1 Українська Центральна і'ада Документи і матеріали — т. 1. — с 270. 62

цією. С. Петлюра взагалі вважав, що слід ставити питання не тіль­ки про виступ Корнілова, а й про всі «контрреволюційні явища».

Комітет повинен був мати повноваження робити обшуки в окремих осіб і в інституціях, зміщувати з постів і заарештовувати осіб, про яких у «Крайовому комітеті» будуть повні відомості про їх небезпечність для революції, переглядати їх кореспонденцію тоїцо Але вже 2 вересня Комітет припинив своє існування. На думку де­яких дослідників, саме він став прообразом сучасних українських спецелужб¹.

Під час жовтневих подій у Києві гасло «захисту революції вийшло на передній план. Спочатку цією справою займався так званий Комітет охорони революції на Україні, який було створено за рішенням Малої Ради 7 листопада 1918 р.², а з 10 листопада — безпосередньо Генеральний Секретаріат. Останній, у свою чергу, мав «спиратися на органи революційної демократії». Крім того, при Головному начальникові Київського округу утворювалася комісія для «того, щоб ні одне розпорядження не виходило без її затвер­дження^. До п складу входили по одному представнику від Гене­рального Секретаріату, Українського Генерального військового ко­мітету, Ради Третього Українського військового з'їзду, Київського міського самоврядування.

Для виконання цієї постанови Генеральний Секретаріат утво­рив при Генеральному секретарстві внутрішніх справ «особливу комісію а представників відомств, до якої перейшли справи по охо­роні порядку та спокою на Україні».

Інша справа, що відповідні органи як в центрі (у тому мислі й сам Генеральний Секретаріат), так і на місцях, не мали реальних сил і можливостей для здійснення своїх повноважень, і заклики встановити порядок не давали позитивних результатів.

Отож, не дивно, зазначав В. Впнниченко, що населення «шу­кало якихось засобів рятунку», і це, на його думку, цілком природ­ним шляхом привело до організації так званого «вільного козацтва». У В. Винниченка був досить ідеалізований погляд на ці формуван­ня. «Найбільш свідомий, політично й національно, елемент села, — писав він, — брав на себе завдання охорони порядку й ладу у своїй околиці»³.

Втім, не тільки романтичні почуття, а й цілком практичні мір­кування визначали інтерес лідерів Центральної Ради до формуван-

' >* В.. Сирота Л Так .-«зроджувалися спецелужби // Військо України. 1994. — М» 1. — С 30—40

² Українська Центральна |';<да Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 339—360. ¹ Нннничі'чко 8, Відродження нації — 4 1. — С. 52. 53-

•З

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

§ 1. «Перша» Украінп.Ка Народна Республіка: державний лад і прало

ня «вільного козацтва» та їхні прагнення повернути його у річище загального державотворчого процесу.

16—19 жовтня 1918 р. в Чигирині відбувся з'їзд вільного коза­цтва, який ухвалив «обрати Генеральну Козацьку Раду з Наказним Отаманом на чолі» (ним став П. Скоропадський), а також «скликати губерніальні з'їзди, щоб обрати кошових отамаиіи, :іі старшиною, що надасть організованості і сили козацькому рухові» Намічена з'їздом структура вільного козацтва мала такий вигляд: «Село не­хай гуртується з селом, волость — в курінь, повіт — в полк, губер­нія — в кіш, з сотенними, курінними, полковими та кошовими ота­манами і старшиною на чолі. Всі козаки нехай озброюються і до­держуються військового строю...». З'їзд також обговорив статут вільного козацтва, який був затвердженіїіі Генеральним Секрета­ріатом 26 листопада 1918 р., згідно з яким вільне козацтво ставило за мету забезпечення спокою в Україні, визнавало усі закони й укази українських властей і могло бути засноване у кожному місті й селі.

Була проведена і реорганізація міської поліції. Підпорядкова­на комісарам Центральної Ради міліція — як сільська, так і міська, за словами Винниченка, «була організована погано, ніхто її не пова­жав, не боявся, не слухався»¹.

Якщо ж спробувати дати узагальнюючу характеристику ка­ральної політики Центральної Ради, то вона від самого початку бу­ла двозначною. Очевидним є факт, що Центральна Рада не зали­шила кривавого сліду в історії, навпаки, можна навести чимало прикладів її повної безпорадності. Так, навіть, напередодні зброй­ного конфлікту з радянською Росією у неї «під боком» активно і майже вільно діяли більшовицькі організації, публікувалися опози­ційні видання, серед них найзапекліший опонент Центральної Ради — газета «Пролетарская мьісль». Водночас відомі й протилежні фак­ти, досить назвати лише розстріл арсенальців у січні 1918 р.

