1 Дарошенко д. Історія України 1917—1920 — ч 2 — с 422

2 Пааленко ю., Хромов ю, Українська державність у 1917—1919 рр. Історико-гене- тичний аиаліл к. 1995. — с. 198—199

86

3. 'Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

Н а відміну від Центральної Ради Директорія не визначилася зі своїм місцем серед гілок влади, уособлюючи собою її єдність і не­подільність.

З моменту свого проголошення Директорія повинна була ви­рішити принаймні три невідкладні проблеми: визначити свій пра­вовий статус, особливо компетенцію і повноваження, урегулювати свої відносини з іншими структурами державного механізму і, на­решті, запропонувати саму його модель. Проте цього не було зроб­лено, і всі зусилля Директорії на ниві державного будівництва мали хаотичний характер, розвиваючись «без штурвалу і вітрил» на ос­нові прецеденту.

Так, цілком стихійно, склався певний розподіл обов'язків між членами Директорії. її голова відав зовнішньополітичними справа­ми, а на Петлюру ще під час виборів були покладені обов'язки Го­ловного отамана. Інші члени Директорії так і не мали чітко окрес­лених обов'язків. Не існувало ні регламенту, ні іншого документа, який би замінював його і спрямовував внутрішню організацію Ди­ректорії. Остання як революційний орган з диктаторськими права­ми була органом верховної влади і виконувала безроздільно зако­нодавчу і виконавчу, а почасти й судову функції.

Однак у міру розвитку подій виникла нагальна потреба удо­сконалити нову «революційну» систему управління. В одному з перших актів нової влади — «Сповіщенні Директорії» від 21 листо­пада 1918 р. — проголошувався намір «найскоріше створити ка-бінет народних міністрів».

На практиці Директорія вдалася до паліативної форми. 5 груд­ня була прийнята постанова про створення при Директорії «від­ділів: освіти, фінансів, внутрішніх справ, продовольчих, торгівлі і промисловості, праці, шляхів, пошт і телеграфів, судових, хлібороб­ства і народного здоров'я для тимчасового управління справами, які віднесені до певних міністерств». Відповідно сформувалася і «Рада завідувачів державних справ» як своєрідний тимчасовий уряд, який, втім, не залишив після себе скільки-небудь помітного сліду, припинивши існування напередодні вступу Директорії до Києва.

Нарешті, 9 грудня 1918 р. Директорія створила канцелярію (секретарство) для «тимчасового ведення справ Директорії». Па ка­нцелярію покладалася, зокрема, реєстрація «усіх паперів, що пос­тупали до Директорії», кадрові питання, а також законодавча робота.

Владу на місцях представляли повітові і губернські комісари, яких призначала Директорія. Крім того, були численні «отамани» або «польові командири», у чиїх руках, власне, і зосереджувалася

87

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.>

в ся реальна влада у провінції. Водночас стихійно поновлювалася діяльність колишніх органів міського і земського самоврядування, а також Рад робітничих і селянських депутатів.

Ситуація, що склалася, примусила Директорію вдатися до конкретних дій. 12—14 грудня 1918 р. у Вінниці, де тоді розміщува­лася штаб-квартира Директорії, відбулася Державна нарада, в якій, крім членів Директорії, брали участь деякі українські партії, зокрема, есери, соціал-демократи, соціалісти-самостійники та ін. Нарада розглянула питання про подальші перспективи розвитку української державності.

Водночас Директорія опинилася перед альтернативою; або об­рати «європейську» модель державного устрою, пов'язану із прин­ципом розподілу влади, розвитком парламентаризму (в українсько­му контексті — скликання Установчих зборів), або ж взяти на озб­роєння ідею диктатури пролетаріату і «республіки Рад». У резуль­таті намітився компроміс, який задовольнив усіх, тобто обрали «третій шлях», який полягав у прагненні створити вертикаль тру­дових рад: на місцях — губернські і повітові, а в центрі — Конгрес трудового народу. Але минуло майже два тижні, поки цей «тру­довий принцип», а з ним і головні програмні завдання Директорія конкретизувала у своїй Декларації від 26 грудня.

У цій Декларації, крім соціально-економічних гасел (вони бу­ли досить стандартними — робітничий контроль, боротьба зі спеку­ляцією, «кращі форми соціальних реформ, що досягалися світовою, особливо західноєвропейською, трудовою демократією», «націона­льне примирення і дружнє об'єднання трудової демократії усіх націй, які заселяли українську землю»), особливе значення мало те, що Директорія проголосила себе «верховною владою», уповноваже­ною «силою і волею трудящих класів України» і знову підтвердила свою тимчасовість: «Отримавши на час боротьби силу і право упра­вління державою з першого джерела революційного права — тру­дового народу, Директорія передасть свої повноваження тому ж народові».

Крім того, в Декларації конкретизувався і розвивався «трудо­вий принцип», узгоджений на вінницькій нараді. Зокрема, зазнача­лося, що влада в УНР «повинна належати тільки класам працюю­чих — робітникам і селянам, тим класам, які завоювали цю владу своєю кров'ю, а класи «нетрудові», експлуататорські, які годуються працею класів трудових, які знищували край, руйнували господар­ство і відмітили своє правління жорстокостями і реакцією, не ма­ють права голосу в управлінні державою».

88