Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Тацій, Рогожин, Гончаренко - Історія держави і...doc
Скачиваний:
10
Добавлен:
15.08.2019
Размер:
4.51 Mб
Скачать

1 Шляхами віків: довідник я історії України. — к . 1993. — с. 248

405

Розділ 6. Держава і премо України в період Оесталіниацч

§ 2. Суспільно-політичний лад

нішня політика послаблювали напруженість, створену «холодною війною». Ускладнились і урізноманітнились контакти СРСР та його суб'єктів зі світовим співтовариством. Це відбилося й на зовнішньо­політичній діяльності України. Вже в 1957 р. Україна заснувала своє постійне представництво при ООН і вступила до МАГАТЕ, а в 1958 р. Україні було надано право мати свого постійного представ­ника в ООН.

Проте зовнішня політика СРСР та його суб"єктів також хара­ктеризувалася непослідовністю. Незважаючи на урочисте проголо­шення принципу мирного співіснування, саме в ці роки ведеться напружена робота, спрямована на досягнення паритету з капіталіс­тичними державами у створенні та накопиченні найновіших видів смертоносної зброї. Нагадаємо, що восени 1962 р. не без участі СРСР виникла реальна загроза ядерної війни. Щоправда, в остан­ній момент керівники двох наймогутніших держав — СРСР і США — М. Хрущов та Д. Кеннеді виявили витримку й розсудливість і звер­нулися до політичних методів урегулювання конфлікту.

Не можна не згадати і про проблеми у відносинах з країнами соціалістичного табору. СРСР здійснював тиск (аж до застосування зброї) на союзників із соціалістичного табору, які були з ним не зго­дні. Так, у 1956 р. були введені радянські війська в Угорщину, яка заявила про відмову будувати соціалізм сталінської моделі.

Суспільний лад. У 1953—1964 рр. збільшується загальна кіль­кість народонаселення України. У 1960 р. була досягнута його дово­єнна чисельність — 42 млн осіб. Особливо швидко зростав робітни­чий клас і його частка в населенні. Зростала й кількість інтелігенції.

Водночас кількість селян помітно зменшувалася. У 1961 р. чи­сельність міського населення України зрівнялася з чисельністю сільського, а потім і перевищила її (відбулося це головним чином за рахунок зростання чисельності робітничого класу).

Крім цього спостерігалося зростання такої соціальної групи, як службовці управлінського апарату (партійні, радянські, госпо­дарські керівники різного рангу). Деякі соціологи виділяють цю групу в самостійний так званий новий, або політичний, клас, або номенклатуру, протиставляючи йому всі інші класи і соціальні про­шарки.

Різко зростає і чисельність, а також суспільна роль соціальної групи людей, які одержують пенсію за віком. У 1956 р. число пен­сіонерів в Союзі РСР становило 18 млн.

Було засуджено зневажливе ставлення до потреб трудящих. XX з'їзд партії накреслив масштабну соціальну програму. Усе це

406

давало змогу сподіватися на реальне, більш повне задоволення ма­теріальних та духовних потреб людей.

Під час усунення порушень законності було реабілітовано та визволено із в'язниць і таборів багато безвинно засуджених людей, повернуто чесне ім'я тим із них, хто не дожив до волі. Відтак знач­но скоротилася кількість ув'язнених людей, підневільну працю яких використовувала держава.

Вже на початку 1954 р. Радянські громадяни, які рішуче засу­дили культ особи, з ентузіазмом включалися у боротьбу з тоталіта­ризмом, за демократизацію усіх сфер соціального і державного-правового життя, становили значну частину суспільства. їх стали називати «шестидесятниками». Це далеко не точна назва. З'явила­ся вона, очевидно, тому, що на шестидесяті роки припав час грома­дянського змужніння цих людей. «Шестидесятники» представляли здорові сили суспільства, які стали основною рушійною силою пе­ретворень. За своєю національною та соціальною належністю, ос­вітнім рівнем це були досить різні особи, але їх усіх об'єднували прекрасні людські та громадянські якості — незламний патріотизм, відповідальне ставлення до свого громадянського та професійного обов'язку, почуття нового, взаємодопомога, відданість своїм ідеа-

На жаль, процес духовного розкріпачення ще тільки намічав­ся. Існувало немало стереотипів, які перешкоджали повному духов­ному визволенню, суспільному прозрінню. Досить сказати, що все ще зберігалося зневажливе ставлення властей до інтелігенції. Пе­ріодично учинялися образливі публічні «проробки» або цькування відомих представників інтелігенції, в тому числі української. Знач­ною мірою таке ставлення до інтелігенції мало своїм джерелом «антиінтелігентський комплекс» М. Хрущова. Консервативні сили вміло користувалися цим і налаштовували його проти найбільш не­нависних їм представників інтелігенції. Збереглася також система суспільно-політичних відносин, в якій людина-творець, активна особистість все ще підпорядковувалася державі, була предметом застосування державної політики.

Ці та інші причини неминуче призводили до дисидентського руху, розвиток якого прийшовся на роки застою. У період, що до­сліджується, він лише починався.

