Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Тацій, Рогожин, Гончаренко - Історія держави і...doc
Скачиваний:
10
Добавлен:
15.08.2019
Размер:
4.51 Mб
Скачать

1 Історія України: курс лекцій. — т. 2. — с. 356.

2 Катрич В. П. Україна > поелевоенмьіе годи. — С. 9. 376

І. Соціильно-і'коножічнцй лад

о держували одноразову допомогу (за рік служби в армії в 1941— 1945 рр. грошова допомога видавалася у розмірі від 2-х до 3-х окла­дів щомісячного жалування). їм надавалося право безплатного про­їзду до місця проживання, поверталося колишнє житло. У першу чергу житлом забезпечували тих демобілізованих, які його не мали. Створювалися сприятливі умови для набуття цивільної професії тим особам, які не встигли її набути до служби в армії. Ці переваги надавалося відповідно до основних прав радянських громадян, і во­ни ніяк не порушували права інших громадин

У 1946 р. Сталін розпочав кампанію за «чистоту» та міцність радянської ідеології. Він розглядав народ як велетенську силу — «гвинтики» — в жахливій машині тоталітаризму. І радянська ідео­логія повинна була зміцнити цю силу. Сталін боявся народу-пере-можця, боявся зміцнення його віри у власні можливості, його потя­гу до свободи. Він враховував також пожвавлення впливу демокра­тичної західної ідеології на радянських людей під час війни.

Керувати боротьбою за «чистоту ідеології» Сталін доручив своєму вірному підручному секретарю ЦК ВКП(б) О. Жданову (в народі ця кампанія стала називатися «ждановщиною»). Могутній ідеологічний прес — улюблений метод тоталітарної демагогії — з новою силою почав бити по головах і душах радянських громадян.

«Ждановщина» не обминула й Україну. Тут вона насаджува­лася особливо енергійно. Адже український народ довше, ніж наро­ди інших союзних республік, перебував під впливом чужої ідеології ■ окупації, історичні умови нових земель до приєднання). В Укра-як і в Союзі у цілому, цю антилюдську політику втілювали в життя партійні та державні керівники. Особливо старанно діяв в Україні Л. Каганович, найближча до Сталіна людина. Власне, його м було послано в Україну у березні 1947 р. першим секретарем ЦК КПУ спеціально з цим завданням.

У першу чергу «ждановшина» обернулася проти інтелігенції, бо саме в ній Сталін вбачав можливу опозиційну силу своєму анти­народному курсу. Талановиті представники науки, літератури, ми­стецтва безпідставно звинувачувалися в ідеологічних відхиленнях, українському націоналізмі (Л. Каганович і голод 1946—1947 рр. по­яснював підступами українських націоналістів), космополітизмі їх зеїляко принижували, наприклад, примушували прилюдно каятися в неіснуючих гріхах. Багатьох з них звільняли з роботи, морально та фізично знищували. Такі важливі науки, як генетика, кібернети­ка, соціологія були оголошені лженауками, заборонені, а по суті — знищені. Відновилися гоніння на школу славетного українського іс­торика М. Грушевського. Загалом свободу творчості було ліквідова-

377

Розділ 5. Держава і прало України у перші повоєнні роки

1. Соціально-економічний лад

но, встановлювався повсякденний, суворий контроль за усіма фор­мами духовного життя. Наукову полеміку розглядали як диверсію у науці. Перемогла монополія державного, радянсько-комуністич­ного бачення світу.

Сумний приклад ідеологічних переслідувань — доля видатно­го поета В. Сосюри. В 1951 р. на нього звалився шквал злісної кри­тики за щирий патріотичний тиір «Любіть Україну!», якого він на­писав ще у 1944 р. під впливом думок про рідну багатостраждальну землю. Сосюру звинуватили ц українському націоналізмі, його твор­ча, та й людська доля була зламана.

До речі, перебування в компартії аж ніяк не захищало від пе­реслідувань за ідеологічні хиби. У 1949—1952 рр. з рядів КП(б)У було виключено 22175 осіб (3 % її загальної кількості), членів обви­нувачених в українському націоналізмі.

У західних областях України під час соціалістичних перетво­рень змінювалася також їхня довоєнна соціальна структура, що бу­ла притаманна довоєнній Польщі.

