2. Суб’єкт відповідальності в міжнародному праві

Як зазначалось вище, що серед норм, які стосуються відповідальності суб’єктів у міжнародному праві, в даний час домінують норми звичаєвого походження, що надає особливого значення їхній кодифікації. Комісія міжнародного права ООН, починаючи з 1956 року розпочала роботу по кодифікації норм щодо відповідальності держав. Згідно Проекту статей щодо відповідальності держав 2001 року (далі Проект статей), міжнародно-протиправне діяння має місце, коли: а) поведінка, що є дією чи бездіяльністю, приписується державі за міжнародним правом; б) ця поведінка є порушенням міжнародно-правового зобов’язання держави.

Суб’єктом відповідальності в міжнародному праві, як правило, виступає держава. При цьому держава розглядається як єдине ціле незалежно від того, який орган держави вчинив діяння, що кваліфікується як правопорушення. Держава відповідає за всі свої органи, так само як і за діяння посадових та інших уповноважених осіб. Законодавчі органи нічим не відрізняються від будь-яких інших органів держави, проте з тим застереженням, що в певних випадках, які прямо передбачені міжнародним договором, законодавчий орган зобов’язаний прийняти законодавчий акт, необхідний для виконання міжнародного договору. Неприйняття акту може бути кваліфіковане як правопорушення, що тягне, за наявності відповідних умов, відповідальність держави.

Проект статей 2001 р. визначає кваліфікаційні умови за яких поведінка будь-якого органу, особи або установи повинна розглядатися як діяння самої держави відповідно до міжнародного права, а саме:

– поведінка будь-якого органу незалежно від того, виконував цей орган законодавчі, виконавчі, судові або інші функції, незалежно від місця, яке займає цей орган в організації держави, і незалежно від характеру органу центральної влади або адміністративно-територіального устрою держави;

– поведінка органа, наданого в розпорядження державі іншою державою, розглядається як діяння першої, якщо даний орган діє з метою реалізації елементів державної влади держави, в розпорядження якої він наданий;

– поведінка особи або установи, яка не є органом влади у державі, але уповноважена правом цієї держави здійснювати елементи державної влади, повинна розглядатися як відповідна дія держави за умови, що особа або установа в даному випадку діє у цій якості;

– поведінка органу держави, особи або установи, уповноважених здійснювати елементи державної влади, приписується державі навіть у разі перевищення ними своєї влади або порушення розпорядження;

– поведінка особи або групи осіб розглядається як діяння держави по міжнародному праву, якщо вони фактично виконували елементи влади у відсутності офіційних осіб або у разі їх недієздатності і за таких умов, які потребують здійснення цих елементів влади;

– поведінка повсталого руху, який стає новим керівництвом держави (ст. 4).

Діяння посадових осіб тягнуть відповідальність держави незалежно від того, чи діяли ці особи в межах своїх повноважень або вийшли за ці межі. Але якщо ці особи виступали як приватні, держава за їхні діяння не відповідає, хоча ці особи носять певний титул або звання.

Держава також підлягає відповідальності в разі надання допомоги іншій державі в скоєнні міжнародного правопорушення, якщо їй було відомо про протиправність останнього.

Обов’язок держави, яка скоїла міжнародне протиправне діяння полягає в зобов’язанні припинити це діяння, якщо воно продовжується; надати повне відшкодування за спричинену шкоду, як матеріальну так і моральну. При цьому, держава, яка несе відповідальність, не може в якості виправдання за невиконання своїх зобов’язань посилатися на положення свого внутрішнього законодавства.

Зважаючи на ту обставину, що суб’єктами міжнародного права є міжнародні міжурядові організації, слід погодитися, що вони можуть бути й суб’єктами відповідальності. У коментарях до Проекту статей про відповідальність держав 2001 р. зазначається, що “поняття відповідальності за протиправну поведінку є основним елементом наявності міжнародної правосуб’єктності”. Це положення є загальновизнаним. У справі про відшкодування шкоди, завданої під час проходження служби в ООН, Суд визначив, що ООН “є суб’єктом міжнародного права і спроможна мати міжнародні права та нести обов’язки, вона наділена правом відстоювати свої права через висування міжнародних претензій” (ICJ Reports. 1949. P. 179).

