3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

параграфом першим якого проголошувалося створення респуб­ліканських збройних сил «для оборони Української Народної Само­стійної Республіки і захисту всього трудового народу». Однак, як і в багатьох інших випадках, проблеми виникли тоді, коли треба було визначати концепцію формування української армії Розглядалося кілька її варіантів: від набору добровольців (саме цю ідею підтри­мували Січові стрільці) до організації збройних сил на зразок Чер­воної армії

Своє бачення цієї проблеми висловив і Винниченко, який вза­галі вважав, що «вся система організації військової влади не відпо­відала завданням революції, які були висунуті життям». Особливе занепокоєння викликала недостатня, на його думку, національна свідомість офіцерського складу, а також служба у лавах українсь­кої армії значного числа російських офіцерів. До речі, цей факт ви­знавався й «іншою стороною». Так, один з найвідоміших діячів біло­го руху генерал Дроздовський писав, що значна частина українсь­ких офіцерів вороже ставиться до української ідеї.

Враховуючи ці обставини і виходячи з необхідності «організа­ції революційної і соціалістичної армії», Винниченко виступив з проектом відкриття «старшинських шкіл», до яких приймалися б політично свідомі селяни. Крім того, він запропонував заснувати інститут політичних комісарів. Однак Петлюра не погодився з про­позиціями свого постійного «опонента». У результаті з усіх можли­вих варіантів був обраний найпростіший — масова мобілізація. Згідно з відповідним законом про її проведення, прийнятим 27 лис­топада 1918 р., усі громадяни, які пройшли муштру в усіх видах ар­мії й на флоті, здатні носити зброю, від 20 до 35 років включно, і старшини до 43 років повинні «негайно стати до лав армії УНР для захисту завоювань революції і боротьби з гетьманатом і гетьмансь­кою поміщицькою владою, для завоювання землі і вільних прав трудовому народові і щоб забезпечити республіканський устрій та демократичні порядки в УНР»¹.

Завдяки мобілізаційним заходам збройні сили Директорії у листопаді налічували близько 150 тис. штиків. Однак сталося те, проти чого застерігали лідери Січових стрільців — армію заполони­ли декласовані елементи, які стали тягарем для формування боєздат­них частин. До того ж у Директорії не було ні фінансових, ні інших ресурсів, у тому числі й належного командного складу для утри­мання таких збройних сил. Це, до речі, виявилося й у самому законі

¹ Закони і розпорядження у справі при.юву д<> війська. — Кам'янгць-Подільський 1919 — С. 2.

108

про мобілізацію, за яким усі громадяни, які підлягали призову, по­винні були прибути добре взутими, одягнутими по можливості у військовий одяг, зі зброєю, якщо хто має.

Саме у цьому законі — хоча були, звичайно, й інші причи­ни— Є. Коновалець бачить корені такого явища, як «отаманія», або •отаманщина». Як і в інших випадках, вину за «отаманію» україн­ські лідери перекладають один на одного: Винничонко звинувачує Петлюру, Коновалець — взагалі усіх членів Директорії, вважаючи, що всі вони, за винятком Винниченка. бажали створити собі війсь­кову частину, на яку можна було б спиратися «як на свою власну гвардію».

Саме «отаманщині» приписують ганебні єврейські погроми. Ха­рактерно, що радянська історіографія однозначно негативно оціню­вала «петлюрівшину», а вчені — представники української діаспори, навпаки, також однозначно представляли Петлюру як переконаного борця з погромами і взагалі з антисврейськими настроями.

