§ 5. Оснояні риси права

ми КДБ і прокуратури при перегляді справ було реабілітовано 58 % раніше засуджених. У цей же час були реабілітовані відомі в Укра­їні особи — партійні та державні керівники і В. Затонський, Є Квірінг, С. Косіор, Ю. Коцюбинський, М. Скрипник, П. Иостишев, І. Якір.

15 травня 1956 р. прийнято Постанову Ради Міністрів СРСР про звільнення з спецпоселень членів сімей українських націона­лістів¹. Усувались перешкоди їх повернення до рідних місць.

Симптоматичним був такий факт. У 1954 р. був заарештова­ний командувач УІІА з 1950 р. В. С. Кук. Він утримувався у внут­рішній тюрмі КДБ у Кисві. Суду над ним не було. У 1961 р. він був помилуваний Президією Верховної Ради УРСР². Зрозуміло, поми­лування не є реабілітацією. Проте даний факт свідчить, безперечно, про відомі зміни стосовно учасників ОУН-УПА.

Логічним наслідком процесу реабілітації і відмови від масових репресій і переслідувань інакомислячих стала ліквідація ГУТАБу (концтаборів).

Було проведено низку судових процесів над особами, винними в організації масових репресій, у застосуванні недозволених мето­дів слідства. Першим таким процесом стала справа Берії та його прибічників Гоглідзе, Деканозова, Кобулова та ін. (18—23 грудня 1953 р.). У ході попереднього слідства, яке провадилося впродовж півроку, були встановлені їх численні злочини. Берія та його най­ближчі співробітники були засуджені до страти.

Притягалися до судової відповідальності і засуджувалися за наявності незаперечних доказів їх вини слідчі-садисти, активні учасники масових репресій (такі, як Родос). Але таких процесів бу­ло небагато.

В організації реабілітації були серйозні упущення. Робота що­до реабілітації просувалася повільно. Вона не поширювалася на осіб, засуджених за політичні злочини в 20-х — першій половині 30-х років, на активних учасників ОУН-УПА, на українських бур­жуазних націоналістів.

У діяльності з питань реабілітації не було гласності. Наполег­ливо приховувалися від громадськості самі розміри політичних, особливо сталінських репресій. Імена злочинців, винних у масових незаконних репресіях, у знущаннях над мільйонами громадян, за­лишалися таємницею. За відсутності гласності громадськість не ма­ла можливості контролювати хід реабілітації. Не дивно, що тоді так

1 Касьянов г. В. Вказ праця // Історія України. Нове бачення. — т. 2. — с. 364

1 Летописец пораження или победьі |Иитервью с в с Куком| // Моск новости — 1998 — № 39.

ІН.

і не розпочався перегляд голосних інспірованих і фальсифікованих процесів 30-х років над відомими політичними і громадськими дія­чами і вченими.

У період, що вивчається, так і не були реабілітовані М. Хви­льовий, демократичні діячі Центральної Ради, Директорії і багато інших політичних діячів України.

Не для всіх реабілітованих були встановлені юридичні гаран­тії, які повинні були полегшити їх повернення до життя на волі.

Відзначаючи ці явища, деякі автори свідомо чи несвідомо зни­жують значення реабілітації жертв сталінських репресій у цей час¹. З цим ніяк не можна погодитися. Звичайно, реабілітація не бу-ла всеохоплюючою. Такою вона і не могла стати при збереженні, хоча і послабленої на деякий час, адміністративно-командної систе­ми, але в реальних масштабах і наслідки реабілітації були безпре­цедентні. Адже не випадково реабілітація жертв сталінських реп­ресій стала головною ознакою, головним складником десталінізації 1953—1964 рр.

Проте адміністративно-командна система, реакційні елементи не хотіли миритися з демократичними змінами. Вони відчайдушно боролися за виживання і як могли гальмували реабілітаційний про­цес. На початку 60-х років по всій країні, у тому числі й в Україні, знову почалися переслідування інакомислячих. Всупереч заявам Хрущова, що в Радянському Союзі немає політичних судових про­цесів, вони були, і в Україні також. Гіркий приклад — судилище шад адвокатом Л. Лук'яненком. Він створив організацію «Україн­ський робітничо-селянський союз», яка домагалася виходу України з СРСР мирним легітимним шляхом. У січні 1961 р. Лук'яненко був засуджений за зраду Батьківщини до страти. Пізніше це покарання було замінене позбавленням волі на 15 років.

До проведення виправно-трудової політики держава прагнула залучити громадськість. Вже згадувалося, що громадськість мала право клопотати про пом'якшення покарання, умовне засудження, умовно-доетрокове звільнення. Громадськості ж доручається робо­та з особами, які відбули покарання або були умовно-достроково звільнені, Саме громадськість була покликана допомогти ув'язнено­му У трудовому і побутовому влаштуванні, увійти до колективу, відчути себе повноцінною, потрібною суспільству людиною. Сул міг ашижсти на трудовий колектив, зрозуміло, за його згоди, обов'язки спостереження за умовно-звільненим протягом невідбутої частини грання і проведення з ним виховної роботи.

У країни нове бачення — Т. 2. — С. 15—16, 32, Шаповал Ю. І. Україна -х років: сторінки ненаписаної історії. — 1993 — С. 299—301

447

Розділ б. Держава і право України « період десталіиізації

Р оботу громадськості а особами, які звільнялися з ув'язнення, спрямовували спостережні комісії і комісії у справах неповнолітніх. Останні, наприклад, могли неповнолітнього, звільненого з колонії віддати на поруки або під нагляд колективу трудящих, громадській організації та окремим особам за їхнім клопотанням.

♦ * *

Десталінізація, яка ознаменувала цілий історичний період у розвитку держави і права України, — явище суперечливе. У ній ведуть боротьбу дві тенденції. Одна — це демократизація держав­но-правового життя, прагнення до поліпшення життя громадян, розширення їхніх прав і свобод, інша — збереження реакційної ад­міністративно-командної системи на чолі з компартією. Ця система, обмежившись «косметичним ремонтом», устояла.

Боротьба цих тенденцій і перемога в ній адміністративно-ко­мандної системи обумовили повільність, непослідовність і незавер­шеність десталінізації.

Влада, як і колись, концентрувалася в руках партійно-держа­вної номенклатури, випестованої Сталіним, і так і не перейшла до Рад. Бюрократичні, волюнтаристські методи управління виявилися вельми живучими.

Такий підсумок був неминучим. Адже країна і після викриття культу особи Сталіна продовжувала завзято будувати позаринко-вий, казармений, мілітаристський соціалізм, який не відповідав по­требам розвитку продуктивних сил суспільства, об'єктивним зако­нам його розвитку. Однак він був можливий тільки за підтримки з боку адекватної йому адміністративно-командної системи, всеохоп-люючої «апаратної» держави як знаряддя такого соціалізму.

Оптимістичний висновок НІ Програми партії про переростан­ня з другої половини 50-х років диктатури пролетаріату в загаль­нонародну державу видавав бажане за дійсне. Реальна демократи­зація суспільного життя як невід'ємна риса загальнонародної дер­жави не була забезпечена. Втім, диктатури пролетаріату теж не було. Як відомо, в умовах культу особи Сталіна склалася диктатура партійної бюрократії, яка була опорою цього культу. В обстановці боротьби з культом Сталіна у період з середини 50-х до середини 60-х років партійно-державна бюрократія прикрасила себе демок­ратичним одягом, не змінивши при цьому принципово своєї суті.

448

Розділ сьомий

Держава і право України в період уповіль­нення темпів суспільного розвитку і застою (середина 1960-х — середина 1980-х років)