Проте тут активно діяла нова група людей, яка послідовно і наполегливо виступала проти встановлення і поновлення Радянсь­кої влади, прагнула створити нелегальні державні органи, альтер­нативні більшовицькій владі. Соціальне походження і становище цих людей, їхня партійність (якщо вони належали до якихось пар­тій), були різними, але їх об'єднувало неприйняття соціалізму, ра­дянської державності з її нормами права. Юридично — за радянсь­кими законами, ці люди були політичними злочинцями, ворогами радянської держави. Ллє справедливість вимагає визнати, що дії цих людей певною мірою були спровоковані негуманною, нерозум­ною політикою радянської держави у західних областях України.

Ця політика не враховувала історичну долю західних земель та їх мешканців, їхні відмінності від Радянської України та її насе­лення. Ради віддавали перевагу виконанню своїх партійно-держав­них завдань звичними їм жорстокими силовими методами. Після закінчення війни у ще більших масштабах, ще з більшим цинізмом вдавалися до провокацій, фабрикували кримінальні справи, здійс­нювали масові, часто безпідставні, арешти, самоуправні розстріли, депортації.

Все це призвело до того, що у Західній Україні після вигнання фашистських орд розпочалася справжня громадянська війна. З од­ного боку, в ній виступали ОУН і УПА, які діяли партизанськими методами, а з іншого — радянська держава зі своїм могутнім, сило­вим, репресивним апаратом. 14 лютого 1946 р. М. Хрущев наполіг на максимально повному використанні у Західній Україні збройних

378

сил — армії, військ НКВС, КДБ1. У червні 1946 р. МВС СРСР роз­робило детальний план «максимального розгрому оунівського під­пілля та його збройних формувань»2.

У цій війні обидві сторони були безпощадними одна до одної, зживали підступні, негідні засоби. Втім, в обстановці війни, особли­во громадянської, руйнується межа між дозволеним і недозволе-ним. Проте держава час від часу намагалася ввести боротьбу з ОУН-УІІА у законне русло. Впродовж 1946—1953 рр. і партія, і держава прийняли низку документів, які викривали недоліки у ро­боті органів НКВС, КДБ, суду і прокуратури у боротьбі з порушен­нями законності у західних областях УРСР3. У січні 1944 р., напри­клад, міністр ВС УРСР виступив із зверненням, у якому він гаран­тував волю усім українським партизанам, тобто бійцям УПА, якщо вони з'являться зі зізнанням. Водночас їм обіцяли повернути їхні репресовані сім'ї із заслання на колишнє місце проживання4. Але такі заходи були непослідовними. Деякі нормативні акти централь­ної влади самі створювали грунт для сваволі. Такою є постанова Ради міністрів СРСР від 4 жовтня 1948 р. про виселення сімей бан­дитів і націоналістичних елементів або її ж постанова (тоді — ціл­ком секретно) від 5 квітня 1950 р. Вона змінювала строки висилання ва поселення осіб, засланих у 1944—1949 рр., й оголошувала цих спецпоселенців засланими навічно5.

Найгостріші бої між повстанцями і радянськими збройними «лами відбувалися у 1945—1947 рр. Але після того, як на початку 1947 р. була укладена угода між СРСР, Польщею і Чехословаччи-■ою про спільну боротьбу з повстанцями, сили опору УПА почала спадати. Сподівання на допомогу української еміграції в Европі не справдилися. Врешті-решт загони УПА були розпущені. Частина бійців пішла в Австрію і Західну Німеччину, а ті які залишилися (переважно це були ветерани УПА) — перейшли в підпілля.

Ударом по повстанському руху стала також загибель 5 берез­ка 1950 р. Романа Шухевича (Тараса Чупринки) — воєнного керів-жхка УПА. Замість нього УПА очолив Василь Кук, який був у ке­рівництві ОУН ще при С Бандері. Відчувалася і втома від боротьби, безперспективність якої ставала очевидною в міру нормалізації го-еовдарського і державного життя у республіці.

Ю і // Історія України Нова бачшм Т 1 С .і'Т.

■дявЬввш. — С 423

'"В—гили Ю. /. Україна в 20—50-х роках. — С. 259.

* Утіш» Г. Сталінізм в Україні Гсніма і насшдники — К., 1995. — С. 417. — С. 503, 508.