Якщо звернутися до офіційних документів УНР, то у багатьох з них йдеться про необхідність активної протидії погромам. 27 трав­ня 1919 р. був прийнятий закон «Про створення особливої слідчої ко­місії для розслідування иротиєврейських погромних дій». А 26 серп­ня з'явився відомий «Наказ Головнокомандування військ УНР», підписаний Петлюрою, у якому він закликав українських воїнів не мувати себе «ганебними діями» і «не соромити нашу державу перед усім світом». Історична правда полягає в тому, що С. В. Пет­люра і уряд УНР не змогли відвернути трагедію українського єв­рейства, хоча й намагалися зробити це у міру своїх сил і можливос-

Повертаючись до безпосередніх проблем військового будівни­цтва, зазначимо, що, як і багато в чому іншому, формування україн­ської армії розпочиналося фактично «в-третє», якщо брати до ува­ги віхи становлення самої української державності.

Не вистачало амуніції, зброї, майже не було технічного забез­печення, авіації, особливо відчувалася слабкість кінноти. На почат­ку січня 1919 р. в армії налічувалося близько 50 тис. воїнів при 140—150 гарматах. У травні їх залишилося 14—15 тис. — усього ..івізій, об'єднаних у три групи: Запорізький корпус, Корпус Січових Стрільців та Волинська група.

Паралельно діяла Українська Галичанська армія, кількісний склад якої оцінюється по-різному. Вважається, що у липні 1919 р.

. «ьчик С. Трагічна сторЬоса української революції. Снмон Петлюра та єврейські м в Україні (1917 — 1920) // Симон Петлюра та українська тцкш.ільна рево- — К . 1995. — С. 165—217

109

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр )

р ічку Збруч перейшли від 60 до 85 тис. вояків, а в січні 1920 р. їх кількість становила близько 20 тис. Зрозуміло, що для успішної бо­ротьби навіть об'єднаними зусиллями цього було мало.

Серед заходів, спрямованих на зміцнення українських зброй­них сил, слід відзначити реалізацію ідеї, запозиченої у Червоної армії, організатори якої, втім, також не були оригінальними. Йдеть­ся про інститут комісарів, народжений ще Французькою револю­цією, змінилася тільки назва. 13 травня 1919 р. було прийнято закон «Про державний інспекторат у військових частинах та інститу­ціях».

Державні інспектори, яких тоді називали «правою рукою й очи­ма вищої центральної влади», повинні були в основному інформу­вати про ситуацію у військах (вони не мали права втручатися в «опе­ративну й адміністративну» діяльність командирів), але «у крайніх випадках» мали право негайно звільнити з армії «ворожих і нена­дійних елементів», невідкладно «повідомляючи про це відповідне начальство, уряд і головного отамана». Однак, якщо дії інспектора визнавалися безпідставними, він «підпадав під відповідальність за законом «Про надзвичайні суди».

Сучасники позитивно оцінювали цей закон, оскільки він спри­яв зміцненню дисципліни і порядку у військах, хоча, звичайно, сприймався неоднозначно.

Поступово українська армія отримала і власні статути: у 1919 р. був затверджений статут внутрішньої служби, а у 1920 р. статут гарнізонної і польової служби.

Українські політичні сили навіть в умовах смертельної небез­пеки не зуміли консолідуватися, а міжпартійні чвари посилювали­ся ще й наддніпрянсько-галицькими непорозуміннями, а затим і конфронтацією між командуванням обох армій.

Зовніишя політика. Відразу після приходу до влади Дирек­торія зіткнулася з проблемою, розв'язати яку прагнули і її попере­дники. Нагадаємо, що Центральна Рада починала з контактів з Ан­тантою, а потім переорієнтувалася на Німеччину. Гетьман Скоро­падський, розпочавши розвивати відносини з Німеччиною, після п поразки знову намагається поновити контакти з Антантою. Дирек­торія ж опинилася перед вибором — або Антанта, або радянська Росія.

Перші зовнішньополітичні акти Директорії, насамперед її Де­кларація, ще не визначили пріоритетів і містили заклик розвивати дружні иідносини з усією світовою спільнотою. Але цей заклик не був підтриманий. Антанта, до якої він передусім був звернений, за­ймала вже зовсім протилежну позицію і не згадувала про свої ко-

110