Дисидентами стали називати людей, погляди та дії яких не збігалися з офіційними настановами. Тобто, дисидент — це незгод-ккй, інакомислячий. Дисиденти були людьми із загостреним почут­тю» людської та громадянської гідності, справедливості, моральнос->інн сміливо критикували дії властей і окремих посадових осіб,

407

Розділ 6. Держава і право України в період ііесталіниици

2. Суспільно-політичний лад

посягання на права людини, демократію. В Україні дисидентський рух розпочався наприкінці 50-х років'. Українські дисиденти (серед них такі яскраві особистості, як І. Дзюба, І. Драч, Л. Костенко, Д. Навличко, Є. Сверстюк, В. Симоненко та іп.) сміливо критикували тоталітарну систему, перекручення національної політики. Вони вимагали визнати українську мову як державну, виступали за очи­щення історії України від фальсифікації, проти посягань на права людини. Сміливо критикували дії влади і посадових осіб, закликали до послідовної демократизації держави.

Уже на початку дисидентського руху намітились його різні форми. Це насамперед підпільна видавнича діяльність — «самаи-дав». Першим документом українського самвидаву став відкритий лист до ООН українських політв'язнів з мордовських таборів. Про­водилися також симпозіуми, учасники яких науково обґрунтовува­ли, формували свої вимоги. Міжнародного резонансу набула кон­ференція з питань культури української мови, організована на по­чатку лютого 1963 р. у Києві держуніверситетом ім. Т. Г. Шевченка та інститутом мовознавства АН України2. В її роботі брали участь 800 осіб, було заслухано 27 доповідей. Усі учасники вимагали у ви­щого політичного керівництва України надати українській мові ста­тус державної

У 1963 р у Кривому Розі в руслі дисидентського руху був проведений страйк робітників, які протестували проти підвищення цін на продукти. Були також створені групи, які розробляли свої економічні та політичні програми. З них найбільш відома група Л. Лук'яненка (створена у 1958 р.), яка виступала за мирний шлях виходу України зі складу СРСР.

Як бачимо, поле діяльності дисидентів було досить широким, тому не можна погодитися із твердженням, що змістом дисидент­ського руху були переважно проблеми культури3.

Націоналі.мий склад населення. Зростає чисельність росіян серед населення України. У 1039 р. їх налічувалося 7 млн, що ста­новило 16 % усіх жителів України (перед війною, тобто у 1939 р. їх було 4 млн, тобто 12 %). У Західній Україні росіяни становили 5 % населення, тоді як до війни тут їх майже не було4. Безперечно, іс­нує зв'язок між зростанням чисельності росіян в Україні і політи-

1 Див детальніше при ці- ІСм-і.ямім Г. Невгодні: Українська інтелігенція в русі опору Ч9С0—80-х років. — К. 1995.

2 Довідник. — С. 547.

1 Грабовськип С, Ставрояні С, Шкало Л. Н.ірін и і історії державотворення. — 1995 С.419

4 Катрич В П. Украіша в нослсвоснньїе годи (1945—1950) // Страницм истории Украйни. — 1993. — С 6

МІ

кою русифікації, яку продовжував проводити союзний центр. З цією політикою пов'язані і гоніння на уніатську церкву, що не припиня­лися. В січні 1961 р. Україну відвідала повноважна комісія Москов­ської патріархії для перевірки реалізації заходів «з викорінення залишків уніатства».

Партійні та державні органи безпідставно перешкоджали по­верненню в Україну депортованих з Криму та інших її регіонів гро­мадян, які були визволені із спецпоселень. У березні 1954 р. секре­тар ЦК КГІУ Кириченко клопотав перед Хрущовим про заборону проживання в Кримській області всім особам, виселеним з Криму в 1944 р. і звільненим до 1954 р. із спецпоселень Тим, хто встиг пове­рнутися до Криму, він просив надати можливість виїхати на про­живання до інших областей СРСР.

Враховуючи це та інші подібні подання. Президія Верховної Ради СРСР 28 квітня 1956 р. прийняла Указ, яким визначила відсу­тність потреби зберігати в майбутньому обмеження в правовому становищі осіб, які перебували в специоееленні — кримських та­тар, балкарців і турок, виселених у 1943—1944 рр. з Криму, Північ­ного Кавказу та Грузії Тому Указ приписував зняти цих громадян з обліку епецпоселень і звільнити їх з-під адміністративного нагля­ду органів МВС. Але ари цьому встановлювалех-я, що вони не ма­ють права повертатися в місця, .чтдки були виселені.

Відповідно до зазначеного Указу 15 грудня 1956 р. Рада Мініс­трів УРСР прийняла постанову про розселення громадян, які про­живали раніше в Кримській області. Вона вказувала на труднощі розселення і працевлаштування у прилеглих до Криму районах та­тар, болгар, греків, німців, які раніше проживали в Криму, а тепер »56 р.) поверталися значною масою. Тому Рада Міністрів визна­ла недоцільним розселення цих громадян на території Запорізької, Миколаївської, Донецької і Херсонської областей.

Виконкоми місцевих Рад зобов'язувалися призупинити при­йом цих людей, але надавати їм необхідну допомогу для виїзду або за межі України, або з перелічених областей.

Пропонувалося також розглянути питання, щоб колишніх спец-оереселенців, які вже проживали в зазначених областях розселити а -і'іях УРСР або в інших республіках1

Отже, Україна, як і раніше, в основному залишалася двона-зюнальною республікою.

. .ональні відносним Украіни у XX ст. — К.: Наукова думка, 1994. — С. 327, -336.

409

Розділ б. Держава і право України в період десталтізації