5. Основні риси права

готовлення і продаж самогону з метою збуту, за виготовлення і збут у вигляді промислу апаратів для виготовлення самогону.

Уявлення про розвиток кримінального права у повоєнні роки буде неповним, якщо не додати, що 26 травня 1947 р. було скасова­но смертну кару¹. Визнавалося, що застосування такої міри пока­рання у мирний час вже не було необхідним. У випадках, коли у чинних тоді законах передбачалась смертна кара, вона замінюва­лась позбавленням волі на 25 років у виправно-трудових таборах.

Однак 12 січня 1950 р. знову було санкціоновано застосування смертної кари, щоправда, в обмежених випадках: до зрадників, шпигунів, підривників-диверсантів. Як було прийнято у практиці тоталітарної держави, застосування смертної кари мотивувалося нібито численними проханнями трудящих та їх організацій, що на­чебто вимагали посилення захисту Радянської держави та її грома­дян від посягань класово-ворожих елементів, які активізувалися у зв'язку із загостренням міжнародної обстановки.

У 1948—1952 рр. прокотилася нова хвиля репресій щодо осіб, вперше засуджених у 1937—1938 рр., які встигли відбути свій строк ув'язнення у таборах. Ці люди стали називатися повторника-ми. Було сфабриковано низку справ проти провідних діячів партії і держави, видатних людей науки і мистецтва за неправдивим обви­нуваченням їх у антирадянській діяльності.

В Україні, особливо на західних землях, тривали позасудові розправи, які чинили органи МВС, КДБ та надзвичайні органи, що збереглися ще з довоєнних часів.

За визнанням Судоплатова, вірного помічника Берії, у 1946— 1947 рр. за планом, розробленим МДБ УРСР і схваленим Хру­щовим, у Мукачеві був знищений Ромжа — глава уніатської церк­ви, який чинив активний опір приєднанню греко-католиків до пра­вослав'я, у Саратові — А. Шумський, колишній нарком просвіти України, ще у передвоєнні роки засуджений начебто за націоналіс­тичний уклін. Про ці акції та їм подібні Судоплатов повідомляв у ли­сті на ім'я Президії XXIII з'їзду КПРС з гордістю. Він ставив їх собі у заслугу і вживав слово «знищений» у його буквальному значенні. Він нагадував, що про всі ці акції свого часу доповідав у ЦК ВКИ(б).

Практикувалося об'єктивне ставлення у провину, наприклад, при виселенні сімей бійців УПА. Про це свідчать самі цифри — майже півмільйона людей було заслано у 1946—1949 рр. начебто за зв'язок з підривним рухом².

У 1949 р. у заручники взяли дворічного сина одного з керівни­ків УПА В. Кука, якого віддали до дитячого будинку під чужим прізвищем¹.

Принцип об'єктивного ставлення у провину торжествував при депортації цілих етнічних спільнот (татар, греків, болгар та ін.).

Не можна не погодитися з дослідниками, що період 1945— 1952 рр. — це один з трагічних періодів репресій.

Водночас кримінальний закон посилював боротьбу зі злочина­ми проти життя, здоров'я, свободи, гідності особи, проти покарання за зґвалтування у вигляді позбавлення волі від 10 до 15 років, а за наявності кваліфікованих обставин — від 15 до 20 років².

У травні 1949 р. уперше встановлювалася кримінальна відпо­відальність за відмову прийняти на роботу матерів, які годують грудну дитину, чи за зниження їм плати за тими самими мотивами.

Захищаючи право особистої власності, союзний законодавець у липні 1947 р. запроваджує єдину на всій території СРСР і прос­тішу, ні раніше, систему складів крадіжки та розбою. Склад грабе­жу як проміжний анулювався. Це анулювання, як показала подаль-ірактика, було безпідставним. Збільшилися строки покарання: за крадіжку — позбавлення волі у виправно-трудових таборах від 5 до 10 років, за розбій — від 10 до 20 років. Уперше встановлюва­лась кримінальна відповідальність за неповідомлення про розбій.

У визначенні кримінальної відповідальності за посягання на особисту власність громадян були й прорахукки, як і в регулюванні кримінальної відповідальності за розкрадання державного та гро­мадського майна: санкції були занадто високими і явно недостатньо диференційованими залежно від тяжкості злочину.

На практиці це неминуче тягло порушення співрозмірності покарання і вини засудженого. За дрібну крадіжку, наприклад, пе­редбачалося позбавлення волі на строк 5—7 років.