати корів, дрібну худобу і птицю, роблячи спроби перестрибу­вати до комуни.

Унаслідок таких методів проведення колективізації в Україні знищувалися історичні, національні традиції використання землі, створювалися командно-адміністративні інститути управлінської бю­рократії. Все це викликало велике незадоволення трудового селян­ства, призводило до зростання напруження на селі Партійне керів­ництво занепокоїлось. 21 лютого 1930 р. в Москві відбулася нарада партійних керівників Росії та України, на якій були накреслені за­ходи щодо виправлення становища. 2 березня в «Правді» було надруковано статтю Сталіна «Запаморочення від успіхів» і нову ре­дакцію примірного статуту сільгоспартілі. 14 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу з викривленнями партлінії в кол­госпному русі». Все це внесло деяке тимчасове заспокоєння в се­лянські маси, після чого боротьбу за завершення суцільної колек­тивізації було продовжено.

До кінця 1932 р. в Україні було усуспільнено майже 70 % се­лянських господарств, що охоплювали понад 80 % посівних площ А до середини 1937 р. в Україні вже існувало 27 347 колгоспів, що об'єднували 3 557 тис. селянських дворів (96% від їх загальної кіль­кості)1.

Щоб здійснити колективізацію швидкими темпами, було ви­рішено знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу якого входили всі ті селяни, які чинили опір усуспільненню, тобто «куркулі». Питання про місце куркуля в колективізованому селі було поставлене у виступі Сталіна на конференції аграрників-мар-

1 Історія України / За ред В А Смолія — С. 284, 291. ЗОН

6. Основні риси розвитку права

к систів 27 грудня 1929 р., в якому він оголосив завдання «наступати на куркуля — це значить зламати куркульство і ліквідувати його як клас»1. А в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. було відверто сформульоване завдання переходу у районах суцільної колекти­візації до політики ліквідації куркуля як класу.

Порядок розкуркулення розробила у січні 1930 р. спеціальна комісія під керівництвом В. Молотова. Результати її роботи були втілені в постанові ЦК ВКИ(б) від ЗО січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної ко­лективізації». За цією постановою господарства, які підлягали лік­відації, поділялися на три категорії. До першої належали «учас-И й організатори антирадянських виступів і терористичних актів» (відповідно до рішень судових органів вони мали бути ізольо­вані у в'язницях або таборах), до другої — ті, хто «здійснював менш активний опір кампанії розкуркулення» (їх разом з родинами висилали в північні райони країни); до третьої — розкуркулені, які не чинили будь-якого опору (вони одержували зменшені земельні ики за межами колгоспних масивів).

Визначення категорій за допомогою судових органів не дода­вало правосудності цьому документу, адже в ньому наводилася то­чна кількість селянських господарств, запланованих до включення в першу (52 тис.) та другу (112 тис.) категорії. Інакше кажучи, за­здалегідь визначалося, скільки селян і в яких саме формах чинити­муть опір майбутній кампанії розкуркулення. Списки «куркулів» з поділом на категорії мали складатися за постановою наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів і затверджуватися райви­конкомами2.

Це положення конкретизувалось у спеціальній постанові ОДПУ від 2 лютого 1930 р. Особлива увага в ньому зверталась на Україну. З УРСР слід було виселити 300 тис. — 350 тис. сімей куркулів. Причому близько 50 тис. осіб повинні бути направлені в північні райони3.

1 лютого 1930 р. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством». Цією постановою, проведеною через органи радян­ської влади, кампанії розкуркулення, яка була розв'язана більшо­вицькою партією, надавалася видимість законності. Зокрема, в ній

Х рестоматня по истории России 1917—1940. — М., 1995. — С. 314 : Історія України, нове бачення. — Т 2 — С. 227.

* Реабілітація репресованих: законодавство та судова практика / За ред. В. Маля-— К. 1997. — С. 70—71.

309

Розділ 3. Держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму

о голошувалось про заборону оренди землі і використання найманої праці в сільському господарстві, конфіскацію у куркулів засобів ви­робництва. Услід за цим 5 квітня 1930 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили постанову «Про заборону орендувати землю й застосову­вати найману працю в одноосібних селянських господарствах у ра­йонах суцільної колективізації»1. Всі договори про оренду землі в цих районах проголошувалися такими, що втратили силу. Облас­ним виконкомам надавалося право конфісковувати майно куркулів та висилати їх за межі окремих районів і округів. Конфісковані у куркулів будівлі, споруди, живий і мертвий реманент передавались у неподільні фонди колгоспів як вступний внесок за батраків та бід­няків.

Перша хвиля розкуркулювання прокотилася на початку 1930 р. Воно здійснювалося у 309 районах України, в яких налічувалось 2 524 тис. селянських господарств. Було розкуркулено 61 887 госпо­дарств або 2,5 %2.

Маховик репресій під час кампанії розкуркулювання вдарив передусім по заможному селянству, а відтак по найпродуктивнішій його частині, шо не могло не відбитися на ефективності сільськогос­подарського виробництва. Різке падіння виробництва зерна в дер­жаві примушує більшовицьке керівництво замислитися над необ­хідністю знизити обороти репресивної машини, але воно не відмов­ляється від терору як методу вирішення господарських проблем. Так, в «Інструкції ЦК ВКІІ(б) і РНК СРСР до всіх партійно-радян­ських робітників, усім органам ОДПУ, Суду і Прокуратури» від 8травня 1933 р. підкреслювалося, «ЦК і РНК вважають, що внас­лідок наших успіхів на селі настав момент, коли ми вже не маємо потреби у масових репресіях». Але це не означало, що партійно-державна верхівка відмовлялась від репресивних методів управ­ління. Тією ж самою інструкцією передбачалося й надалі здійсню­вати виселення селян, але в індивідуальному порядку й у визначе­ній кількості. Зокрема, для України установлювався самий високий план — 2 000 господарств.

Всього за роки суцільної колективізації в Україні експроп­рійовано близько 200 тис. селянських господарств. Так відбувалось знищення найзаможнішого прошарку селянства, до складу якого входили всі ті селяни, що чинили опір усуспільненню. Статус неза­можника не давав ніякої гарантії противникам колективізації — їх оголошували «підкуркульниками» й тож піддавали репресіям.