379

Розділ 5. Держала і право України у перші повоєнні роки

І. Соціально-економічний лад

Після 1950 р. опозиція радянському режимові у Західній Україні як чинник політичного життя зійшла з арени.

У тісному зв'язку з боротьбою радянської влади а ОУН-УПА були також спроби знищити українську греко-католицьку церкву (УГКЦ), або уніатську, яка діяла головним чином як церква націо­нальна і за часів фашистської окупації Західної України й Закар­паття підтримувала українське населення, а також освячувала дія­льність ОУН-УІІА.

Наступ на УГКЦ та її віруючих вівся організовано. Ще напе­редодні громадянської війни — в березні 1945 р. — була складена інструкція про ліквідацію УГКЦ, схвалена Сталіним. Щоб домогти­ся підтримки своїх планів з боку населення Західної України, біль­шовики звинуватили уніатську церкву, її ієрархів у співробітництві з нацистами. У квітні 1945 р. були заарештовані митрополит Йосип Сліпий та інші уніатські спископи. 8—10 березня 1946 р. КДБ інсце­нувало у Львові церковний собор (216 «делегатів» від священиків і 19 представників від мирян), який проголосував за ліквідацію Бре­стської Унії і за об'єднання з Руською православною церквою. У Закарпатті УГКЦ була ліквідована у 1949 р. Сама греко-католи-цька віра була заборонена. Віруючих, які не підкорилися цій поста­нові, переслідували аж до арештів і заслання до Сибіру. Однак кам­панія, спрямована на боротьбу з греко-католицькою церквою, яку за 350 років її існування визнало багато сотень людей, послабила моральні позиції Радянської влади у Західній Україні і Закарпатті. Люди ж не зрадили своєї віри й після 1946 р.

У суспільній структурі Україні, існувала ще одна, багатоміль­йонна, офіційно дискримінована категорія населення — мешканці виправно-трудових установ та засланці. У період, що розглядаєть­ся, вони поповнювалися передусім за рахунок радянських військо­вополонених та інших громадян, які повернулися на Батьківщину з пекла гітлерівських таборів.

Досі відсутні точні дані про чисельність цієї категорії1. Відомо лише, що Сталін у 1945 р. розпорядився організувати 100 (!), кож­ний на 10000 осіб (!), таборів тільки для перевірки й тримання коли­шніх військовополонених і репатрійованих радянських громадян. У розташуванні чотирьох Українських фронтів планувалося ство­рити 55 таборів. Усі, хто не пройшов прискіпливу і несправедливу перевірку, а їх не злічити, були відправлені до ГУТАБу.

Після війни змінився етнічний склад населення України. До війни вона була багатонаціональною республікою, після війни ста-

ял, в основному, двонаціональною. Одна з причин цього — етнічні чистки», які здійснювали німецькі окупанти. Від цих «чисток» постраждали передусім євреї. У 1941 р. в УРСР налічувалося 2,7 млн євреїв, після війни їх залишилося 800 тис.1 Друга причина — зло­чинна національна політика Сталіна, що призвела до насильниць­кого виселення з України ряду етнічних спільнот у Середню Азію і до Сибіру. У такий спосіб він карав увесь народ за злочиннії (справ­жні чи вигадані), вчинені окремими його представниками. З 1944 р. з України були депортовані у Середню Азію татари, греки, болга­ри, вірмени, поляки та ін. Німці, нащадки колоністів, які селилися в Україні ще у XVIII ст., були депортовані з України на самому поча­тку війни у кількості 400 тис. осіб. Це вдвічі більше, ніж вивезено татар.

Із закінченням війни населення України складалося переваж­но з двох націй: українців і росіян. При цьому число росіян зросло за рахунок переселення в Україну, насамперед у західні землі та Крим, жителів областей РСФРР.

Щодо українців, особливо у Західній Україні, здійснювалася

політика русифікації. Після смерті Сталіна стало відомо, що він мав

намір депортувати до Сибіру майже весь український народ. До

ру було депортовано понад 200 тис. жителів Західної України.

1 Д. Волкогоіюв стверджував, що на початку 1953 р. тільки в ГУТАБІ утримувалося понад 4 мли людей. (Сеиь вождей. — 1097. — С. 344)

380

В. Л. Указ. соч. — 1963. — С. 6.

■ м

Розділ 5. Держава і право України у перші повоєнні роки