Судова система. Вперше ідею формування власної судової системи містила Декларація Генерального Секретаріату від 10 лип­ня 1917 р.. яка окреслювала поле діяльності Секретаріату судових справ. «Завданням секретаріату у судових справах, — наголошува­лося в Декларації, — мас бути підготовка судових інституцій на Україні до тих форм і того положення, в яких вони повинні бути в автономній Україні. Ця робота повинна розчленовуватися на під­готовку українізації і демократизації суду і розроблення відиовід-

¹ Винниченко В Відродження наші. — Ч. 1. — С. 51. 64

них законопроектів, які намітили б форми суду, які відповідали б автономному устрою на Україні»¹.

Дуже швидко Центральна Рада розпочала реалізацію своїх намірів Зокрема, 23 листопада Мала Рада затвердила запропоно­ваний Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Україні твориться іменем Української Народної Респуб­ліки». 12 грудня Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення тимчасового Гене­рального Суду.

«Генеральний Суд, — йшлося в ст. 1, — складається з трьох департаментів: цивільного, карного і адміністративного і виконує по цілій території України всі функції, належні досі Правительствую-щему Сенатові в справах судових і в справах нагляду над судовими установами і особами судового відомства». Члени Генерального Су­ду мали звання генеральних суддів, а їхні повноваження — до затвердження Генерального Суду на основі конституції — визнача­лися дореволюційним російським законодавством, зокрема «Уч-реждением судебньїх установлений».

У подвійному підпорядкуванні опинилася так звана «прокура-торія». З одного боку, вона діяла при Генеральному Суді, а з іншо­го— її регламент затверджувався секретарством судових справ, і воно ж надавало одному з прокурорів звання старшого й доручало «провід над прокураторісю». На початку січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила й спеціальний закон «Про упорядження прокура-торського нагляду на Україні»².

У березні 1918 р. була зроблена спроба приступити до рефор­мування усієї судової системи відповідно до нового адміністратив­но-територіального поділу УНР, що виявилося у підготовці проекту закону «Про організацію судів Республіки по землях».

Тяжкі обставини, в яких опинилася УНР, змусили її все напо­легливіше звертатися до «надзвичайного правосуддя». Так, напри­кінці квітня з'явилася «Інструкція Військовому революційному су­ду», який створювався «у випадках убивства, підпалів, насильства, грабежів і розбою владою губернського коменданта».

Законодавча діяльність Центральної Ради пройшла у своєму розвитку два головні етапи. Перший з них, що розпочався рішен­ням Національного з'їзду у квітні 1917 р., мав переважно політико-декларативний характер. Його основним досягненням стали універ­сали. В. Винниченко назвав універсали «першими виразними сло-

¹ 1917 год на Кисвіціше — С. 487.

² Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 2. — С. 64.

65

Розділ 2. Українська нац

ість (листопад 19)7—1920 рр.)

вами української державності». У своїх «Споминах» М. Грушевсь-кий пояснює, чому було обрано саме цей термін: «Магічне слово «універсал» несподівано винесене на поверхню демократичного се­лянського соціалістичного руху, приносило задоволення усім, хто прагнув до демонстрації української суверенності».

П ісля проголошення І Універсалу, лідери Центральної Ради відразу ж приступили до організації роботи над проектом Україн­ської Конституції, або ж «Статуту автономної України», як вона то­ді називалася.

Вже 24 червня 1917 р. Центральна Рада затвердила «Інструк­цію, на підставі якої збирається Комісія по підготовці Статуту авто­номної України». Першим пунктом передбачалося, шо вона буде складатися з 100 осіб: «представників української та інших, які проживають в Україні, націй». Обрати їх слід було за принципом «національно-пропорційного представництва». Передбачалося вклю­чити до складу Комісії 71 українця, 11 росіян, 8 євреїв, 2 німця, 2 поляка, по 1 білорусу, татарину, молдовану, чеху, греку і болгари­ну. Слід наголосити, що 12 місць надавалося «знавцям державного права» від Всеукраїнського правничого товариства.

Пленум Центральної Ради постановив, що Комісія розпочне свою діяльність «відразу ж, як тільки зберуться 50 чоловік її скла­ду... не очікуючи завершення виборів». Водночас визначався і поря­док формування керівного органу Комісії — Президії, на яку покладалося завдання підготувати матеріали, скласти попередній план роботи всієї Комісії і проект її регламенту («наказу»). Пере­дбачалося, що комісія збереться не пізніше 10 липня 1917 р.

Законодавча діяльність підпорядковувалася такому плану: ро­бота над конституцією і — паралельно — постійна робота над під­готовкою законів, необхідних для створення в Україні «автономного устрою».

Жовтневі події у Петрограді і проголошення УНР докорінно змінили орієнтири в умовах, коли молода держава опинилася віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого регулювання най­важливіших проблем життя країни. Все це зумовило пріоритети законодавчої діяльності Центральної Ради, а отже, розпочався но­вий її етап.

25 листопада 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про по­рядок видання законів, згідно з якими «до сформування Федерати­вної Російської республіки і утворення п конституції виключне й неподільне право видавати закони для Української Народної Рес­публіки належить Центральній Раді», а «право видавати розпоря­дження в обсягу урядування на основі законів належить Генераль-

66