4. Західно-Українська Народна Республіка

про об'єднання, «злуку» обох держав і народів в єдину Українську Народну Республіку. 23 січня «Акт злуки» був одностайно рати­фікований сесією всеукраїнського парламенту — Трудового кон­гресу, що відкрився у Києві. Історична справедливість перемогла. Більшість українських земель (крім Буковини і Закарпаття) воз­з'єдналися у єдиній незалежній державі. 22 січня стало національ­ним святом українського народу.

Найближчим часом планувалося скликати парламент об'єдна­ної України, який повинен був також ратифікувати «Акт злуки» і вирішити низку важливих державних і правових питань, пов'яза­них з фактом возз'єднання УНР і ЗУНР. До його скликання ЗУНР зберігала свою автономію, усі свої центральні і місцеві органи вла­ди й управління, правоохоронні органи, збройні сили, законодавст­во та ін. Вона почала називатися Західною областю УНР (ЗО УНР).

Однак об'єднання обох українських держав не ліквідувало ба­гатьох внутрішньо- і зовнішньополітичних проблем. Навпаки, об­становка продовжувала ускладнюватися.

У квітні 1919 р. за наказом Антанти до Польщі була переки­нута сформована у Франції з польських емігрантів для боротьби з більшовиками 70-тисячна армія. Польські власті відразу відпра­вили її у Галичину, на фронт. Прекрасно екіпірована Антантою, во­на схилила чашу терезів у бік Польщі.

Водночас за порадою Франції розпочала окупацію території ЗУНР Румунія, захопивши все Покуття. Допомоги ЗУНР не було звідки чекати. Надії на УНР не справдилися, Директорія сама зне­магала у боротьбі з більшовиками і Денікіним, просила воєнної до­помоги у ЗУНР.

Є. Петрушевич, котрий був призначений директором, утворив новий уряд — Раду уповноважених. Армія була реорганізована. Українські війська розпочали успішний контрнаступ. Але нестача припасів, відсутність резервів не дали можливості розвинути успіх. Удар у спину ЗУНР нанесла у той час Антанта. 25 червня 1919 р. Верховна Рада Антанти прийняла рішення уповноважити збройні сили Польської республіки... зайняти територію Галичини для га­рантування мирного населення Східної Галичини від більшовиць­ких банд¹.

Щоправда, окупація західноукраїнських земель Польщею вважалася поки що тимчасовою. Але 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти прийняла рішення про остаточну передачу Східної Гали-

1 Субтельний о. Україна Історія. — к, 1991 — с. 325 130

чини Польщі — без усякого опитування місцевого населення, всу­переч його волі й бажанню.

У середині липня 1919 р. збройні сиди ЗУНР, її власті, різні організації і багато тисяч біженців під натиском польської армії пе­ремістилися на територію УНР. Обидві армії возз'єдналися і про­довжували разом боротися за збереження незалежної української держави.

Незабаром власті ЗУНР, переконались у безперспективності цієї боротьби, бажанні С. Петлюри укласти договір з Польщею ціною відмови від західноукраїнських земель на користь Польщі, залишили Україну і переїхали до Відня. Остаточно нові кордони з Польщею схвалив С. Петлюра, підписавши 21 квітня 1920 р. від іме­ні УНР відповідний договір з Ю. Пілсудським.

У Відні Є. Петрушевич та деякі депутати УН Ради, котрі еміг­рували до Австрії, утворили «зарубіжний галичанський уряд» та інші органи — Військову канцелярію, Президіяльну канцелярію, інформаційну службу та ін. Всі вони, аж до 1923 р., прагнули домог­тися згоди Антанти на відродження незалежної західноукраїнської держави. Ними навіть було розроблено і подано до Ліги Націй у 1921 р. проект конституції майбутньої Галицької республіки. У цьо­му ж році Ліга Націй розглянула проблему Східної Галичини і при­йняла рішення, що вона не є частиною Польщі, а Польща є тільки «фактичним мілітарним окупантом Галичини». Ліга Націй передала це питання на остаточний розгляд Ради послів Антанти. Але Рада послів вирішила у 1923 р. передати Галичину Польщі.

Отже, Західно-українська Народна Республіка після восьми місяців самовідданої боротьби із зовнішніми ворогами припинила своє існування. За силою національно-патріотичного руху, націо­нальної свідомості, організованості західні українці, як підкреслю­ють численні дослідники, не поступалися іншим східноєвропейсь­ким народам, які добилися у той час незалежності.

ЗУНР у державно-правовому розумінні була відповідно орга­нізована, з належною законодавчою, виконавчою і судовою владою. Створена була і відповідна її правова основа. У практичній діяльно­сті держави виявлялося не формально-показове, а реальне праг-шеяня забезпечити справжню, гарантовану рівноправність націй, які проживали на її території.

Широким був і спектр політичних прав і свобод, проголоше-■хх ЗУНР: свобода слова, преси, мітингів і демонстрацій, недотор-пність особи, свобода організацій союзів, товариств і партій; вста-)влення загального, рівного і прямого виборчого права, пропорцій-й системи виборів; безпрецедентний у світовій практиці орган

131

Розділ 2. Українська національна державність /листопад 1917-1920 рр.)

г арантування кожній нації відповідного числа своїх представників на виборах органів влади, судових органів та ін., можливість орга­нізації своїх міністерств тощо.

Не було також гострих конфліктів між різними прошарками населення, якщо не брати до уваги поодиноких випадків.

_ '

Звичайно, керівники ЗУНР припустилися серйозних помилок і прорахунків. Серед них політична нерішучість, політика очікуван­ня, відкладання на майбутнє рішень щодо гострих соціально-еконо­мічних проблеми, пасивне ведення війни. Однією з головних причин поразки можна вважати віру у всемогутність, справедливість і де­мократизм Антанти, тобто сподівання на допомогу ззовні, а не віра у свої власні сили. Однак основною причиною падіння ЗУНР була зовнішня агресія значно сильніших сусідів — Польщі і Румунії.

Висновок

Отже, боротьба за національну державність в Україні напри­кінці 1917—1920 рр. відбувалася в умовах жорстокої громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції. У цій боротьбі вирізняються кілька етапів. На першому етапі національну революцію очолила Центральна Рада. У листопаді 1917 р. була проголошена Україн­ська Народна Республіка (УНР). Другий етап — це період з кінця квітня 1918 р. Правління гетьманщини в умовах окупації України німецькими й австро-угорськими військами. Значною подією у на­ціонально-державному відродженні стало проголошення у західних регіонах України у листопаді 1918 р. Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з проголошенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 р., відбувалося відродження УНР на чолі з Директорією і здійснюва­лися спроби об'єднання її з ЗУНР. Це також значний етап у націо­нально-державному будівництві. Однак наприкінці 1920 — початку 1921 рр. процес національно-державного відродження був перер­ваний перемогою радянської влади на більшій частині території

132