У міжнародному праві відсутні договірно закріпленні норми щодо відповідальності міжнародних міжурядових організацій. Проект статей 2001 р. містить статтю 57 “Відповідальність міжнародних організацій”, в якій зазначається, що “статті не зачіпають жодного з питань, щодо відповідальності міжнародних організацій або іншої держави за поведінку міжнародної організації”.

В коментарях до ст. 57 обґрунтовано підкреслюється, що мова йде про міжнародні міжурядові організації. В розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів за участю міжнародних організацій 1986 р. (ст. 2.1) вказується на те, що згідно з міжнародним правом така організація володіє особистою правосуб’єктністю і в силу цього несе відповідальність за свої діяння. Маються на увазі діяння, скоєні організацією з допомогою її органів і посадових осіб.

Безперечно, питання стосовно відповідальності організацій у міжнародному праві є складним і потребує розробки та прийняття спеціальних норм. У 2002 р. Комісія міжнародного права ООН відповідно резолюції ГА ООН приступила до розробки теми “Відповідальність міжнародних організацій”.

Питання стосовно відповідальності індивідів у міжнародному праві залишається спірним. Тривалий час вважалось, що міжнародне право розглядає дії суверенних держав і не передбачає покарання індивідам та організаціям.

Першою спробою порушити цю неписану форму був Версальський договір 1919 р., статті якого передбачали право притягати до відповідальності осіб, звинувачених у порушенні законів та звичаїв війни.

Вирішальну роль у визнанні кримінальної юрисдикції над особою в міжнародному праві відіграв Нюрнберзький міжнародний військовий трибунал, на думку якого “міжнародне право покладає обов’язки як на індивідів, так і на держави. Злочини проти міжнародного права скоюють люди, а не абстрактні одиниці, і тільки покаранням індивідів, які чинять такі злочини, можна реалізувати положення міжнародного права”.

Індивідуальну відповідальність передбачають і міжнародні конвенції, зокрема: Конвенція проти запобігання злочинові геноциду та покаранні за нього 1948 р., Конвенція проти катувань та інших жорстких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання 1985 р., Міжнародна конвенція по боротьбі з бомбовим тероризмом 1998 р. тощо.

Статути створених міжнародних трибуналів щодо Югославії (резолюція Ради Безпеки ООН 827 (1993)) і Руанди (резолюція РБ ООН 955 (1994)) (1994р.), також передбачають індивідуальну відповідальність за злочин геноциду, злочини проти людяності, серйозні порушення Женевських конвенцій 1949 р.

Не є виключенням положення Статуту Міжнародного кримінального суду 1998 р.

Слід зазначити, що статути міжнародних судових органів не виключають право держав-учасниць притягувати до відповідальності осіб, які скоїли міжнародні діяння.

Держави можуть покарати винних у міжнародно-правових діяннях, здійснюючи свою юрисдикцію, тобто правовий та політичний контроль над особами та організаціями, на підставі таких основ юрисдикції держави над особою, як територія, громадянство, пасивна правосуб’єктність, захисний принцип, універсальність та екстериторіальність.

Територіальна юрисдикція застосовується, коли злочин вчинено на території держави, яка виступає обвинувачем.

Принцип громадянства застосовується, коли злочинець є громадянином держави, яка порушує судову справу. У випадку, коли він є апатридом (особою без громадянства), враховується реальний та ефективний зв’язок між державою та злочинцем (тест Ноттебома).

Принцип “пасивної правосуб’єктності” використовується, коли жертва є громадянином держави-обвинувача.

Принцип захисної юрисдикції визнає право держави розслідувати справу, яка загрожує її національній безпеці чи основним державним функціям, незалежно від того, де було вчинено злочин.

Принцип універсальної юрисдикції полягає в тому, що правом притягувати особу до відповідальності володіє будь-яка держава. Як правило, вона розповсюджується на міжнародні злочини (наприклад, злочини проти людства).

Екстериторіальна юрисдикція – це застосування права однієї держави за межами її території на території інших держав на тій підставі, що поведінка сторони викликає певні “наслідки” на території іншої держави.